«У рашці нам казали співати російською, і тут вийшов кобзон»: Бронюк дав вогняне інтерв’ю до ювілею гурту ТІК

Гурт ТІК цього місяця приймає вітання. Хіти «Олені», «Вчителька», «Біла хмара, чорна хмара», «Сірожине пірожине» та багато інших пісень колективу здобули всенародне визнання – ви можете почути їх і на останньому дзвонику, і на днях народження, і на звичайних сімейних вечірках, а хіба може бути більше визнання для митця, ніж така проста любов публіки?

А між тим, фронтмен гурту ТІК Бронюк є багатогранною особистістю. Це не лише талановитий співак і автор запальних композицій, що миттєво стають хітами. Виявляється, Віктор Володимирович нині працює генеральним директором Вінницької обласної філармонії імені Леонтовича, очолює відомий благодійний фонд «Подільська громада» та є почесним громадянином Вінниці. А на початку повномасштабного вторгнення добровільно записався до тероборони і служив у ЗСУ. Це сталося невипадково, адже артист передбачав повномасштабну війну, заздалегідь придбав зброю і навчився влучно стріляти. 

Журналіст українського таблоїду BLIK.ua Михайло Шафір поспілкувався з Віктором Бронюком про таке:

• Як він став директором філармонії і чи має тепер час для гастролей;
• Про його знайомство і дружнє спілкування із Кузьмою, Білик, Міхалком;
• Про період перебування в теробороні і причину звільнення; 
• Яка історія пісні «Вчителька» та інших хітів гурту ТІК; 
• Чи навчаються музиці діти Віктора; 
• Чому викладач радив майбутній зірці покинути музшколу;
• Що отримав Віктор Бронюк за визнання його «Почесним громадянином Вінниці»; 
• Про заплановані гастролі Україною і США до ювілею гурту; 
• Чому в пісні «Кацапи» є матюки;
• Про волонтерську діяльність на підтримку ЗСУ з 2014 року. 

«У філармонії не мають ходити лише у фраках»

– Вікторе, вітаю із ювілеєм гурту ТІК. Почну із несподіваного запитання. Ви нині є директором Вінницької обласної філармонії, а зустріли мене у футболці, джинсах і кросівках. Наскільки це стандартно для керівника закладу культури і взагалі ви таких директорів бачили? Що люди кажуть про це?

– Якщо Ви думаєте, що в такому академічному закладі як філармонія обов'язково всі мають ходити у фраках, то це не так. Але, звісно, у нас є спеціальний концертний одяг. 

Насправді функції директора – це, напевно, більше організаційна і адміністративна робота. На творчість тут залишається відсотків 10. Нам треба утеплювати дах, робити каналізацію, ремонтувати вбиральні, займатися переоснащенням зали тощо. Плюс 230 людей тут працюють, це великий колектив. 

Я сьогодні лазив на даху майже півтори години, ми робили його обстеження. У костюмі це робити серед павутиння і пилюки не дуже зручно. Взагалі в джинсах мені комфортно. Звичайно, є якісь офіційні заходи, але для того в шафі на роботі завжди є вишиванка й костюм. Швидко можна переодягнутися. 

Днями пожартували колеги – принесли єврейську кіпу. Адже єврейські корені в мене також є – по батьковій лінії прабабця. Жартома кажуть: як далеко захований талант. Але в нашому великому колективі взагалі не можна без почуття гумору. 

Віктор Бронюк. Фото надане Віктором Бронюком для BLIK.ua

– Хейт зараз торкається всіх. У критичних коментарях хейтери інколи пишуть, що, мовляв, у Вас немає голосу. Коли це закидають, що відповідаєте?

– Я ж із вами говорю. Тобто є голос (жартує – прим. М.Ш.). Коли мені щось таке закидають, я завжди кажу: зробіть краще! Хто вам не дає? 

Я роблю те, що мені подобається і не претендую на щось геніальне. Наприклад, коли Ви в інтерв'ю чули, щоб я називав себе музикантом чи композитором? Хоча раніше я серйозно займався народним вокалом, співав у народних колективах. Тобто я розумію, про що йдеться. 

Водночас я знаю дуже багато талановитих вокалістів, які перемагали в різних конкурсах, але там і залишились.

– Ми пам'ятаємо Вас ще із животиком. Зараз Ви суттєво схуднули і чудово виглядаєте. Як це вдалося? 

– Всі ми знаємо це гарне прислів’я, що хорошої людини має бути багато. Але це тільки жарт. Коли я почав займатися гастрольною діяльністю, з першого туру привіз плюс 10 кг, з другого – ще стільки ж. Згодом реально набрав майже 120 кілограмів. В якийсь момент зрозумів, що мені важко зав'язати шнурок і погратися з дітьми. Вирішив одуматися і прийняти для себе дієту ПМЖ – попробуйте менше жерти. 

Також уже більше 13 років я не вживаю алкоголь. У мене не було проблем з алкоголем, але я виключив його повністю з раціону. Зрозумів, що так простіше. Адже, як відомо: «випив 100 грам – з'їв кілограм». І це неконтрольоване споживання харчів, закуски дає надмірну вагу. Ну і сам по собі алкоголь також калорійний. 

«Перед туром беру відпустку за власний рахунок»

– Скільки гуртів і колективів діють на базі філармонії? Вони Вам підпорядковуються? 

– Філармонія – це приміщення з концертною залою, адмінчастиною тощо. Серед творчих одиниць найстаріший – Академічний ансамбль пісні і танцю «Поділля», якому 81 рік. Він зберігся у повному складі. Подібних колективів, які мають національний колорит, які зберегли балет, оркестр, вокальний склад, дуже мало залишилось в Україні. Одночасно виступають у «Поділлі» більше 50 людей на сцені. Це колектив рівня Ансамблю ім. Павла Вірського та Хору ім. Григорія Верьовки. 

– Які ще колективи є? 

– Академічний камерний оркестр «Арката» (класичний струнний склад), Симфонічний оркестр, Подільський камерний хор «Леонтович-капела» (наймолодший наш колектив, якому шість років, і який зараз, можна так сказати, продовжує справу автора всесвітньовідомого «Щедрика» Миколи Леонтовича, який родом з Вінниччини). 

Також у нас є прекрасні заслужені і народні артисти України, які працюють в колаборації з різними колективами. Маємо й ансамбль солістів «Експромт». Це сучасний кавер-бенд, що готує цікаві програми. Ось нещодавно був концерт «Рок-звучання українських легенд». Ми брали пісні Івасюка, Мозгового і Яремчука, їх переробили і зробили чудові рок-аранжування.

– Самі виступаєте на сцені філармонії?

– Виступав декілька разів. Зокрема, під час ексклюзивних спільних концертів нашого Симфонічного оркестру з солістами славетної Національної оперети України – топ-театру України, з яким цього року ми підписали меморандум і розпочали плідну співпрацю. 

Віктор Бронюк. Фото надане Віктором Бронюком для BLIK.ua

– А як щодо управлінського досвіду? Знову ж таки деякі хейтери минулого року писали: як це так, щоб популярний співак очолив такий важливий для Вінниці заклад культури… 

– Нагадаю, що до того, як стати солістом і засновником гурту ТІК, я працював у Вінницькій обласній адміністрації, в управлінні сім'ї та молоді. Потім – в управлінні культури Вінницької міської ради. Тобто починав як чиновник. 

Спочатку ті, хто не знав це і не знав мене особисто, дійсно казали, що до керівництва прийшла «якась незрозуміла людина, яка грає на баяні, співає про пірожене, кацапів». Нині у багатьох змінилася думка, бо вони бачать якісні зміни і розвиток закладу. 

Також дарма побоювалися, що на наступний день після мого призначення всім треба буде співати пісні на кшталт «Сірожине пірожине». 

– Були такі співробітники, які Вас не сприймали як керівника? 

– Десь на другий-третій день більшість почала йти на діалог. Я просив не збирати і не розпускати різні плітки. Але це все ж сталося. Люди почали приходити і розказувати один про одного. Хтось навіть хотів написати заяву про звільнення. Я був готовий її підписати. 

Зараз у філармонії робоча атмосфера. Ми знайшли з усіма спільну мову. Адміндосвід, який в мене був, дуже допоміг. Коли мені запропонували очолити філармонію, я до цього, чесно кажучи, трошки так жартома поставився. Мовляв, навіщо воно мені? Але мені запропонували перезавантажити філармонію, додати сучасного продакшену і менеджменту. У філармонії реально класний колектив, але про нього мало хто знав. Сьогодні я щасливий, коли багато моїх друзів, знайомих приходять і відкривають для себе Вінницьку філармонію. Глядачі порівнюють концерти з побаченим у Берліні, Києві, Львові. І кажуть, що в нас не тільки не гірше, а подекуди – й значно краще!

Віктор Бронюк та колектив Вінницької обласної філармонії. Фото надане Віктором Бронюком для BLIK.ua

– Посада директора філармонії займає час. Наскільки це вплинуло на Ваш фінансовий стан і гастролі? Чи ви встигаєте гастролювати взагалі?

– Я це проговорював із керівництвом області. На час гастролей пишу заяву на відпустку за власний рахунок. 

До ковіду і широкомасштабного вторгнення гурт ТІК був одним з найбільш гастролюючих колективів України. Ми давали по 20-25 концертів в місяць. Встановили рекорд України. У Книзі національних рекордів зафіксовано наше досягнення – 24 виступи за місяць. А незафіксований показник сягав 26 виступів. Але все це дуже важко. Ти кожен день в дорозі, фактично живеш в бусі, не бачиш сім'ї. 

Ми багато років себе позиціонували, як найсвятковіший гурт країни. Тобто де ТІК – там і свято! В теперішніх умовах це не завжди доречно. 

Хоча ми розуміємо, що життя триває. Люди одружуються, народжують, створюють нові сім'ї. Дехто запрошує нас відзначити ці події. На сьогоднішній день гастролі є, але їх менше. Ми їздимо на корпоративні заходи, на благодійні концерти, на планові українські і закордонні тури. 

До речі, вільного часу стало менше й тому, що я став співвласником IT-компанії, що розробила унікальний додаток «ДАХ» на ринку житлово-комунального господарства. Завдяки «ДАХ» діджиталізовані всі процеси в ОСББ і подібних організаціях. Серед іншого, ми сьогодні безкоштовно даємо можливість людям, які через війну вимушено покинули територію України, брати участь в процесах свого об'єднання. 

«Я відіграв на весіллі – у мене є пляшка і закуска. А в то, що колись буде, не вірю»

– Згадайте, як 20 років тому розпочинався гурт ТІК. Не очікували, що стільки протримаєтеся?

– Ми горіли своєю мрією, тож думали про її втілення, а не про прорахунок цифр. 20 років – це багато для творчого колективу. І це супер. 

Пам'ятаю найперший наш виступ у Вінниці в залі «Райдуга». До цих пір відчуваю ті емоції. Після того концерту були тисячі великих концертів. І палаци спорту, і стадіони, і великі зали, і маленькі. В різних куточках нашої України і за кордоном. На жаль, частина з цих залів зараз на окупованій території. Але перший концерт все одно залишився в пам’яті. 

– Другого червня 2005 року у Вінниці Ви виступали на розігріві тоді популярної групи «Таліта Кум». Якими словами солістка того гурту Юлія Міщенко благословляла на перший виступ?

– Не було такого. Все було дуже сумбурно. Єдине пам'ятаю: коли ми заспівали свої чотири пісні і пішли з «Райдуги», за нами із зали вийшли десятки людей, які прийшли саме на наш концерт. Через це нам трошки було незручно перед «Таліта Кум». 

 – З того першого складу колективу хтось залишився? 

– Я один. Склади змінювалися досить часто. По-перше, не всі розуміли, наскільки це важко: постійно бути на гастролях. Хтось, наприклад, не хотів розвиватися далі, зупинявся. 

Хтось не вірив саме у наше просування. У нас був один учасник, який казав: «Я відіграв на весіллі – у мене є пляшка і закуска. А в то, що колись десь буде, не вірю». Це теж нормально. 

Сьогодні наш гурт живе і створює нові композиції. І це головне.

– Хто придумав назву ТІК, що вона означає і як правильно її писати?

– «Тверезість і культура». Ми назву пишемо всіма великими літерами. Назва виникла, коли ми працювали волонтерами в студентські часи. Був такий заклад «Соціотерапія» на базі наркодиспансеру, де проходять соціальну реабілітацію нарко- та алкозалежні люди. Там ми якось робили ревізію. І знайшли брошурки часів Михайла Горбачова. Це був курс лекцій для керівників організацій під назвою «Трєзвость і культура». Скорочено – ТІК. Ось так з'явилася наша назва. 

– А взагалі Ви всі пісні самі писали? Чи хтось допомагав?

– Майже всі сам написав. І музику, і текст. Є, зрозуміло, винятки. Наприклад, до пісні «Журавлі» наша вінницька поетеса Анна Осадча писала текст, а я його доповнював. Є декілька пісень в співавторстві, але все одно там було моє доповнення .

– Готуєте сюрпризи для шанувальників до 20-річчя гурту? 

– Першого червня ми відіграли концерт у Вінниці з Симфонічним оркестром філармонії. Було незабутньо: зробили ставку на хіти, але трошки в іншій трактовці, з магією оркестру.

Далі у наших планах – ювілейний тур Україною та великий тур у США. 

«У Сергія Міхалка було багато можливостей скурвитися, але він вирішив бути на стороні правди»

– Перший демозапис Вашого гурту потрапив до рук знаменитого музичного продюсера Віталія Телезина, який записував найбільші топові альбоми українського рок-н-ролу від ОЕ до ВВ. У його студії ви потім записували пісню «Олені» з білоруським колективом «Ляпіс Трубецькой». Які спогади про це лишилися?

 – На момент створення цієї пісні у нас не було великого інвестора чи модного продюсера. Але були люди, які вірили і підтримували. Один із них – наш друг Віталій Телезин. Людина знана, і не тільки в українському шоу-бізнесі. Він створював багато альбомів «Ляпіса Трубецького», «Океану Ельзи», «Другої ріки» тощо. Телезин повірив в те, що ми можемо бути цікавими. 

Хоча демоверсії були не тільки в нього. Так звані продюсери, модні в Києві тоді, казали: «Хлопці, це повна фігня. Забудьте все, що співали! І перше, що зробіть – поміняйте вокаліста. Візьміть нормального такого хлопчика. Щоб він був гламурненький». 

Але всупереч всім цим «прогнозам», ми вірили в те, що робили.

– Який у роботі Віталій Телезин – вантажив теорією, був зверхнім? Чи відразу знайшов із Вашим гуртом спільну мову?

– Він взагалі вразив нас своєю простотою. Попросив, щоб ми зіграли йому наживо. Влаштувався на підлозі, почав слухати. Сказав: «Круто, класно, молодці, давайте далі творити».

– Як вийшло, що гурт «Ляпіс Трубецькой» і його лідер Сергій Міхалок не «скурвилися», як кобзон, доліна чи інші зірки, які в нас заробляли, а щиро підтримали Україну у війні?

– У Сергія Міхалка було багато можливостей скурвитись. Але він має посвідку на проживання в Україні. Маючи можливість заробляти більше в рф, він прийняв внутрішнє рішення бути на стороні правди, на світлій стороні. 

Я вам ще розкажу одну історію. Ми у 2008 році з піснею «Олені» потрапили у «рашку» на фестиваль «5 зірок». Це наші радіостанції рекомендували. 

Там сиділи в журі кобзон, доліна. Ми своєю творчістю оживили ту тусовку. Вони кажуть: «А можете пісню заспівати російською?» Ми відмовилися. Після чого кобзон перейшов на чисту українську: «Хлопці, співайте українською, а я буду перекладати». 

Потім нас не взяли на «перший канал» саме тому, що ми принципово були україномовними. А в усіх подальших діях щодо України і нашого народу кобзон показав свою справжню гнилу сутність. Хай він там в пеклі тусується і збирає до себе побільше кацапів! 

– Чи важко було працювати з Міхалком у студії? 

– Неважко. Він насправді дуже простий в цьому плані. Ми хвилювалися й переживали лиш через те, що для білорусів складно було освоїти звучання якихось українських слів. Але вони справилися. Зараз у Сергія вже є пісні українською мовою. 

Віктор Бронюк (в центрі) та Сергій Міхалок (праворуч). Фото надане Віктором Бронюком для BLIK.ua

– Наскільки швидко писалися легендарні «Олені»? Якою була історія створення цієї пісні?

– Пісня писалася ще в студентські часи, на парах. Такий я був нехороший учень. Замість того, щоб вчити якісь дисципліни, взяв і написав пісню про оленів. Ввечері вже її співав під гітару:) 

– На кіностудії імені Довженка відбувалися зйомки відеокліпу до пісні «Олені». Яку ідею вкладали у цей новорічно-похмільний кліп?

– Якщо чесно, тоді ніхто так сильно не копався. Ми співпрацювали з молодим режисером Романом Веркуличем. Майже добу знімали і ніякого особливого сюжету там не бачили. Хотіли зробити кліп на новорічну тему. Не мали великого бюджету, тому виходили з того, що було.

– Чи зняли б зараз цей кліп інакше?

– Можливо. Але про це не задумувався. 

– Режисер ваших відеокліпів Роман Веркулич – колишній учасник гурту «Вхід у змінному взутті», який співав в жанрі хіп-хопу. Не було думки поєднати зусилля для пісні в цьому стилі? 

– У 2023 році у межах туру ми були у Рівному – рідному місті Романа. Він теж був на концерті, тож ми зробили сюрприз: зіграли його хіт ВУЗВ «Каролін». Веркулич не очікував! Більше того – покликали його на сцену заспівати разом. Людину, яка не робила цього більше 20 років! Він був дуже розчулений. 

«Коли бачилися з Кузьмою, завжди обмінювалися анекдотами»

– Ірина Білик – гламурна діва чи нормальна людина?

– Я її знаю як просту, звичайну людину. Вона чесна і дуже творча. Коли я хворів ковідом, написав хіт «Не цілуй» та заспівав потім саме з Іриною Білик. Моральним порятунком тоді для мене став живопис, слова та мелодія, які весь час крутились в голові. 

Коли ми з Іриною Білик у дуеті заспівали цю пісню, це був такий бум, що скоро ми вирушили у спільний всеукраїнський тур «Найкращі українські хіти». Він зрештою увійшов до Книги рекордів України: за 30 днів ми дали 24 концерти. З дня прем’єри у 2011 році «Не цілуй» пішла в народ. З цією піснею у багатьох пов’язано багато особистих історій. І я щиро радію, що у березні у рідній Вінниці, у стінах обласної філармонії ім. Леонтовича «Не цілуй» стала окремим сюрпризом-подарунком для всіх глядачів нашого спільного концерту з Національною оперетою України «Мелодії для коханої». 

Віктор Бронюк та Ірина Білик. Фото надане Віктором Бронюком для BLIK.ua

– Згадаємо про Андрія Кузьменка. Він казав, що у нього найбільші друзі в шоубізнесі – це Ви та Ірина Білик. Як думаєте, чому?

– У дружбі найважливіші щирість, взаємоповага, взаємодовіра і безкорисливість. Коли дружать просто тому, що так відчувають, а не тому, що це вигідно. З Кузьмою ми вигоди один в одному не шукали, тому спілкування завжди було щирим. Мене Кузьма зазвичай називав Вітькою, а я його у жарт – Андрієм Вікторовичем і Кузьмичем. Коли бачилися, ми завжди обмінювалися анекдотами. А на День народження завжди бажали один одному щось дурне. Дуже любили один одного потролити! Андрій мав прекрасне почуття гумору, тому завжди можна було подуріти, посміятися. 

– Погоджуєтеся із думкою, що творчість Кузьми в останній відрізок життя покращилася? І через його смерть ми не почули багато чудових хітів? 

– Творчість Кузьми завжди була цікавою. Про Андрія мені насправді не хочеться говорити із пафосом. Для мене він був простим нормальним хлопцем, який любив свою рідну землю, ту справу, якою займався – робив все з великою любов’ю і при тому всьому завжди залишався людиною. Це головне!

Кузьма (другий зліва), Віктор Бронюк (другий справа). Фото надане Віктором Бронюком для BLIK.ua

– Який у житті режисер Алан Бадоєв? 

– До Бадоєва можна по-різному ставитись. Він – творча особистість. І працювати з Аланом завжди було цікаво. Тому що він – професіонал своєї справи, якщо ми говоримо про кліпи. 

– 21 лютого 2011 року ТІК зіграв грандіозний «Естрадно-симфонічєский бомбічєский концерт» за участю Ансамблю пісні і танцю Збройних Сил». Одночасно там виступило 97 артистів. Як воно, бути на сцені майже із сотнею людей? 

– Це не можна передати словами. Коли на сцені така «машина», 97 людей одночасно… Всі співають, грають, танцюють, підтанцьовують… Це дуже круто.

– Солдати-музиканти – це, перш за все, солдати, а потім – музиканти? Чи навпаки? 

– Це найбільш недисципліновані люди у ЗСУ. Звичайна творча організація, яка нічого спільного, окрім військової форми, не має до армії. 

«Чув «Вчительку» і з хором, і з елементами репу, і у форматі «метал»

– На початку 2007 року з'явився кліп на пісню «Вчителька». Чи є у пісні реальний прототип? 

– Тоді склад колективу ТІК був із випускників педагогічного університету. Тому ми хотіли віддати належне отриманій професії. 

Історія пісні така. Моя мама – педагог із 37-річним стажем. Коли вона була в училищі, модними були спам-листи від хлопців, які йшли в армію. Вони писали: «Я однією рукою заряджаю танк, а іншою – пишу тобі». Така історія, щоб познайомитись і далі переписуватися. Такий лист прийшов до подруги мами. Та, як справжня вчителька, взяла червону пасту, виправила орфографічні і граматичні помилки та відправила лист назад. 

– Що відчуваєте зараз, коли на першому і останньому дзвониках чуєте цю пісню? Чекали, що вона стане легендарною?

 – Класно, що цю пісню полюбили мільйони людей. Я чув «Вчительку» у найрізноманітніших інтерпретаціях. І під гітару, і з хором, і з елементами репу, і в жанрі «метал». 

– Якщо згадати композицію «Сірожине пірожине». Хто той Сірожа? Яке в нього пірожине? 

– Я бачив, коли люди відверто комплексують із цього приводу. Наприклад, коли ми грали на корпоративах дуже відомих Сірож, нас тоді просили не виконувати цю пісню. Я кажу, добре. Але додавав: якщо люди захочуть, а ми відмовимося, це може викликати незрозумілу реакцію. 

Хтось іронічно жартує над собою із цього приводу, а хтось, навпаки, не розуміє. Ну, такий у нас народ. 

– 19 липня 2013 року виходить кліп та пісня «Люби ти Україну». Режисером став уже знайомий гурту Веркулич. Усі сцени знімались посеред чистого поля під Бучею. Яка була ідея цього? 

– Кліп викликав багато резонансу. Коли ми у 2013 році виступали в Дніпрі, з нами обговорювали, чи можна взагалі не співати «Люби ти Україну». Мовляв, ви ж розумієте. Я кажу: ні, не розумію. Все це було пов’язано із політикою влади, пропагандою. Нам трошки «прилетіло» за «Люби ти Україну» від тодішньої влади. Але, тим не менш, пісня знайшла своє місце і була випущена вчасно.

«Готувався до того, що буде війна»

– Вторгнення росії Ви прогнозували? 

– До повтомасштабного вторгнення, як волонтер, я багато допомагав війську. Для мене війна почалася в 2014 році. Свого часу я продав Мерседес і купив декілька автівок для ЗСУ. Не робив собі на цьому піару й кар'єри, як деякі депутати. Вважав, що так потрібно. 

У 2022 році для мене війна не була несподіванкою. Десь за днів п’ять до цього ми з сім'єю сиділи на кухні і я сказав, що нас чекає велика війна. 

22 лютого режисер Олег Сенцов презентував у Вінниці свій фільм «Носоріг» і ми з журналістами обговорювали, буде війна чи ні. Я казав, що точно буде, тому що вона запущена вже. Мене один професор-історик запевнив, що не буде війни, бо він аналізував виступ американського президента і російського. Але помилився. 

Коли у 2014 році росія анексувала Крим, я настільки це морально важко переніс, що навіть захворів. А в 2022 році для мене вже все було очікувано. 

– Що відчували у 2022 році, коли чули новини з Бучі, де знімали відеокліп раніше? 

– Так трапилося, що ми побачили одними з перших, як передові групи поїхали робити фотофіксацію звільнених від кацапів міст і сіл Київської області, в тому числі Бучі. Бачили матеріали, які навіть не всі опубліковані. Там тіла розстріляних дітей та закатованих українців… 

Я довго собі не міг дати відповідь, що спонукало цих істот так вчиняти? І в мене відповіді немає на сьогоднішній день. Можливо, це сталося внаслідок деградації декількох поколінь. росіяни в депресивних районах спивалися, деградували від горілки і позбулися всього людського. Це не можна іншим пояснити.

– Якими були Ваші перші дії після вторгнення? Як відомо, Ви приєдналися до територіальної оборони. Як це сталося?

– Після того, як я вивіз сім'ю до кордону, повернувся назад. З командою благодійного фонду ми одразу почали допомагати війську та вимушено переміщеним особам. А на початку березня я долучився до тероборони. 

– Де Ви служили? 

– Спершу я був у 171-му батальйоні 120-тої бригади територіальної оборони Збройних Сил України. Згодом був переведений наказом командування до угрупування «Дністер» у відділ логістики та комунікації. 

Віктор Бронюк. Фото надане Віктором Бронюком для BLIK.ua

– Коли пішли до тероборони, страшно було? Навчилися тримати в руках зброю? 

– Офіційно зареєстровану зброю я маю ще з 2013 року. Найпершу зброю – пістолет з гумовими кулями – мені подарували. А коли купував набої, побачив, що саме розвантажували мисливські карабіни, перероблені з автоматів Калашникова. Тоді один такий карабін собі теж замовив. І попросив знайомого навчити користуватись зброєю, яку маю. 

Нещодавно, до речі, пообіцяв 14-річному синові Данилу виїхати на полігон. Зараз є декілька центрів, де займаються військовим вишколом. Якщо є зброя, нею треба вміти користуватись. Зараз такий час, що цьому варто приділяти увагу. Не хотілося б цього, але таке нині життя. 

– А як Ви звільнилися із ЗСУ? 

– У мене батько – інвалід першої групи. Я мав законну підставу для звільнення з армії. Міг взагалі не йти до ЗСУ. Але на початку був момент, коли дійсно моя присутність вирішувала багато питань. Одним дзвінком я міг швидко і правильно вирішити ситуацію, яка для звичайних військових тривала б пару місяців. Коли звільнився з війська, я знову почав займатися роботою по благодійному фонду. Продовжуємо допомагати ЗСУ. 

«Коли закінчуються аргументи, матюки – єдине, що розуміють кацапи»

– Ви є керівником чи співзасновником благодійного фонду «Подільська громада». Чим займаєтеся? 

– Майже з моменту створення, а це вже більше 15 років, я очолюю цей фонд. Це колективна організація. Об'єднання влади, бізнесу і активних учасників громади для вирішення її проблем. Я був у «Подільській громаді» головою правління, головою наглядової ради, головою погоджувальної ради, а тепер є головою представницької ради, це найвищий орган. «Подільська громада» займається підтримкою військових, вимушено переміщених осіб тощо. 

– Ви знялися у фільмі «Ржевський проти Наполеона». Як себе поводили російські актори? Чи зараз з ними є контакт? 

– Немає. У цього фільму була якась незрозуміла ідея. А ще мене вразило, що ми переробили мою пісню на «Чиє це пірожине? Наполеонене!» Але команда, яка займалася продакшеном фільму, поставила звичайну нашу пісню. 

На зйомках фільму ми спілкувалися з Пашею Дерев’янком. Мені подобалася його робота в фільмі про Нестора Махна, де він зіграв головну роль і навіть мав схожість. Але нині в росії всім пороблено. І навіть прізвища цих акторів не хочеться згадувати (Дерев’янко підтримав агресію рф, – прим. М.Ш.). 

– У цьому фільмі знімався актор Ван Дамм. Що думаєте про те, що Жан-Клод верзе про Путіна?

– З Ван Даммом не перетинався й на нього і його слова мені байдуже. Багато старих відомих акторів нині вже в маразмі. Приміром, Стівен Сігал, Жерар Депард’є. Зрозуміло, їм в росії платять гроші. Звідси й відповідні дії. 

– За яких обставин з’явилася пісня «Кацапи»? І як взагалі народ відреагував на матюки в ній? 

– Насправді її співають діти, а батьки тішаться цим. Я не кажу, що це дуже класно чи круто. Є гарний вислів одного українського академіка. Він сказав, що матюк – то страшне паскудство, пережиток первісного азійського дикунства. І той, хто вдається до матірної лайки, вчиняє замах на національну культуру і споганює національний мовленнєвий етикет. 

Та коли щось стосується кацапів, то коли закінчуються аргументи, матюки – напевно, єдине, що вони розуміють.

– 24 серпня 2007 року ТІК виступив на фестивалі «День Незалежності з Махном» у Запорізькій області. Там організатори нагородили ваш гурт премією «Махновське відкриття року». Це було несподівано чи закономірно?

– Ну, напевно, на той час це було закономірно. На попередній фестиваль ми просилися, але нас не взяли. Тоді сказали, що не знають, хто ми. 

Це такий був андеграундний фестиваль у Запорізькій області, частина якої, на жаль, зараз окупована. Ми були хедлайнерами. Пам'ятаю, коли грали на стадіоні, піднявся стовп пилюки. Спека неймовірна була. 

Гурт ТІК. Фото надане Віктором Бронюком для BLIK.ua

– Музичні фестивалі в Україні – це секс, наркотики і рок-н-рол? Чи приїхали, відіграли, забрали гроші і поїхали?

– На жаль, в Україні на сьогоднішній день немає якихось таких знакових фестивалів, як свого часу були «Таврійські ігри». Це або комерція – приїхав, кеш забрав, поїхав. Або є відвертий такий андеграунд, де немає комерційної складової, а є дух рок-н-ролу.

«Викладач казав моїй мамі: «Заберіть сина, не буде з нього толку. Не зможе він грати»

– У квітні 2011 року Ви стали гравцем «Що? Де? Коли?» І згодом тричі були визнані найкращим гравцем! Як це сталося? 

– Ми багато років товаришуємо з керівником проєкту Олександром Андросовим. Він завжди мене запрошував пограти. А я вважав, що для цього треба мати якусь специфічну підготовку. 

У якийсь момент я погодився. Потім зрозумів, що мені почало подобатися. Спершу я грав у команді зірок шоу-бізнесу та спорту. Але потім почав грати в команді з професійними гравцями у «Що? Де? Коли?» Це було класно! Коли даєш фору людині, яка все своє життя присвятила цьому, а ти – аматор, але гідно протистоїш, це ж круто.

Віктор Бронюк в «Що? Де? Коли?». Фото надане Віктором Бронюком для BLIK.ua

– Спеціально якось готувалися? Були командні тренування? 

– Тренування були перед самою зйомкою. Така нібито накачка. Для нашої концентрації адміністратори відпрацьовували 5-6 питань. Це допомагало організуватися до зйомки. 

Віктор Бронюк (ліворуч) в «Що? Де? Коли?». Фото надане Віктором Бронюком для BLIK.ua

– 28 серпня 2015 року Ви отримали звання «Почесний громадянин Вінниці». Як ця відзнака виглядає? 

– Я ніколи не цікавився жодними пільгами. Відзнака почесного громадянина виглядає як значок та нагрудна медаль. Є також посвідчення. Лежать в сейфі.

– Хто ваші батьки? 

– Зараз – пенсіонери. Мама все життя працювала в школі. Тато – на різних роботах, водієм і на молочно-тваринній фермі. Вони зовсім не з мистецького середовища. 

Хоча всі в родині співають. І дідусь, і мама, і сестра. У нас звичайна родина без ніяких протекцій. 

– Коли Ви вперше взяли в руки баян?

– Коли пішов у перший клас загальноосвітньої школи. Батьки вирішили віддати до музичної школи сестру, яка вже була у третьому класі, і мене заодно. Я хотів грати на фортепіано. Але вдома був баян, тому в музшколі вивчав його. 

Звичайно, що батьки мене підтримували. Але я багато чого тоді не розумів. Адже педагоги в мистецьких школах не завжди можуть передати знання, не можуть до всіх знайти підхід.

І десь через пару місяців викладач покликав маму. Каже: «Заберіть сина, не буде з нього толку. Не зможе він грати».

Вже потім, коли я почав на сцені з’являтися з баяном, мама на базарі у Хмільнику пересіклася із цим викладачем. Він ще займається пасікою, продавав мед. Мама привіталася. Викладач каже: «А хто ж міг подумати, що він буде на тому баяні грати?!» 

– Лабали на весіллях і похоронах? 

– На похороні грав один раз. На весілля навіть зараз запрошують.

Віктор Бронюк. Фото надане Віктором Бронюком для BLIK.ua

«Робота артиста дуже схожа на працю вчителя»

– Ви закінчили Барське педагогічне училище та історичний факультет Вінницького державного педагогічного університету. Чому цей напрямок? 

– Після Барського педучилища отримав спеціальність «вчитель образотворчого мистецтва і художньої праці». За результатом іспитів був рекомендований до Одеського художнього училища імені Грекова. Це 1998-й рік. Всі тоді вчилися на юристів і економістів. І, скажімо так, особливо вчитися на якусь творчу спеціальність тоді було нераціонально. Я порадився з батьками та вступив на перший курс історичного факультету педагогічного університету. 

– Зараз в історії орієнтуєтеся? 

– Звісно! Наш факультет завжди був кузнею кадрів. І необов'язково, закінчивши його, ти мусив йти працювати вчителем історії або правознавства. Це вся адміндрабина, управлінські спеціальності, служба безпеки тощо. Досить універсальна спеціальність і я не жалкую про її отримання.

Я вчився в училищі та університеті загалом 9 років. Було непросто батькам у 90-ті потягнути двох студентів, хто пам'ятає той час. З іншого боку, це дало можливість мені сформуватися як особистість і знайти вірних друзів, з якими і далі рухаюся по життю.

– Розкажіть про вашу родину. 

– Дружину звати Тетяна. Вона зараз має свій клуб дитячого плавання «BRO Club». Там навчають маленьких діток, працюють з вагітними й проводять реабілітацію для дітей з аутизмом. Тетяна також працює як тренер.

Доньці Єві 16 років. Вона навчається у школі. Син Данило, якому на 1,5 року менше, навчається в Подільському ліцеї Вінниці. 

– Музикою вони займаються? 

– Ні. Але Єва любить співати. Я не раз ставав свідком, коли батьки свої амбіції починають втілювати в нащадках і таким чином крадуть у них дитинство. В тому сенсі, що примушують дітей робити якісь речі, які вони самі хотіли реалізувати, а не вийшло. 

Віктор Бронюк із родиною. Фото надане Віктором Бронюком для BLIK.ua

– Чи працювали Ви за освітою? Зі школярами, студентами знаходите спільну мову? 

– Сьогодні мене досить часто запрошують в студентське та учнівське середовища на мотиваційні зустрічі. 

З іншого боку, робота артиста дуже схожа на роботу вчителя. Тому що у тебе кожен раз нова аудиторія, твій «клас». Неважливо, чи в ньому сто чи тисяча учнів. Ти маєш з ними пройти «домашнє завдання», перевірити «новий матеріал». Тобто професія педагога є досить універсальною. 

– День учителя відзначаєте? 

– Ні. Чому? Не п'ю. 

– Ваш улюблений історичний персонаж?

– Напевно, це Роман Шухевич, якщо дивитися в контексті сучасної історії. Ми дуже мало сьогодні про нього знаємо, «дякуючи» радянській історіографії, яка з нього зробила «страшну фігуру, яка знищувала радянських людей». 

Насправді для свого часу Роман Шухевич був дуже непересічною людиною, чемпіоном з багатьох видів спорту, пластуном і власником креативної рекламної компанії, яка була лідером ринку рекламних послуг на Заході України.