Борис Барський із «Маски-шоу»: «Міністерство оборони подумало, що ми витратили їхні гроші на жарти»

• Автор: Крістіна Пастухова

«Маски-шоу» – це улюблене комедійне телешоу українців, а Борис Барський – справжній символ комік-трупи. Дідусь-консерватор і попутник-оптиміст в поїзді, солдатик-ентузіаст і посивілий генерал, а ще – спортсмен, міліціонер і навіть підступний зловмисник. Усі ці «маски» приміряв на себе чудовий комедіант.

Але при цьому Борис Володимирович – не лише артист, а й витончений інтелектуал, який сміється так, що змушує думати. Сам пише вірші, має до нудного академічну освіту, зберігає власну думку про все, що відбувається навколо. Барський – легендарна постать української сцени, актор, режисер, поет, сатирик і, без перебільшення, символ одеського гумору. Його абсурдні мініатюри, блискучий сарказм і театральна експресія стали візитівкою «Маски-шоу» — культового колективу, без якого складно уявити 90-ті.

В ексклюзивному інтерв’ю українському таблоїду BLIK.ua Борис Барський розповів: 

• чим живе зараз творча трупа «Маски-шоу»,
• як вдалося зняти унікальний гумористичний серіал на Одещині, в Мексиці, Колумбії та Німеччині,
• якими були курйозні ситуації на зйомках,
• в чому полягає одеський колорит
• і що дає надію на виживання України та українців.

Як Борис Барський і Жорик Делієв стали академіками? «В Академії дурнів усі кажуть, що я поет. А поети навпаки кажуть, що я клоун»

– Як і чим живе зараз творча трупа та шоу?

– Напевно, позитивним зарядом, позитивними емоціями. Не треба забувати, що ми знаходимось в Одесі, а Одеса — це «руде місто». Колись був жарт: Одеса — найбільш сонячне місто на світі. На це звернув увагу один турист, який приїхав одного сонячного дня в Одесу, зайшов у «Гамбрінус», і коли вийшов через 365 днів, то день також був сонячним:)

Ми заряджені позитивом, у нас немає жодної сумної вистави, це наша карма — веселити людей. Ми так жартуємо, але в кожному жарті є доля правди: «Народ, який не розучився сміятися, неможливо перемогти». Ми все робимо для того, щоб бути непереможними.

– Ви розповідали, що Георгій Делієв вивіз молодших дітей до Франції, а як життя у Комарова, Бузько, у Вас особисто? 

– Ми недавно випадково поспілкувалися з Наталією Бузько. Мені подзвонили друзі з театру «Саломе» в Берліні, вони там роблять новий майданчик, готуються до нового сезону — в них є шапіто і театр. Там є річка, і у них кожного вечора якісь пікніки. 

То мені Віта, дружина власника цього цирку, каже: «Я тобі зараз декого покажу». І вона повертає телефон, а там стоїть Наташка. Я їй кажу, як вона гарно виглядає, а вона щось засоромилася і сказала: «Ой, не починай!». 

Володя Комаров вже давно, ще з 2000-х років, не працює в театрі, але живе тут поруч. Він робить екскурсії містом, причому дуже класно. В мене навіть дружина не витримала та сходила. Вона сказала, що екскурсія захоплююча, в нього три години рот не закривався, і вона дізналася такі речі про Одесу, про які й не чула. Володя також почав виробляти трубки для паління, це особисті розробки, методи — в нього там черга. 

Я пропонував себе у продюсери Комарову, в мене на фейсбуці 150 тисяч людей, щоб він мені давав 10% з продажу, так він мене послав:)

Всі інші працюють. Ми продовжуємо творити разом –, частіше в п’ятницю, суботу, неділю. З нами також працюють з «Каламбуру», «Села Дурнів», Олексій Агоп’ян і Танюша Іванова – вона прийшла замість Наташі Бузько. Танюша все життя прожила на Молдованці, тому вона там таку «молдованку» принесла з собою — це бомба.

– Для Вас поезія — необхідність чи розвага? Які рядки недавно написали або, може, щось згадаєте саме зараз?

– В мене якась карма, я колись написав вірш:

Я полуклоун и поэт наполовину,

Но вот одно я осознал уже давно:

Я словно мухами засратая картина —

и не говно, но и не полотно.

Все життя навколо мене всі клоуни. На Конгресі Дурнів Слава Полунін прийняв нас із Жорою Делієвим до Академії Дурнів, яку заснував у Парижі. Тепер ми два поважних академіки. Ну, от коли я приїжджаю туди, то вони всі кажуть, що я поет. А поети навпаки кажуть, що я клоун. До мене приходять рядки, я не пишу навмисно.

Ось гарне:

Хотел, и есть тому причина,

С утра, не много и не мало -

Взять и степенным стать мужчиной

Но шило в заднице мешало…

 

Мечтал про кивер, ментик, саблю,

Я на коне легко гарцую…

А жизнь… Всю жизнь ходил по граблям.

Теперь легко на них танцую!

 

Легко танцую танец с саблей!

Судьба?

А я не возражаю!

Я за танцующих на граблях!

Родные, я Вас – обожаю!

Борис Барський. Фото: Facebook

Чи матиме продовження «Маски-шоу»? «Ми завжди сварилися з російським Першим каналом»

– Чи «Маски-шоу» як телепередача матимуть продовження? Судячи з ютуб-каналу, спроби рестарту були цікаві публіці...

– Я вважаю, що коли ти вже оволодів вищою математикою, то арифметика не цікава. Це дуже дорогий проект, а зараз такий час, що ніхто не буде давати на нього гроші, та й ми, нажаль, не стаємо молодшими. Ідей дуже багато, можливо, він переродиться в якийсь інший формат, а можливо, й ні.

– Для багатьох критиків «Маски-шоу» — це ніби такий красивий сучасний реверанс Чарлі Чапліну та Бастеру Кітону, як комедія без звуку. Чому, на Вашу думку, спроби «звукових» «Масок» були менш успішними?

– Я не думаю, що вони були менш успішними. Ми завжди рухались вперед, і в цьому нам дуже допоміг ДІТМ (ГИТИС). Нашим майстром був Андрій Миколайович Ніколаєв, саме в нього навчалася Алла Пугачова. Він кожного разу давав нам нові завдання, нові ролі, він всіх перепрофілював, тому ми перестали цього боятися. 

Коли ми все це почали, то нам треба було зробити 17 серій, а матеріалу в нас було на 12. Ми почали розтягувати, та ще невдало спочатку пустили слабкіше, а треба було запустити декілька сильних серій, а потім розбавляти. Ще й пішли виправдання, Жорик в першій серії почав: «Всі ви здивуєтесь, що ми заговорили». 

Потім ми відзняли серіал, який називався «Гра в класики». Він також не прозвучав, бо ми тобі посварилися з російським Першим каналом, втім, ми завжди з ними сварилися. Серіал складався п’яти п’єс, які я написав — і це все були комедії. 

В 2000-х роках нас запросили на фестиваль «Юморина» в Сочі, там була вся обойма гумористів. І Жорик сказав, що ми зараз зайдемо туди, накриємо своєю харизмою — і вони наші. Ми добре виступили, нас запросили на фуршет для зірок. І тут хтось згадав, що я пишу вірші, і попросив зачитати. Я з келихом шампанського починаю читати. І бачу, як навколо мене стає все більше і більше людей. І я харизмою починаю накривати. А Жорик так дивиться на мене. Із захопленням. Молодець! А я читаю. Розумію, що я не той вірш вибрав. Але потім я вже зрозумів. Я з келихом. Коротко кажучи, навколо мене все більше людей. А я читаю.

Из глубин морской пучины

Выходила ты... Всплывали

Кверху брюхами мужчины,

Рыбы вслед тебе рыдали...

 

Как Венера из ракушки,

В пене мокрая рождалась,

Ты: от пяток до макушки

Вдруг материализовалась.

 

Не повёл я даже бровью,

Потому что я — могила,

Всё мужское поголовье

За тобой одной следило.

 

С жадностью, дыша носами...

Я же, спрятав взгляд в ресницы,

Так, слегка, скользнул глазами

Чуть пониже поясницы...

 

Всё! И тут же отвернулся!

Это выше моих сил:

Чуть слюной не захлебнулся,

Чуть язык не прикусил!

 

Кожей чувствую влеченье,

Кто бы что ни говорил,

Но творенья совершенней

Женщин — Бог не сотворил!

 

И не надо. Не хочу я.

Гордо хвост задрав трубой.

Слава Господи, шепчу я,

За то, что я не голубой.

І раптом весь цей натовп відвертається від мене і розходиться. Я зрозумів, що я не в тому місці. Але я ж не знав, що вони всі такі просунуті. Ну, і Делієв підійшов, каже: «Дякую, панський низький уклін тобі!».

Борис Барський і Георгій Делієв. Фото: Facebook

Як починалися «Маски-шоу»? «Ми з Вовкою Комаровим займалися у Палаці студентів, Наташа Бузько - в Будинку Моряків, а потім усі перезнайомилися»

– Як ви захопилися мистецтвом?

– Мама мене з дитинства водила завжди до театру музичної комедії, я на ньому виріс, всі п'єси, всі склади знав – там Михайло Водяний, Крупник і, наприклад, Сатосова, а там другий склад. Всі п'єси, арії в мені звучали. Я знав, що, наприклад, в антракті люди виходять покурити на вулицю, то можна зайти на друге відділення – і його теж дивився. А коли влітку в «Зеленому театрі» виступали, ми через паркан залазили, мене якось більше саме це вабило.

– Що вважати місцем витоку «Масок»? Коли для себе починаєте відлік трупи?

– Ми навчалися в інститутах і займалися пантомімою. Кожен у своїй студії. Жорик тоді закінчував будівельний інститут, вони займалися, як пам'ятаю, десь у Клубі торгівлі. 

Ми з Вовкою Комаровим у Палаці студентів займалися, а Наташа Бузько – в Будинку моряків. Спершу ми з Вовкою познайомилися в 1977 році, а в 78-му вже зі всіма іншими. Ходили один до одного на репетиції, змагалися один з одним, їздили на перші Конгреси дурнів, які Славка влаштовував. Приїжджали з усього Союзу міми й клоуни. І ось десь тут ми вже зрозуміли, що напевно, ми не свої. 

Я факультет атомної енергетики в Політеху закінчував. А потім ми ще три роки відпрацювали, але вже тоді розуміли, що сцена — це наше, як наркотик якийсь, захоплює. Жорик закінчив потім школу «Лицедії» в Ленінграді, мав іти до Слави Полуніна працювати. Я їздив пробуватися в Росконцерт у Москву, і мене в ансамбль Жеромського запросили. Гоша Малахов товаришував з ансамблем пластичної драми Гедрюса Мацкявичуса, його там теж уже чекали.

І коли ми вже відпрацювали інженерами по три роки, у нас з'явилася «хрещена мама» – Валентина Михайлівна Прокопенко. Вона мріяла! Вона дуже тісно дружила з Гедрюсом Мацкявичусом — і взагалі з усіма, тож вирішила зробити пантомімічний ансамбль при Одеській філармонії й запросила нас. 

Ми перші зайшли з Сашею Постоленком, але потім в нас не було лідера, Жорик дійсно лідер, вожак конкретний. Зателефонували йому: «Ось, народжується нова така професійна команда, давай до нас». Він відповідає: «Ну, я ж із Лайгою працювати обіцяв, але давай, спробуємо. Вийде, так вийде. А як ні, до Лайги поїду». Вийшло – он, у нас висить книга рекордів Гіннеса: в одному складі 30 років, це 10 років тому було, тому вже 40.

Як сприймали те, що атомник Барський пішов у «Маски-шоу»? «Маму питали: «Це не твій дурник там бігає?»

– «Маски» спершу стали популярними на екранах Росії та в відеозаписах VHS. Здається, що в Україні вас всі почали впізнавати вже після того, як ви покорили Москву. Ні?

– А так завжди було. Ну, по-перше, телебачення «вєщало» на всю країну. Спочатку на СРСР, потім на СНД. Тому просто во-но ніби зверху воно спускалося з Москви. Тому багато хто довгий час вважав, що ми це, ну... вони. А ми не «вони». 

Так у мене мама соромилася. Я вже працював у «Масках», ми вже знімали передачі. А на роботі впізнавали мене, питали: «Це не твій дурник там бігає?». Вона казала: «Ні-ні-ні, мій розумний, мій інженером працює». А я ж працював у «Масках»:) А потім уже й вона так почала казати, коли почали хвалити: «Ну гаразд, цей-во, ну, прізвище ж написане».

– У фінансовому плані продюсери та сторонні фірми поводилися з «Масками» чесно?

– Розумієте, по-перше, цей процес відбувався нагорі, нас ніби це й не стосувалося. Тобто ми не знали, які гроші там гуляють. І тому було керівництво творчого об'єднання «Маски», в яке входили Сергій Зарев, Лікар, Кременчуцький і Делієв. А нам, най-нятим артистам, казали: «Ви там будете 20 доларів на місяць отримувати». Ну, значить так, але нам важливо було це зробити.

– І ви отримували ці 20 доларів?

– Так, але ми не вмирали з голоду, тоді можна було якось і на 20 доларів жити. А потім, дивимося, наше керівництво неру-хомість скуповує, один поверх на офіс перетворюється, другий теж. 

За законами Паркінсона ця команда розростається: якщо був один директор, то одного разу він стає ніби генеральним дире-ктором, а в нього з’являються два ще виконавчих директори і комерційний директор, а потім генеральний стає президентом фірми, а в кожного по три секретарки, тобі дзвонять і кажуть: «Доброго дня, це вас «Маски» турбують», і ти думаєш: «Блін, а я тоді хто?». Таке щось відбувалося, але, в принципі, просто вони займалися бізнесом, а ми творчістю.

Борис Барський. Фото: Facebook

Як «Маски» не пустили в Колумбію? «Ми намагалися навіть із хором Віерьовки проїхати, але посол сказав: тільки через його труп»

– «Маски» унікальні величезною кількістю рідкісних локацій — ви знімалися й у поїзді, й на військових об'єктах, і на центральних стадіонах, і навіть у мега-екзотичних для початку 90-х Японії та Колумбії... Як це все вдавалося та які були смішні моменти при зйомках?

– У Колумбії була чиста авантюра! Ми поїхали туди на гастролі, Юра Володарський з нами – як продюсер. Він пішов на Caracol Television, головний телеканал країни, багатий. І запропонував: поки ми працюємо концерти в цирку, то можемо зняти якийсь спільний проект. Приміром, вони беруть на себе апаратуру, плівки, все таке, а ми – творчий склад – все вигадуємо і зні-маємо. І ми поки були там 3 місяці на гастролях: вдень знімали, а ввечері працювали в цирку. 

Ми кидали якісь ідеї, щось готове вже знімали, що в нас було, але підв'язували до того, що це Колумбія, щоб усю красу кра-їни показати. Бувало, що ми коли вдруге приїжджали, нас взагалі як рок-гурт вереском зустрічали, тому що наше шоу стало дуже популярним, ну... хороший шлейф за ним залишився. А ми зняли якісь фрагменти, де, наприклад, ти купуєш смарагд, а це виявляться бита пляшка, і продавець-колумбієць, наприклад, б'є наступну пляшку і знову продає Або Саша Постоленко з Делі-євим степ тоді включали, у них був концертний номер. смарагди. Або там Наташа зіграла повію, дівчину легкої поведінки. 

Ну, і вирішили цей концертний номер у клоунських фраках відзняти на світанку біля президентського палацу. І підводку зробили таку, що вранці президент зі своєю дружиною любить танцювати ламбаду перед палацом. І танцювали степ. Але ми не знали, що в них «голубий» президент, ми й гадки не мали. Ось ці жарти взагалі там на ура зустріли:) 

І наступного разу, коли нас запросили в Колумбію, їхній посол сказав, що тільки через його труп ми туди потрапимо. І ми вже підсовували документи, як тільки могли, з хором Верьовки намагалися проїхати. Він усе одно вираховував нас. І тому вдруге ми туди пробиралися через Кубу, Венесуелу, Еквадор літаками й рейсовими автобусами. Але все-таки в'їхали!

– Розпад СРСР, перші роки з купонами... Бідність. А у вас у шоу розбивалися машини, перерізалися кабелі телефонів, вибухали приміщення... Серце не щемило від таких затрат? Чи це, насправді, магія телебачення і зйомки були копійча-ними?

– Так, це магія телебачення. Але ж шоу в нас дуже дорогі були. Одні трюки чого варті! Ми дружили і дружимо досі з Сергі-єм Воробйовим, віце-президентом асоціації каскадерів. Він цим займався, ми потоваришували. 

А ще ми мали потужних спонсорів. «Епсон», Японія, давали гроші, і шоколадка «Пікнік». У середньому десь одна серія коштувала близько 20-30 тисяч доларів. А ми заробляли по 20 доларів. Тож у нас це якось... 

– Сумно було?

– Навпаки, це круто! У нас б'ються машини, вибухають навіть кабелі. Ми про це не замислювалися. Але ми в іншому світі, паралельному всесвіті жили. Вважаю, що це досить добрий принцип: те, що в тебе є, те, що ти маєш, цього достатньо. Не треба мріяти про щось. Нам було весело. Ми молоді були, нам нічого не треба було.

«І тут Льова Делієв запитав перекладачку: «Чи є в тебе хтось знайомий в органах безпеки Японії? Є деякі креслення…»

– У вас була неймовірна серія про Японію зі шпигунською сюжетною лінією та купою гегів про перетини культур. Як вдалося все це організувати в досить дорогій державі?

– Під час перших зйомок в Японії ми отримували 20 доларів у місяць (це вже під час других нам платили добові 80 доларів на день. Але ми також багато працювали: мали 3-4 виступи щодня + ще майстер-класи). 

У нас була перекладачка Сашіко. І ця японська жінка нас так жаліла! Каже: ось ви такі нещасні, вас так шкода, отримуєте ці копійки. Вам хочеться щось привезти додому, а цих грошей навряд чи вистачить щось серйозне купити. Це вперше ми там були. 

Вдруге самі почали жартувати. І брат Делієва Льова (він звукорежисером був) каже: «Сашіко, чи є в тебе хтось знайомий в органах безпеки Японії?». Вона запитує: «А навіщо?». Він каже: «Ми коли прямували сюди, через Хабаровськ і Владивосток летіли. То випадково опинились на секретному заводі, де виготовляють субмарини. І стирили креслення останнього підводного човна. Ми могли б недорого продати. І вам добре, і нам гарний заробіток. Ми купили б сувенірів додому». І ми всі поржали. Вона теж зрозуміла жарт. 

І от Сашіко через два дні приходить і каже: «А де Лев?». Ми говоримо: «Хто?». Вона каже: «Органи безпеки». Льова, ховайся! 

– Із закордонних поїздок — Німеччини, Японії тієї ж — привозили додому техніку, гнали машини? Для футболістів тих років, наприклад, поїздки на зарубіжні матчі були другим джерелом прибутку з очевидних причин:)

– Так, звісно, ми привозили щось. У мене досі стоїть відеомагнітофон JVC, який я привіз звідти. Я вже років десять його не включав. Але десять років тому він ще працював. І касети досі стоять. Перші «Маски-шоу», що ми записували. І рука не піднімається їх викинути. Чотири чи п’ять книжкових полиць забито цими касетами. Класно!

– Ви часто знімали епізоди прямо посеред вулиці. Німецька та японська поліція не мали до вас питань?

– По-перше, це обговорювалося якоюсь мірою. Тому ми не порушували ладу. Це було нормально. Якщо звертали увагу, ми казали: «Соррі, вибачте, ми більше не будемо». Відходили в інше місце та знімали далі.

– Трюки ж бували дуже навіть небезпечними. Який епізод згадуєте й зараз із страхом, а також із думкою «ох і пронесло нас усіх тоді»?

– Ми часто робили ті трюки самі. Тому що Сергій Воробйов не завжди приводив свою команду. Або ми вже це знімаємо, а команда приїде наступного тижня, і він підходив і казав: «Ти що, сам з другого поверху не зістрибнеш? Тобі каскадер для цього потрібен?». Я кажу: «В принципі, зістрибну, чому б і ні?». І стрибали. 

– Після якого трюку подумали: «ой-йой-ой»?

– Для мене був найскладніший трюк, коли у 1995 році року ми «Маски» в кабаре знімали. Я грав дідуся в шароварах, і там Каплан стріляла в Леніна, а потім бігла і розчинялася у стіні. Я мав бігти за нею, а Серьога каже: «Не хвилюйся, я стіну підпиляв: прошибиш її, вона розвалиться, і ти пронесешся». Але вона розчинялася комп'ютерною графікою у стіні, а я мав розбити цю стінку насправді! 

Постановник трюків каже: «Я поставив хрестик невеликий такий, і коли бігтимеш, на стіні побачиш цей хрестик. В останній момент нахили голову, щоби бороду не розбити. І все, стіна розвалиться». І я 4-5 дублів біг, бачив цей хрестик, в останній момент нахиляв голову, вдарявся і відлітав від цієї стіни. Я гадав, що, мабуть, просто не в хрестик вдарився. А потім виявилось, що погано підпиляли цю стіну. 

Боляче? Ну, нічого, розумнішим станеш. Це найголовніше.

Театр Маски. Фото: Facebook

«Міністерство оборони вирішило, що ми їхні гроші витратили, щоб насміятися. І вони прийшли, почали з'ясовувати стосунки»

– «Маски» — передача безкомпромісна, і багато професій ви просто знищили своєю сатирою. У звичайному житті поза кадром вам діставалося від міліціонерів, суддів, співробітників ЗАГСу, медиків?:)

– Перший прецедент був, коли ми знімали «Маски в армії» – тут, в Одесі, у військовій частині. Причому наприкінці, якщо додивитися серію до кінця, у титрах, крім акторів, є й подяка цій військовій частині. Але виявляється, що в цей же час Міністерство оборони дало якісь гроші на те, щоб відзняти день мінерів, я не знаю, вибухотехніків, чи ще щось. І серйозні люди мали відзняти серйозне кіно. І наша серія вийшла рівно того дня. 

І Міністерство оборони вирішило, що ми їхні гроші витратили на те, щоб насміятися з цього. І вони прийшли, почали з'ясовувати стосунки: «Скажіть, у якій частині ви знімали? Як ви наші гроші витратили?». «Та це не ваші гроші, вони до вас не мають жодного стосунку». 

А потім вже ми відзняли «Маски на шахті», «Маски в Кемерово». Це просто місцеві бізнесмени свої гроші заплатили та сказали: «Ну, просто ми хочемо свій край прославити». Ми приїхали та відзняли. Дуже смішні дві серії вийшли. І потім принесли знову ж таки на центральне телебачення. Вони кажуть: «Ми не можемо це показувати, як ви можете знущатися? Щоразу щось відбувається на шахті, люди гинуть». Ми говоримо: «Так озирніться навкруги, скрізь щось відбувається. Ти можеш йти вулицею, і цегла впаде на голову». 

– Ви втілили багато універсальних образів: «дідусь-чапаєвець», «міліціонер», «військовий чин», «дідусь-коханець». Який образ прямо ваш-ваш, а який виконували з дискомфортом?

– Тут неможливо сказати: ця дитина кохана, а ця — ні. Це як про вистави запитують: яка улюблена? Так вони всі улюблені! Вони всі ріднесенькі, всі свої. 

Я пам'ятаю, що в армії, мені не подобався образ генерала, де я грав. Я відчував, що не знав, як його грати – інші ролі я міг легко зіграти, просто поваляти дурня, зробити образ смішним, то у формі я почувався красенем. Був збентеженим. Мені личить форма. Я був би класним офіцером. Напевно, у мене закохувалися б дівчата, тому що я ефектний, молодий. А дурня з мене не виходило.

А потім, навпаки, у мене була історія, коли Делієв вирішив зняти серйозне кіно на замовлення телебачення – воно називалося «Рідкий дощ». Це перші повоєнні роки, зруйновано українське село. Бабуся, у неї сини загинули, зруйнована хата, є внучка ще маленька, руденька така. Їсти нема чого, вони голодні, вони там дві картоплини якісь зварили. Але ходять полонені німці, і їх теж шкода. Вони нещасні. І бабуся, у якої величезна душа, все-таки розуміє, що їм теж їсти хочеться, і з ними ділиться останньою їжею. 

І Делієв каже: «Хочеш серйозну роль зіграти?». Я кажу: «Звичайно, хочу». Він каже: «Зіграєш німця?». Блін, це моя мрія — зіграти німця! Жорик каже: «Приїжджай на проби». На кіностудії мені дають форму, гримують. Виходжу – група вже стоїть: всі, хто бере участь у зйомках – гримери, костюмери, оператори, режисери. І вони кажуть: «Давай у кадр, зараз проби зніматимемо». 

Думаю, треба жалюгідного німця зробити. Я ці штанці заправив — і такий виходжу, такий нещасний-нещасний. І раптом вся група починає ржати, саме з мене, просто до істерики. І Жорик каже: «Гаразд, все, йди, переодягайся, ти не підходиш». Ось я у серйозному кіно не знявся.

«Хочеш бути щасливим — іди накуй»

– Чи була особисто у вас драматична роль, яку ви хотіли б виконати, але не випало нагоди?

– Ну, для кіно — я не знаю, просто колись вірш написав:

Судьба артиста –

это та еще фигня нелегкая.

О, если бы вы знали…

Сыграть в кино плохом

Господь берег меня!

В хорошее – вообще не приглашали

А втілити в життя… наприклад, у театрі — тут не треба чекати милості від природи, я тому й почав писати якісь п'єси, за сюжетом «Ромео та Джульєтта», наприклад. Бо хотілося Ромео зіграти, Дон Жуана. Ось я і граю їх. Моцарта хотілося зіграти — я граю Моцарта. І тому, в принципі, кажуть: людина — сама коваль свого щастя. Хочеш бути щасливим — іди накуй.

– Бузько більше знімалася в кіно. А іншим учасникам «Масок», включаючи вас, надходили такі пропозиції?

– Ну, якщо крім цієї проби німця… Ні. Наташка — це взагалі була улюблена актриса Кіри Муратової. Ось і Жорик Делієв знімався у Кіри Муратової, Саша Постоленко, Міша Волошин теж. Мені Муратова пропонувала, я знявся, але вони вирізали цю сцену. 

Хоча в мене дуже сумне знайомство з Кірою було, ще коли ми в самодіяльності займалися, і вона якийсь серіал знімала за Короленком, «Діти підземелля», щось таке. А ми займалися пантомімою, і вона запросила нас на кіностудію подивитися провідний її фільм, щоб взяти участь, зіграти якихось убогих. А я за природою дуже оптимістична людина, не витримую, коли мене починають навантажувати проблемами, трагедіями. І я рівно 10 хвилин цей її фільм дивився на кіностудії. Тоді ще можна було палити, але не в залі, а так. І я вийшов із залу, на сходовому прольоті стою, курю, там баночка стоїть для попелу.

І до мене підходить якась маленька жінка і каже: «Ви з залу вийшли?», я говорю: «Так». «А що, вам фільм не сподобався?» Я кажу: «Та фігня повна. Взагалі не розумію... Ну, це навколо тебе в житті відбувається, то про це ще й кіно треба знімати? Навколо стільки сміття, давайте ще й у кіно це показувати і насолоджуватися. Навіщо? Он, глянь у вікно, ось воно все». Вона так і пішла. А потім одразу до мене хтось підходить, каже: «А про що ти з Муратовою розмовляв?». Я кажу: «Як це, Муратова?». Думаю, блін, мама ж навчала! Ну, подумай, перш ніж казати, потім неси всяку фігню. Ось так щоразу язик уперед вискакував.

Борис Барський. Фото: Facebook

«Я знайшов місце, де до тебе ніхто не підійде за фото чи автографом – це цвинтар»

– Слава «Масок» була справді всенародною — в 90-ті вас знали реально всі. Це створювало труднощі в житті? 

– Ні, були якісь моменти, в принципі, ось зараз періодично. Володя Гладкий, популярний зараз артист, багато знімався в кіно – ми разом граємо спектакль «Тринадцятий номер». І от поки каву пили, він каже: «Це так втомлює, коли тебе впізнають, і настирливо нав'язують спілкування!». 

В принципі, мені дуже знайомий цей стан, коли хочеться побути одному, але ти не можеш, наприклад, піти в парк. Тому що кожен другий підходить і тобі щось говорить. Там автографи, тут фото. І я тоді, у ті часи, знайшов місце, де можна — це чорнуха, звичайно, але де до тебе ніхто не підійде. Я гуляв цвинтарем. Це той самий парк, але до тебе ніхто не підходить. І там пташки співають тихо, ніхто не напружує. 

Але взагалі це кокетство. Насправді, я читав інтерв’ю якогось американського коміка, і він каже: це маячня, коли ти 30 років життя віддаєш на те, щоб тебе впізнали, а потім береш, одягаєш капелюх, піднімаєш коміра, насуваєш великі окуляри, намагаючись бути невпізнаним. Я вважаю, що це нормально, коли впізнають чи підходять. Тим більше, для Одеси це взагалі шикарно! Тобі можуть підійти та розповісти, як треба правильно смішити, бо «ось у мене є сусід, то з нього здохнути просто можна». Ну, добре, здихає сусід, а що ти мені...

– Часто так підходять, кажуть?

– Достатньо! Марина Владі написала книгу про Висоцького й описала момент, коли він їхав у поїзді, і до нього підійшов офіцер: «Ти ж Висоцький, заспівай щось». А він відповідає: «Ти ж військовий, постріляй». 

От і я не люблю, коли люди: «Ну ти ж співаєш — заспівай… А ти ж танцюєш...» Або як коміку: «Пожартуй!».

– Яка доля композитора Костянтина Пенчковського? Це ж він автор знаменитої теми до «Маски-шоу» – «Перібі Тумба»?

– До цього Едік Цісельський писав також дуже багато. Нещодавно він у мене промайнув у Фейсбуці.

– Як він зараз? Де він зараз?

– Живий-здоровий. Я знаю точно. 

От як було в мирні часи, у 2000-ні роки, коли приходила якась ідея? Я щось задумав – і їду до Кості на Морвокзал, де в нього своя студія була. Кажу: «Костю, слухай, у мене є вірші, а мені сон наснився, що я випустив магнітний альбом під назвою «Каша-Льва». Він каже: «Ну, принось». Я приніс: «Якщо щось тебе зачепить, що-небудь придумаєш». І буквально через годину Костя: «О, слухай, заїдь! Клас! Вийшло щось». Приїжджаю, Костя каже: «Опа, Барський заспіває красиво. Давай, сам заспівай». Я повз ноти починаю співати, але кажу: «Та в мене не вийде». 

У мене, по-перше, я дізнався на «Танцях із зірками», почуття ритму немає, хоч я був упевнений, що є. І плюс до цього ще й голос — звичайно, це не Челентано. Він каже: «Та все буде нормально!». А в нього апаратура вже в ті роки була гарна. Я ж розумію, що співаю повз ноти, але Костя виводить всі ноти — звучить мій голос, і він піднімає, де треба, десь — опускає. Погрався так: тик-тик-тик-тик, і каже: «А тепер дивись!». Блін, я звучу, виявляється! Я красиво можу співати!

Пізніше вже з'являлися програми, котрим можна сказати: «My name is Alice», і все: далі навіть їй не треба співати просто. Вона тембр цього голосу підкладає під пісню з придихами, з усіма справами. 

«Жебрак у Колумбії із ножиком підійшов до мене вимагати срібний ланцюжок»

– А в якій закордонній країні вас найтепліше приймали? Здається, ваш гумор універсальний, саме в силу мовної та емоційної універсальності...

– Кожен сам для себе обирав якусь країну. Наприклад, Жорику дуже подобалася Америка. Він був у захваті просто, що це Америка, це Америка, Америка! Вовка Уманенко дуже сильно любив Японію, навіть купив японський розмовник і вивчав. Наташа Бузько — Німеччину, тому вона, напевно, в Берліні зараз перебуває. Теж мову вивчала. 

Я був закоханий у Колумбію — і досі закоханий. Коли ми вперше туди приїхали, у мене було відчуття, що я вже там був і все знаю: ритм життя, музики, людей. Дуже сильно схожий на одеський! 

– А в чому схожість?

– Колумбійці веселі, дотепні, а кожен другий тебе намагається обдурити. Якщо не виходить, він каже: «Вибач, сеньйоре, ти занадто хитрий». Але насправді вони добрі. 

Наприклад, ти заходиш удень у кафе поїсти, там сидить жебрак і каже: «Дай грошей». Ти йому кажеш: «Я зараз поїм, розплачуся, мені дадуть дріб'язок, буду виходити — тобі віддам». І забуваєш про нього, виходиш через інший вхід. Через день ти приходиш у це кафе, жебрак каже: «Ти мені вдвічі більше винен, тому що я цілий день просидів у цьому кафе, чекав тебе…». Я кажу: «Все, соррі, вибач. Я тобі, звісно, все віддам». І ввечері ти повертаєшся в готель, цей же жебрак стоїть із ножиком і каже: «Знімай срібний ланцюжок». Я кажу: «Не можу, це регала, це мені мучача подарувала, дівчина». Він такий: «Ну, це святе!». Або той самий, якому я не дав, а потім удвічі більше дав. 

Увечері він стоїть знову з ножиком. Я кажу: «Так я ще вдень тобі за два рази віддав». Він такий: «Ой, вибач, сеньйоре, ви всі такі схожі». Коротше, дуже теплі спогади залишилися від Колумбії.

– «Маски» кілька разів пробували різні формати: кабаре «Маски-Шоу», «Камікадзе». Мінялися продюсери, формати. Чому поступово шоу зникло з екранів і перестало випускати нові серії?

– Розвалився Радянський Союз, було вигідніше знімати дешеві проекти, наприклад, КВК – там стоять камери, виходять люди, жарти жартують, більше нічого не треба. Або ці стендап-шоу… У нас усе це дуже дороге. А коли ми намагалися повернутися на фестиваль «Юморина», не вийшло теж. 

Просто всьому свій час. Мабуть, ми вже... того. Потім, нам самим уже це не дуже цікаво було. Ми вже практично всіх тем торкнулися, над усім посміялися. А у цей самий час нам місто подарувало, тобто, дало у довгострокову оренду театр. І ми поринули в нього з головою, забули взагалі про телевізор, тому що потрібно було тут робити ремонт, приводити приміщення до нормального вигляду. Залишилися фанерні крісла від кінотеатру, але не було декорацій. 

А ми якраз завершили проект «Гра у класики», де для нас на кіностудії побудували декорації з пап'є-маше, середньовічний замок. І ми насамперед цей замок перенесли в наш театр, і на тлі цього замку грали 3-4 вистави. 

– Народу подобалося?

– Глядачі підходили і говорили: «Слухайте, це, правда, дуже смішно! Море задоволення! Так насміялися! Але треба щось зробити з кріслами, бо дупа болить конкретно, просто неможливо сидіти». Ми ще віджартовувалися, казали, що це спеціальні антицелюлітні крісла: «Коли йдете до театру, подивіться на свою дупу, а будете повертатися, побачите зовсім іншу картинку». 

І ми настільки захопилися театром, що самі не помітили, як вискочили зі телескриньки. А коли помітили, у 2000-х роках повернутися не вийшло.

Театр Маски. Фото: Facebook

«Я до Ступки про театр, а телевізійники в навушник: «А яка це в нього дружина?»

– «Маски» багато років залишалися на телеекранах у своїх класичних випусках. За це трупа отримувала хоч копійку?

– Якимось боком, коли раптом спливала інформація, нам підкидали якихось грошей. А найчастіше: «Жодного прибутку, хлопці. У нас узагалі у фірмі грошей немає. Ось бачите, ми все витратили на апаратуру, щоб свій проект випускати». 

Ми знімали в Німеччині, а потім в Данії на свої гроші: самі купили квитки, тому що нас запросили. А фірма навіть не взяла участі в цьому. Але потім раптом фірма купує камеру VHS і нібито ми самі будемо знімати наше життя – як ми дуріємо. І ми такі: «Чекайте, ви ж купили це на якісь гроші! Там же якась частина наша теж є». — «Це все наше, хлопці. Це все наше». 

У Гамбурзі ми виступали на Ріппербані – найбільш гулящому районі. Там, коротше, одні будинки розпусти, шоу трансвеститів, піп-шоу, якісь секс-шопи. Для нас тоді це було ніфіга собі круто. 

Ми йшли з цією камерою і Льова, це брат Жорика Делієва, звукорежисер, знімав. Ми такі дивимося: опа, із секс-шопу виходить наш директор. «Льово, Льово, знімай», — ми так раз на нього. Він оторопів: «Дебіли, що ви робите?» Смішно було:)

– Чому актори «Масок» після великого успіху не пішли в телеведучі на великих каналах? Невже, крім Бледанс, в інших не було таких можливостей?

– У мене було запрошення на М1. Я їздив, напевно, тижнів три, у вихідні на проби. Але я дуже добрий за природою, а вони хотіли зробити з мене Нагієва, ядучого такого, сука, конкретного просто ведучого, який мав би всіх роздраконити гарненько, довести до істерики. А я не можу довести до істерики, наприклад, тих людей, яких поважаю, із якими спілкуюся. 

У мене був навушник. Телевізійники мені підказують запитання для Олени Вінницької. А ми дружимо давно. І вони мені у навушник, як дятли, повторюють: «Запитай її про «ВІА Гру». А я знаю, що вона просто ненавидить говорити про це! Для неї це жахливі спогади. 

Або з Остапом Ступкою розмовляємо. В навушник кажуть: «Запитай його, чи третя дружина в нього була?». А я про театр розповідаю: «Ось що тебе найбільш важливо? Чи ти відчуваєш мандраж, коли виходиш перед прем'єрою?». А вони мені про дружин.

І я щоразу повертався після цих проб, з відчуттям, що мене просто вичавили. Є міста-донори, як Одеса — місто, яке заряджає. А є міста-вампіри. І я думав, що це на мене Київ так впливає. Повертаюся — у мене ніяких сил, у мене енергії немає. Мене познайомили з енергетиком Олегом Семеновичем, ми подружилися. Я періодично, коли у мене такий занепад конкретний, депресуха, до нього приїжджав, він — раз, подув на мене, руками помахав, — усе, я нормально почувався. 

І одного разу мені треба їхати вкотре до Києва. У мене вже квитки на вечір, на поїзд. Я думаю: «Ну, заїду до нього», — про всяк випадок. Заїхав, Олег руками помахав, а потім каже: «У мене відчуття, що ти займаєшся не своєю справою, і це в тебе забирає енергію. А ти сам подумай, що тобі заважає жити. І просто позбудься цього». Я думаю: «Блін, як у воду дивився». А мене так гнітить, що в мене сьогодні ввечері поїзд. Я дзвоню на ТБ: «Хлопці, слухайте, а може, я не приїду? Тому що у мене таке відчуття, що це не моє». — «А ми тобі теж хотіли це сказати. Хотіли ще один день зробити, спробувати, а потім уже розійтися з тобою по-людськи». Кажу: «Ну, давайте, я здаю квитки, і розходимося по-людськи».

«Мені в перші дні дуже багато дзвонили по Вайберу, по Ватсапу дзвонили і говорили: «Ти ж розумієш, це не ми».

– Коли востаннє спілкувалися з Евеліною Бледанс? Що з нею сталося? Вона й у 90-х так вороже ставилася до України?

– Чесно скажу, ми ніколи не дружили, тому для мене це паралельний всесвіт просто. Вона брала участь у наших шоу, але якоюсь мірою яскрава зірка була. Ну, така собі медсестра. Вона, як на мене, дуже відповідає своєму прізвищу. 

Те, що вона вийшла заміж за якогось бандюка з ідіотським корінням і поїхала в Москву — це її особиста справа. Ну, знімалася в якихось вульгарних шоу – я, коли потрапляв на них, перемикав. Міг подивитися тільки десять хвилин, а далі мені нецікаво це було. Але коли вона заявляє, чий Крим!.. Ну, ця дівчинка може справді дурепою бути. 

Я думаю, що вона цікавиться тільки собою. Як кажуть, є люди, які люблять себе в мистецтві, і ті, що люблять мистецтво в собі. Ото вона себе любить дуже. І тому мені абсолютно пофіг її думка, її настрій, її висловлювання. Є багато людей, яких я просто гумочкою зі своєї пам'яті витер. А є й багато таких, які навпаки для мене відкрилися просто. З цими людьми набагато цікавіше.

– А із російськими колегами як проходить спілкування? Є такі, хто розуміє ситуацію?

– Хтось, можливо, розуміє ситуацію. І навіть можна не спілкуватися, просто ти бачиш за вчинками. Так, я не сумнівався ні секунди в Андрієві Макаревичу. Дуже багато людей, я навіть усіх не перерахую, порядні. Мені в перші дзвонили мало не з тремтінням у голосі, зі сльозами на очах по Вайберу, по Ватсапу, і говорили: «Ти ж розумієш, це не ми». Я розумію, але мені від цього не легше.

– Ви ж виступили зі сміливими зверненнями до росіян прямо тоді, в лютому-березні 2022 року. Якою була реакція?

– Та вони самі дзвонили! Причому я просто не хочу називати, але дуже багато людей ще з 2014 року нас підтримували. Хоча я розумів і багатьом навіть казав: «Не лізь! У вас поліцейська держава, і ти один проти танка не попреш». Я дивуюся нашим людям, як ті жінки, які в Херсоні виходили назустріч танкам із дітьми і намагалися пояснити цим недолугим, що їм тут робити нічого. 

Є такий одеський анекдот, дуже смішний, коли Ізя ходить Дерибасівською, розклеює листівки, а до нього хтось підходить і каже: «Ізю, що ти робиш? Там же нічого не написано». Він каже: «А що писати? І так усе зрозуміло». Так і в них у Росії багато людей виходило з білими листочками, навіть «Мир» не писали — їх заарештовували.

У мене є дуже хороший друг, який теж не витримав і пішов. Я кажу: «А тобі що? Ну, ти доросла людина. Чого ти цим домігся?» Він каже: «У мене є совісті трохи». Ну, заплатив штраф.

– Якою ви б хотіли бачити післявоєнну Україну та Одесу?

– У мене, чесно кажучи, упевненість надзвичайна, просто на 100 відсотків, «чуйка», як у цього Януковича, що буде світанок. Дуже важливо перемогти, всі ці контрибуції з них вибивати. І я знаю, що тут же хлинуть гроші всієї Європи на відновлення, країна розквітне, і я впевнений, що ще Європа до нас попроситься, якщо ми який-небудь новий Євросоюз обґрунтуємо. І НАТО ще створимо своє, з однією умовою, щоб вони поділилися ресурсами своїми з нами.

Евеліна Бледанс. Фото: скриншот з відео

«Делієв – панк, не було якогось політичного підґрунтя в жартах про Лесю Українку»

– Делієв щодо політичних питань, здається, дещо відрізняється від інших «Масок». Чому він накидався на ту ж Лесю Українку та українську мову в своїх піснях? 

– Він панк. Там не було якогось політичного підґрунтя, а лише конкретний панківський жарт. Жорик свого часу був взагалі некерованим, і я думаю, що дуже багато досягнув завдяки його ось цій нахабності в хорошому сенсі слова. 

Ми – Делієв, я і ще дівчинка – колись зробили натиск ще в часи Радянського Союзу. У 87-му році пішли з Одеської філармонії. Колектив залишився, а нас прибрали за низький культурний рівень. І ми зробили тріо «Халі-галі». У цей же час вступили до ГІТІСу, тому що все одно ніби роботи немає — і зробили програму «Проліткульт». 

У клоунаді, в пантомімі висміяли всі основи комунізму, соціалізму, просто дурня валяли. У нас були білі і червоні, але і ці, і ті – дебіли. Ми показували казку про те, як був цар, потім з'явився Ленін, пристрелив царя, потім з'явилася Каплан, грохнула Леніна, потім Сталін все це змахнув трубочкою, сів, але потім грохнули Сталіна — і так до Горбачова, а потім Жорик виходив у платтячку Раїси Горбачової, і ми йшли. 

Я думав, що цей номер вічно можна грати, як правителі змінюються. І ми показали цю виставу на черговому Конгресі дурнів, що в Пітері проходив. Так нас мало не на руках, як рок-групу, виносили. І в ГІТІСі ми класні були, просто мене тоді це бентежило, я казав: «Давай, все-таки дідусь Ленін, це святе?». А Жорик: «Яке святе, так, гівно просто. Давай, показуй Леніна». — «Може, Горбачова не будемо?» — «Та давай, показуй Горбачова». 

Приїхали, показали в ГІТІСі. А нам кажуть: «Хороший номер, тільки давайте Леніна не показуйте і Горбачова». — «Я тобі те саме казав. Він боїться, консервативний». Жорик скипів: «Нам це пофіг». 

Тому про Лесю це був жарт, розумієте? Виступ клоуна. Делієв – не революційний борець якийсь, просто він вирішив пожартувати, бо воно на слуху було. Але я не думаю, що Жорик, як потім уже говорили, ватник. Я його знаю, він не такий! 

Багато речей просто як дурість виходять: ляпнув, не подумавши. Хоч мама завжди вчила мене інакше. 

– Бували ще приклади?

– На «Іграх патріотів» на острові Раймен гра закінчувалася десь о 12-й годині ночі, а адреналіну неміряно, не заснути, тому ми ще годину-дві могли віскарик пити, посидіти біля басейну. Ми там у бунгало жили, і вранці я прокидаюся о пів на десяту, виходжу, а біля басейну на шезлонгу сидить дружина продюсера цього проекту, а навколо неї 10-15 мужиків розстелилися і лежать, і вона з ними розмовляє. А я виходжу сонний ще, і в мене перша думка, яка одразу ж із язика злітає: «У вас тут просто собаче весілля якесь». І раптом вони починають усі розповзатися, вона з такою ненавистю дивиться на мене, мовляв, що ж ти, скотина така, несеш! І я знову згадав мамину науку: не ляпай, не подумавши.

Георгій Делієв і Борис Барський. Фото: Facebook

«Я далеко відійшов від фізики атому, але до цих пір сняться мені про це сни»

– Ви казали, що Ваша мама спочатку соромилась вашої діяльності…

– Просто артист в її уявленні, як і в будь-якої звичайної людини, це наркоман, п'яниця і бабій. Це три клейма, які стоять на кожному артисті.

Але вона ніколи не підозрювала, скільки треба ішачити для того, щоб чогось домогтися. У нас кожен клоун — це цілий завод, людина, яка придумує щось, втілює. Під яку музику вийти, який образ – костюм, реквізит, як рушниця, яка у Станіславського висить на стіні, а має вистрілити. 

І в результаті ти просто перетворюєшся на якогось трудоголіка, тому що для тебе не існує ні свят, ні вихідних. Жартують же: по вихідних і святах працюють тільки шофери, злодії та актори. 

Коли мама почала з повагою ставитися, коли побачила, що акторство, виявляється, не таке уже й просте, тут не пахне наркоманією, а я одружений, в мене двоє дітей, тож не бабій.

– Ви за освітою інженер-атомник, а ваша дружина — дипломований фахівець у хімічній галузі. Яка сила вас потягнула в мистецтво? Чи, можливо, ви пішли спочатку вчитися, тому що батьки сказали, що треба вчитися?

– Так, батьки дуже хотіли, щоб я мав вищу освіту. Я розумів, що треба вступати до ВНЗ, у якому є військова кафедра, щоб в армію не загриміти. 

Спочатку мети такої артистом бути не було. Але мені здається, що над кожною людиною десь літає янгол, який її спрямовує, куди йти... Із життєвого досвіду знаю, що буває, ти чогось прагнеш, а тобі ніби палиці в колеса вставляють — і все, нічого не відбувається. Як от у мене тут ці мотиватори висять: не тряси зелену яблуню, і яблуня дозріє сама. Ось, точно так само ти, виходить, трясеш цю зелену яблуню, а нічого не відбувається, і ти до результату не посуваєшся і близько, ні на міліметр. А потім раптом — раз, усе розгортається в інший бік, і ти виходиш на інший результат, набагато крутіший, ніж той, до якого ти прагнув. І ти розумієш, що хтось керує, все-таки, є якась сила, яка тобою рухає, до чогось приводить. 

– Як інженер-атомник, ви розумієте, що сталося на ЧАЕС? Ця загроза залишається?

– На сьогоднішній день я вже так далеко від цього відійшов, що періодично мені сняться сни: я ще працюю інженером, мені потрібно щось зробити, а я нічого не пам'ятаю вже — і головне – щоб ніхто не дізнався з товаришів по службі, що я тупий. 

А другий сон мені сниться, що з другого курсу мене вигнали, я благополучно прогуляв ще чотири роки. І тут я розумію, що настає час диплома, а як я скажу батькам, що його не буде, тому що я не вчився, я просто нехлюй, і мені було весело, і я не ходив до інституту?

«Ми подружилися з Чапліним. Юджином»

– Пантоміма — ваша любов у творчості? Хто найкращий мім в історії?

– Напевно, Марсель Марсо. Це далеко потрібно кудись іти вглиб, тому що був ще Жан Барро, а Чарлі Чаплін — це взагалі Еверест і пантоміми, і клоунади, і кінематографа, і всього. Я взагалі вважаю, що всі люди, які займаються гумором, – свої рідненькі, їх кожного хочеться обійняти. До нас же на Комедіаду приїжджав син Чарлі Чапліна, Юджин Чаплін. У мене його автограф є, ось цю статуетку він татові подарував, нам теж подарував.

– А ви підтримуєте зв'язок?

– Ще коли почалися ці перші коронавіруси, Юджин телефонував.

– А після 22 лютого 2024 року?

– Ми дружимо, я бачу в його Фейсбуці з якихось постів, що він нормальний, наш, тепло до нас ставиться. І так багато людей. Розумієте, коли важкі часи настали, театр стає як басейн — є труба, в яку втікає, і є труба, з якої витікає. І витікає набагато більше, ніж втікає.

І почалися якісь дзвінки: Гаррі Оуенс зателефонував із Берліна: «Якщо щось потрібно, просто говоріть. Для нас це не проблема. Вам треба гроші? Скажіть». І коли важко, незручно, язик не повертається, тут країні потрібні гроші, воювати потрібно. Просити у держави грошей нереально.

Потім японський продюсер Міккі Кашима, який привозив із Японії до нас своїх акторів, у себе провів два фестивалі Комедіади. І там показував хроніку того, що відбувається в Україні, і люди за всієї веселості цього фестивалю розповідали, що відбувається, і збирали гроші. Ми порахували – там типу 600 гривень, думаю, блін, ну, нам їх і не вистачало для повного щастя:) У результаті це виявилося 6 з гаком тисяч доларів. Для нас це підтримка була дуже потужна.

«Давайте думати про хороше! Ми переможемо у будь-якому разі, бо добро завжди перемагає зло!»

– Ви любите спорт і футбол? Пам'ятаємо ваші ролі в серії «Масок» на стадіоні «Динамо»:)

– Чесно кажучи, чим я не займався, то це футболом. Я в молодості всі небачені спорти перепробував: і фехтуванням, і боксом, і легкою атлетикою, і стрільбою, і плаванням займався. В мене ще й поведінка була шикарна: з усіх секцій виганяли. 

І я щоразу йшов і думав: ось стану великим плавцем, а ви лікті кусатимете! Далі вже з плавання мене виганяли. Я тоді планував стати великим стрільцем, олімпійським чемпіоном – і звідти йшов:) 

– Ви відвідували пекінську Олімпіаду в 2008 році. Цікаво було? Не хотіли б повторення?

– От зараз би так, хотів. Ми дружимо із Сашком Крикуном, олімпійським медалістом із метання молота, і він зателефонував: «Давай поїдемо на Ігри! Я тебе запрошую злітати до Пекіна для психологічної підтримки команди». Я говорю: «Та я не знаю, у мене тут концерти, ще щось». Він каже: «Дурень, такої нагоди більше не з’явиться. Зараз у тебе є шанс — якщо його не реалізуєш, ну, тоді все, ти кінчений дурень». 

Я погодився, але навіть не уявляв, наскільки це цікаво! Ти переживаєш, вболіваєш за кожного. В легкій атлетиці йдуть якісь змагання, дивишся – там хтось лідирує, а якийсь спортсмен, наприклад, із Нікарагуа останнім біжить. І мозком ти розумієш, що у своїй країні він перший, але тут – останній… І наскільки вони всі в цьому живуть! 

Я потім по Саші ще зрозумів, коли ми тільки потоваришували, що кожен з нас має свій Еверест, просто він піднімається на свою вершину. Крикун – у спорті, я – у мистецтві. Шляхи сходження, стежки різні, але вершина одна і та ж. Для мене дуже багато спортсменів відкрилися.

Саша казав: їдь для психологічної підтримки… Яка підтримка? Доки вони не змагаються, для них просто нічого не існує, вони усі там, із головою, мене не сприймають. Далі уже спілкуємось. Праця спортсмена незвичайна! Коли я дивився на руки гімнастів після брусів… Спілкуємось, наприклад, із дівчинкою, вона вже ці пов'язки зняла — у неї мозолі просто такої ось глибини! Чи не до кісток! 

– Ви —заслужений і народний артист України. А як могло статися, що у вас не було аналогічних звань у РФ? Там же «Маски» були не менш популярними.

– Ми такою думкою ніколи не задавалися. Ми весь час тут і знімали «Маски» тут. Навіть думки ніколи не виникало щоб переїхати взагалі. Та й навіщо мені ще одна якась нагорода? У мене зараз стільки медалей, навіть є ще й десь волонтерська медаль.

– Але відзначати «Маски-шоу» треба обов’язково, хай ті, хто нас читають, у цьому не сумніваються:) Наостанок що б ви зараз сказали нашим співвітчизникам? Як їм себе підтримати в стані, коли «зозулька мало не відлетіла»?

– По-перше, ми всі стаємо розумнішими, а ось із цими подіями — ще більше, з кожним разом — ще мудрішими. Ми вже по-іншому — я дивлюся навіть по глядачах — починаємо до життя ставитись, намагаємося радіти кожній миті, тому що ніхто з нас не знає, коли щось прилетить. 

І слава Богу, в принципі, що ми не знаємо цього, тому потрібно насолоджуватися кожною миттю свого життя, радіти тому, що є – посмішці, щебетанню пташок, що хмари розійшлися і небо знову блакитне, весна прийшла, її змінило літо — і це щастя. І думати позитивно, бо думки матеріалізуються. Тому не треба матеріалізувати погані думки, давайте думати про хороше! Ми переможемо у будь-якому разі, тому що добро завжди перемагає зло! Як у тому анекдоті, коли дві дівчинки на балконі стоять і плюють у перехожих. І гарна влучає, а погана – ні. Тому що добро завжди перемагає зло!