Василь Вірастюк: «Колишня дружина сказала, що я від неї маю йти в одних шкарпетках»

Розмовляти з Василем Вірастюком напрочуд легко. Особливо, коли мова заходить про веселі випадки в його потрійному житті. Пан Василь нині живе життя у трьох соціальних ролях: політик, волонтер та почесний президент Федерації Стронгмену України. Зізнається у розмові, що це геть нелегко та розказує, як дійшов до своєї політичної кар’єри. 

Про все це Вірастюк розповів у ексклюзивному інтерв’ю сайту BLIK.ua з оглядачем Богданом Боднаруком.

Як Вірастюк допомагає армії і що думає про зниження мобілізаційного віку? «За цей час проїхали понад 250 тисяч кілометрів за більш як 100 поїздок»

– Пане Василю, ви вже понад 3 роки займаєтесь волонтерством на користь армії. Розкажіть, скільки допомоги надали війську за цей час? Які запити надходять найчастіше від військових? Чи рахували, на яку суму надали допомоги?

– Ми не займалися підрахунком суми. Єдине можу сказати, що за цей час проїхали понад 250 тисяч кілометрів за більш як 100 поїздок. Останнім часом просять щось таке дуже спеціальне. В основному – дрони. Але у збройних сил є й інші потреби. 

Ніколи не відмовляються від домашньої їжі. Наприклад, тушонки, ковбаски. На свята ми, буває, замовляємо армійцям паски, ковбасу, знов таки. 5 ліцей міста Івано-Франківська, по давній дружбі, руками тамтешніх вчителів та учнів випікає домашню випічку. Заходить на ура. Часто возимо генератори, бензопили, обігрівачі. Теплі речі, устілки.

– На якому з напрямків, які ви відвідуєте, зараз найважче? 

– Чесно кажучи, ми їздимо на абсолютно всі напрямки, окрім Луганського. Там немає тих підрозділів, з якими ми співпрацюємо. Гаряче всюди. Найважче зараз на Покровському напрямі. Військові звідти просять квадроцикли для евакуації. 

– Ще не так давно у нас згадували про питання зниження призовного віку. Спочатку говорили про позначку 25 років, а починаючи ще з минулого року почали казати про 21 рік. Як військові до цього ставляться? Що вони на цю тему думають?

– Конкретно з військовими про це не розмовляв. Мої колеги-депутати у профільному комітеті кажуть, що це все – не більше, ніж розмови. Поки що. Та чи дало б це результат? Молодь зараз не настільки підготовлена, як покоління старше середнього. Маю на увазі найперше фізичну підготовку. 

Тут потрібно для себе зрозуміти одну річ. Коли йдеться про оборону, то це легше, звичайно. В обороні можуть сидіти і старші. А от на штурми краще годяться молоді воїни. Але й заганяти таку молодь силою теж мало чим поможе. Відразу виникає питання, чи не стане більше СЗЧ? [Самовільне залишення частини]

Для початку, на мою думку, треба збільшити тривалість БЗВП [Базової загальновійськової підготовки] до 3 місяців. І тільки потім говорити про все інше. З того, що мені відомо, у деяких підрозділах строки підготовки сягають 45 днів. Класичний термін – до 30 днів. 

Василь Вірастюк. Фото: umoloda.kyiv.ua

Як Вірастюк пройшов армію? «Я більше тренувався, ніж служив»

– Ви самі також служили в армії. І було це з 1992 по 1994 рік. Розкажіть про той період.

– Я не роблю секрету з того, що мене призивали до збройних сил. Служив у спортроті.

– Спортрота? Поясніть, будь ласка.

– Це є абсолютно нормальна практика ще з часів Радянського Союзу. Потім її продовжили у часи незалежності. Люди, які показували хороші результати, були членами національної збірної України. Відбиралися вони спершу до спеціальної спортивної роти, де мали можливість тренуватися. І був плюс-мінус такий лайтовий графік та режим. Можна було оформляти документи у відрядження на тренування й збори.

– Тобто ви займалися там такою «мішанкою»? Трохи тренувалися, трохи служили?

– Скажу вам правду. Більше тренувався, ніж служив. В той момент представляв збройні сили країни. На той час проводилися чемпіонати Європи та світу серед збірних збройних сил. З’їжджалися багато спортсменів. Пам’ятаю подібний чемпіонат у Хорватії. Були тоді обидвоє з братом. Брат був у офіцерському званні і у той період виступав за спортивний клуб армії. А я тоді якраз проходив службу. Ми разом були учасниками чемпіонату Європи серед армій. 

– У футбольному світі, наскільки я знаю, теж колись було заведено мати свої СКА…

– Цілком правильна практика. В ті часи, коли було фактично неможливо ухилятися від служби у війську, то спортсмен перспективний потрапивши до армії просто зникав. Або втрачав найдорогоцінніші роки – від 18 до 20 років. Завдяки ж подібним військово-спортивним формуванням у людей була можливість поєднувати службу й спорт. 

Василь Вірастюк. Фото: facebook.com/vasyl.virastyuk

Що найскладніше у нинішньому стилі життя Василя Вірастюка? «В останні дні від 3.5 до 4.5 годин вдається поспати в такому шаленому ритмі»

– Можете згадати якусь історію зі своїх волонтерських поїздок на фронт, що вам найбільше запам’яталася?

– Розкажу вам про трагічний випадок, який стався 1 квітня 2024 року. Ми поїхали у невеличке місто за Слов’янськом. Потрапили там під обстріл, внаслідок якого одна людина загинула. Нам же пощастило вибратися звідти живими. Наш автомобіль, який був на місці, куди прилетіло, єдиний не постраждав. Всі інші були дуже сильно пошкоджені, або просто згоріли. Нам пощастило вижити лише тому, що ми в момент удару були у приміщенні трохи віддалік. 

– У нас є кілька нардепів, які воюють, або воювали. Серед найпомітніших, наприклад, Святослав Юраш, Роман Грищук, Роман Лозинський. Чи зустрічалися ви ще з кимось із відомих політиків або ж держслужбовців на фронті?

– Спілкувався телефоном із Олегом Тягнибоком. Знаю, що він у 128 бригаді ТРО Дніпра «Дике поле». Можу сказати про спортсменів із нашої федерації Стронгмену. Один з тих, які воюють – Дмитро Тишецький. Він є оператором дронів. Служить також наш стронгмен Павло Гайша. 

– А як вам вдається поєднувати волонтерство, депутатство і свою роботу в рамках Федерації Стронгмену?

Окрім названого у нас ще є робота на окрузі. На постійній основі ще дотепер ми єдині в Івано-Франківській області, хто допомагає ВПО (внутрішньопереміщеним особам). Відверто кажучи, це робити дуже складно. Постійно в дорозі і у відрядженнях.

– Що найскладніше у цьому вкрай напруженому стилі життя для вас?

– Те, що я мало сплю. Останні дні від 3.5 до 4.5 годин вдається поспати в такому шаленому ритмі. Одразу після завершення однієї події чекає інша за 300 кілометрів їзди. Були недавно на змаганнях в Луцьку. Подія тривала до 10 вечора. Доки доїхали і лягли спати в готелі іншого міста – незчулися, як на годиннику пів на четверту ранку. А о сьомій знову потрібно бути на ногах. Тож сон і відновлення – це те, з чим найважче. 

– До слова, про вид спорту під назвою «стронгмен». Коли його можна вже чекати на Олімпійських Іграх? І чи визнаний він офіційно державою?

– Думаю, ми цього не дочекаємось. 

– Чому?

– По-перше, ми цього не прагнемо. Нам цього не треба. Останні олімпіади показали, що інтерес до них значно падає. Тому для чого це? Немає сенсу. 

Як стронгмен із Закарпаття віроломно втік з України, скориставшись мандатом Федерації на виїзд за кордон? «Не хочу навіть про нього згадувати, як його звуть»

– Хто зі стронгменів українських чи зарубіжних вас розчарував своєю політичною позицією?

– Є декілька хлопців, які поїхали до початку вторгнення. Засуджувати їх я не можу. Але є й наш колишній член федерації, якого відверто кажучи, ми витягли просто з передової. Я особисто писав лист-гарантію його повернення після виступу у США. Людина поїхала туди і не повернулася. Підставив мене, спортсменів та федерацію. Тінь впала на всіх. 

– Він потім не зв’язувався з вами, щоб пояснити, можливо, свою таку поведінку?

– Ні. Але мені достатньо було його дзвінків до того. Гидкі були дзвінки. Не хочу навіть про нього згадувати, як його звуть. Єдине що можу сказати – це спортсмен із Закарпаття. Ім’я-прізвище говорити не буду. Нехай це буде на його совісті. 

– У вашій біографії був епізод роботи водієм у «Галнафтогазі». Як ви туди потрапили і кого возили?

– Потрапив через друзів. «Галнафтогаз» – це концерн, який є власником декількох торгових марок: таких, як заправні станції Окко, колишній банк «Універсальний». Возив я президента компанії Віталія Антонова. Наша співпраця тривала близько року. Перегодом працював із тодішнім генеральним директором компанії. Так тривало близько трьох років. Тобто з початку 2000 до літа 2003. 

– Розкажіть про свого першого тренера. Хто це був?

– Ним був заслужений тренер України Іван Григорович Шарий. На даний момент вже покійний. Він також був і тренером мого старшого брата Романа.

– Як так сталося, що ви обрали бути легкоатлетом?

– Мені було на той момент 10 років. Я себе шукав у різних видах спорту. Старший брат мене познайомив з Іваном Григоровичем. Фактично привів мене за руку до манежу технікуму фізичної культури міста Івано-Франківськ. Там я і залишився на наступні 16 років штовхати ядро. З нульового рівня доріс до майстра спорту міжнародного класу.

– А як ви ставитеся до інших видів спорту? Таких, наприклад, як футбол?

– Я не фанат футболу. Хіба що якби вийшло випадково подивитися разом з кимось. Мій кум – Олександр Гливинський, колишній футбольний коментатор і прес-секретар збірної. Завдяки йому я познайомився з футболом.

– Як ви ставитеся до геїв у спорті?

– Засуджувати їх не буду. Це є їх особистий вибір. Якщо це не заважає іншим і конкретно мені чи моїм дітям – яке мені діло, чий пісюн у чиїй сраці знаходиться. 

Василь Вірастюк. Фото: пресслужба «Слуги народу‎»

Які у нього відносини з колишньою дружиною Інною? «Вона мені якось казала, що я від неї маю йти в одних тільки шкарпетках»

– Про вашого брата. Він був класним штовхальником ядра. А чому помер? В чому причина?

– Давня історія. Тягнулася ще з 2005 року. У нього знайшли аневризму висхідної аорти. Розшарування аорти. Тоді ми його ледь врятували. Транспортували з Івано-Франківська до Львова. Хоча нам забороняли це робити, кажучи, що він не транспортабельний в його тодішньому стані. Взяли ризики на себе. 

У Львові йому зробили операцію, поставили протез висхідної аорти. З ним він жив до 2016 року. На обстеженні перед операцією у нього виявили ще одну проблему – аневризму черевної аорти на початковій стадії. Потрібно було робити більш масштабне хірургічне втручання. Із заміною десь 40-45% черевної аорти. Дуже складна операція із залученням багатьох хірургів. І високим відсотком летальності у післяопераційний період. Тому Роман тоді й відмовився від операції. 

Сказав, що проживе ще стільки, скільки йому відведено. Діагноз знову дав про себе знати 2019 року. Перевезли його з Івано-Франківська до Києва, де все таки зробили потрібну операцію. Після цього спочатку було невеличке покращення, але потім все пішло до погіршення і летального кінця.

– Розкажіть, як загинула ваша найперша дружина Світлана у 2006 році? Був шанс її врятувати, чи ні?

– Ми тоді були на курорті у Туреччині. Патологоанатоми після її смерті говорили, що все сталося майже миттєво. Був спершу удар камінням в район лівої скроні. Між вухом і очима. Після чого, скоріш за все, вона втратила свідомість. Вже потім відбулася асфіксія під тиском снігу від лавини. У смерті вона лежала на столі у природній позі лижника.

Найдивніше, що жодної кістки в її тілі не було зламано.

– На початку цього року ви остаточно розлучилися зі своєю тепер вже колишньою дружиною Інною. Які між вами тепер стосунки? Як ваші діти реагують на розрив стосунків?

– У нас були складні відносини у період з 2022 по 2024 рік. Як не дивно, після розлучення все нормалізувалося. Без криків, істерик. Спілкуємось суто щодо дітей, виключно організаційні. 

Найскладніше, мабуть, переживав Сашко – мій спільний з Інною і третій загалом син. Інколи дзвонить мені, каже, що сумує за мамою. Зараз він у мене вже 2 тижні в Івано-Франківську. 

У нас із колишньою є ще деякі незакриті питання. Дотепер знаходимось із нею в судовій тяганині. Окрім процесу розлучення і аліментів, інші наші справи не закриті. І по розподілу майна і тому ми в процесі поки що. 

– Виходить, що розрив до кінця не відбувся ще?

– Так, я б хотів би знаходити з нею порозуміння ще з самого початку, але колишня дружина виставила такі умови, які фізично не можу забезпечити. 

– Чого вона від вас хотіла? Які такі умови?

– Хотіла тоді на двох дітей 80 тисяч гривень аліментів. Крім того, хотіла щоб я переписав на неї свої квартири. Несправедливі умови, які оголосила надто ображена на мене людина. Вона мені якось казала, що я від неї маю йти в одних тільки шкарпетках. Ніби я тільки в них до неї і прийшов. Будемо шукати порозуміння через адвокатів. 

«Мені б хотілося випити із Зеленським»

– Продовжимо далі про міжособистісні стосунки. Ви казали у попередніх інтерв’ю, що у вас до повномасштабного вторгнення були нормальні такі приятельські стосунки з Володимиром Зеленським. Як у вас із комунікацією зараз? Ви з ним списуєтесь, зідзвонюєтесь? І про що ви востаннє говорили?

– Раніше я мав більше доступу до президента. Подзвонити, спитати, десь проінформувати чи зустрітися. Не було великих проблем. Сьогодні ж сподіватися на такі зустрічі, за всього бажання, не можна. Та й чи варто президенту забивати зайвим голову. 

Звісно мені би хотілося зустрітися у невимушеній атмосфері, необов’язково у Офісі Президента. Можливо сісти, щось випити та закусити з ним удвох. Як це було раніше. Зараз, нажаль, це майже неможливо.

– Зеленський казав, що одягне костюм після війни. То може після він з вами у костюмі й сяде пити по 50 грамів оковитої:)

– Маю надію, що по завершенні війни він одягне не костюм, а шльопки, шорти і майку. В такому вигляді можна сідати й до столу. Отак би мені хотілося з ним пити. Не в костюмі. 

Василь Вірастюк та Володимир Зеленський. Фото: ОПУ

Як єврейський мудрець переконав нардепа зважитися піти у політику? «Київські депутати мене шукали, а я спав, бо в мене режим»

– За півроку до повномасштабного вторгнення ви розповідали, що Володимир Зеленський вас просив свого часу стати народним депутатом. Розкажіть, як та розмова відбувалася? Як президент вас переконував?

– Він скоріше, навіть, запропонував. До того я не особливо стежив за політикою в нашій країні. Тому президент просто мене проінформував, що Зеновій Андрійович склав мандат. І таким чином звільнив мені потенційне місце на окрузі. Мовляв, чи не хотів би я спробувати виставити свою кандидатуру? Перша моя реакція була «звісно, що ні». Ніколи не уявляв себе на такій посаді, в такій ролі. 

Однак трохи згодом мені один друг-єврей дядя Женя порадив отак відразу не відмовляти. Сказав, щоб я взяв паузу до ранку на роздуми. 

– То що вас таки переконало погодитися?

– Серед моїх порадників тоді був у тому числі й дядя Женя. Окрім нього радився з тодішньою дружиною Інною, з друзями. Всі мені казали: а що ти втрачаєш? Якщо спробуєш. Тому я й подумав: чому б і ні? Тоді в мене був доволі вільний графік. Тож наступного дня погодився. Але не надто ставив на депутатство.

Через це багато людей у штабі дивувалися моєму спокою. Вони ж бо всі хвилювалися за результати довиборів. 

Одного разу приїхали київські депутати від Слуги Народу в штаб. Хотіли висловити мені підтримку. Питають: де кандидат? А кандидат спить, бо в нього режим:)

То була 10 чи 11 вечора. Знав, що як не пройду, то нічого страшного не буде. 

– Також ви казали, що навіть не знали, наскільки важкою є робота депутата. Що для вас найважче у цій роботі?

– Та хоч би й постійні відрядження, в яких ми зараз перебуваємо. Незрозуміла ситуація із засіданнями. Бувають позачергові засідання, коли треба прибути туди негайно. Мені навіть важко уявити, наскільки важко депутатам, котрі постійно мусять пересуватися потягом. Позаяк власної машини у них же немає. 

Василь Вірастюк. Фото: facebook.com/vasyl.virastyuk

Чому опинився у персональному номері Іво Бобула? «Я з Іво Васильовичем у нормальних відносинах. А він має право вважати, як йому завгодно»

– Крім того, ви досі у не надто хороших стосунках з Іво Бобулом…

– Це він так вважає. Я з Іво Васильовичем у нормальних відносинах. А він має право вважати, як йому завгодно. 

– А чому ви пішли у ті його апартаменти у одному з чернівецьких готелів? Що вас до такого кроку штовхнуло?

– Це було дуже випадково. Ми їхали з Києва до Чернівців. Туди приїхали дуже пізно. Десь 2 ночі була. Нам дали ключі від номера й кажуть, аби ми спершу пішли його оглянути. Могло бути й таке, що кімната нам не підійде. Я зайшов і зрозумів, що цей шедевр потрібно відзняти на камеру. Виявилося, що потрапили ми саме в іменний номер Бобула. У мене тоді була традиція знімати все таке неординарне на камеру і відправляти дружині. 

Цього разу сталося так само. Зранку, сидячи на сніданку, подумав, що у Фейсбуці теж буде цікаво людям. А далі вже просто таки понеслося. 

– То ви зробили таку мимовільну провокацію проти Іво Бобула?

– Саме так:)

Як через помилку преси Вірастюку довелося збільшити рекорд? «Львівська Газета написала, що я буду тягнути 5 трамваїв – довелося тягнути їх замість трьох»

– 2003 року ви на день Львова потягнули 5 трамвайних вагонів вагою 22 тони кожен на відстань 19 метрів, а потім ще й 10 скріплених між собою автівок на таку ж відстань. Як це – тягнути таку величезну вагу на собі? І як ви до цього взагалі готувалися?

– Там було всього 3 спроби. Успішною виявилася четверта. Щоби порівняти, то спробуйте прив’язатися лямками, за допомогою карабіна, до стіни і спробувати потягнути стіну. Хотів би я бачити вираз вашого обличчя при цьому. І як вени на шиї у вас вилазять під шкірою від напруги. 

Після третьої спроби, при такій витраті енергії, сил у мене залишилося дуже мало. Натомість з’явились сумніви. 

Василь Вірастюк. Фото: facebook.com/vasyl.virastyuk

– А як готувалися? Це ж не просто так. Прийшов собі, бо захотів установити рекорд, зачепився і погнав…

– Їздив домовлятися в депо. Але давайте спочатку. Ідея у мене з’явилася під час виступу в Австрії, у Відні, побачив красивий трамвай. От і вирішив, що було б класно потягнути львівські трамваї. Приїхали, домовилися через знайомих. Прийшов у депо та й думаю: треба спочатку штовхнути трамвай спробувати. 

Після того, як трамвай піддався, зрозумів, що з лямками потягну 3 трамвая. Опісля ми запустили це прес-релізом у місцеву пресу. Львівська Газета, яка тоді виходила, прочитавши наш прес-реліз про 3 трамваї, з якоїсь радості написала, що я буду тягнути 5 трамваїв. Тобто, це вони мене підштовхнули. 

Незручно вийшло. Кажу прес-секретарю Галнафтогазу Олесю Пограничному: «Дивись, яке написали. Це ж тепер треба тягнути 5. Бо як же я виглядатиму, тягнучи всього 3?» На прес-конференції після встановлення рекорду ми потім згадували Львівську Газету й дякували їм.