«Так низько взяв по бабках? 1 млн грн? Ну ти даєш»: Іво Бобул дав феєричне інтерв’ю про 50 років на сцені

Іво Бобул – без перебільшення, один із найголовніших українських співаків часів незалежності нашої держави. Його хіти рвали динаміки ще тоді, коли нинішні суперзірки калібру Святослава Вакарчука чи Джамали ще тільки ходили до початкової школи.

Колоритний виконавець з Буковини у свої 71 й досі гастролює та збирає повні зали на своїх концертах, але його прізвище при цьому вже рідше з’являється на шпальтах видань та у новинній стрічці.

Чим нині займається Іво Бобул та чому ми не чуємо нових пісень у його виконанні? Відповіді на ці питання спробував знайти журналіст таблоїду BLIK.ua Віктор Глухенький, який під час бесіди з культовим артистом поговорив про:

• фізичне й ментальне здоров’я ветерана української сцени та чим він займається у час повномасштабної війни,
• ювілейний тур «Мій шлях. Півстоліття з вами»
• дитинство, юність і службу в радянській армії співочого хлопця з Буковини,
• непростий шлях до професійної сцени в часи СРСР й гастролі колгоспами,
• чому українські пісні й виконавці навіть у 90-ті, зі здобуттям Незалежності нашою державою, програвали конкуренцію російським «хітам» й зіркам з-за порєбріка,
• тотальний бан для російськомовного музичного продукту в новітній історії України,
• конфлікт з Василем Вірастюком, скандальне інтерв’ю з Еммою Антонюк і хіт гурту ТНМК «Іво Бобул»,
• викладацьку діяльність, стосунки з дружинами та дітьми, розмір пенсії і не лише.

«Коли гармати гримлять – муза мовчить. Геть нічого мені не пишеться…»

– Пане Іво, чим зараз, у час повномасштабної війни на території нашої держави, ви займаєтесь? Як і раніше, максимально сконцентровані на своїй творчості?

– Даю концерти для наших воїнів, для людей. Це ж моя робота. Чим ще я можу займатися 🙂 Але я тобі так скажу: коли гармати гримлять – муза мовчить. Геть нічого мені не пишеться… Знаходжу пісні в інших композиторів, поетів. Сам – нічого не можу творити. Просто не виходить, бо війна. Не знаю, хто і як її сприймає, а я жахливо. Її не повинно було бути взагалі, але вона є і чому вона є – всі добре знають. Все це дуже мене гнобить…

Мене рятує тільки те, що я їжджу з концертами Україною і співаю для людей. Цим і живу. 

– Актори говорять, що сцена лікує. Виходить, що і вас, співака, також?

– Звісно. Ти виходиш і виступаєш для глядачів – якщо вони тебе не приймають, то тоді ти робиш щось не те, щось неправильне. Наші люди нині потребують хороших пісень, якісного виконання, аранжування. Зі своїм слухачем потрібно розмовляти також, щоб вони відчули, що співак і вони – то єдиний організм під час концерту. Тому, повторюсь, сцена для мене є дійсно ліками. 

– Власне ж у вас на травень заплановано невеликий тур малими містами України під назвою «Мій шлях. Півстоліття з вами».

– А до цього ж в мене були концерти в містах великих! Не ображай мене так. Наприклад, у Львові було чотири концерти. В Івано-Франківську – два дні по два концерти. Та й яка різниця, де виступати? Що, в маленьких містах не українці живуть? Я маю йти до людей, де мене хочуть чути. Артисти у час війни повинні бути як солдати: маємо бути там, де потрібні.

– Як ваше фізичне здоров'я, все гаразд? Бо ж кілька років тому вам видалили нирку.

– Давай не будемо про це говорити. Не хочу.

«У школі української мови не вчили. Я її опанував в інтернаті, граючи з хлопцями у футбол. Навіть і досі можу писати з помилками»

– Домовилися. Тоді, давайте трохи поговоримо про ваші дитячо-юнацькі роки. Якою ви були дитиною: гіперактивним хлопчиком чи спокійним?

– Як сказати… У нас семеро дітей було у сім’ї, насамперед хотілося б сказати. Нормальною я був дитиною. Бувало, що і бився ☺️ Як і всі пацани.

– Ви етнічний румун. Мову предків не забули?

– Вільно спілкуюсь румунською та молдовською мовами. В мене мама румунка, а батько – українець. До речі, в школі, нас української мови не вчили. Я її опанував в інтернаті, граючи з хлопцями у футбол. Навіть і досі можу писати з помилками українською. 

– Коли, у якому віці, ви зрозуміли, що хочете стати співаком?

– Хотіти, то я змалечку хотів, але для того, щоб стати співаком, потрібно було пройти дуже багато всіляких випробувань. Повір, раніше було набагато складніше, ніж нині, пробитися на сцену. Одних тільки пісенних конкурсів дуже серйозного рівня які я пройшов три. 

– Офіційно, за паспортом, ваше ім’я Іван. Та всі вас знають саме, як Іво. Звідки, з якого часу і чому так повелося?

– Артист має право отримати псевдонім.

Іво Бобул. Фото: з соцмереж

«Служив у Будбаті. У нас «діди» були – натуральні німці»

– Ви свого часу, як і всі тоді, служили у радянській армії. Наскільки мені відомо, навіть у війську ви не припиняли займатися творчістю, продовжували співати. Розкажіть, де служили, і чи дійсно вам дозволяли не лише марширувати і на стрільбище й полігони, а й музицирувати?

– Дійсно, тоді служили всі хлопці, я не виняток. Проходив службу на росії. Під Москвою, точніше – під Серпуховим. В науковому містечку Протвіно, на місцевому закритому підприємстві Інституті фізики високих енергій атоми розчепляли, був перший в СРСР колайдер – прискорювально-накопичувальний комплекс. І от коли цьому НДІ присвоювали орден Леніна, то ми грали для гостей. 

Пам’ятаю, якось у нас в частині карантин запровадили, то я, щоб не нудьгувати, грав собі на гітарі. Був у нас такий старенький майор, такі добрі майори, як той, лише у фільмах бувають, то він сів поруч, слухав-слухав, а потім почав розпитувати, хто я, звідки, чи маю музичну освіту. На той час у мене не було жодної музичної освіти. Ну, цей майор в мене і спитав: «Артистом хочеш служити?» Я, звісно ж відповів: «Так!» От і потрапив у військовий оркестр, штабний. 

До речі, у нас «діди» були німці. Натуральні німці за національністю. Дуже музичні хлопці. Коля Міллер, наприклад.

– Я не дуже зрозумів, а до якого роду військ вас призвали? 

– Служив у Будбаті (будівельний батальйон).

– Отакої! Дуже цікаво. Ясно, що було куди краще виступати на сцені, ніж місити бетон і класти цеглу. От ви самі сказали, що у вас в частині були так звані «діди», тобто солдати за крок від дембелю, старожили. Виходить, що і дідівщина була?

– Ні. В нас такого не було. Власне, от ці хлопці, німці, про яких я вже згадав, такого не допускали.

– Дембельнулися у якому званні?

– Завершив службу сержантом.

– Мабуть, я так собі припускаю, що в армії вас все ж змусили зістригти вашу шевелюру?

– Армія має свої закони 😀 Звісно. До речі, я дуже вдячний армії. Я там навчився багатьом речам. Наприклад, як цінувати справжню чоловічу дружбу і якою вона повинна бути. Як поважати людей і як себе поводити в тій чи іншій життєвій ситуації. Та й спортом у війську активно займався.

– Яким?

– Та будь-яким. І бігав, і штанги, гирі тягав. Зі спортом в армії проблем не було жодних.

– Вже після армії, змужнівши, ви й розпочали підкорення сцени?

– У моїй кар’єрі було три потужні конкурси – комсомольської пісні у Тернополі, потім – країн соціалістичної співдружності й радянської пісні у Ялті. Власне лише після конкурсу в Криму 1982 року, де я став лауреатом, я дійсно зрозумів, що маю бути на сцені. Не знаю, хто ще з наших співаків пройшов такі випробування. Мабуть, ніхто. 

Так, це був Радянський Союз, а не Україна, але ж не можу я забути такі моменти, стерти їх з пам’яті, злити в унітаз.

«Волохатої руки» не було. Бувало, що їздили з концертами по колгоспах»

– Шлях на велику сцену дуже тернистий. Вам його вдалося проторувати собі самому чи все ж були люди, які допомогли?

– Практично всього добився сам. «Волохатої руки» не було, це точно. Бувало навіть таке, що знімали виступ, а ніде не показували… 

Вже зараз я щиро кажу Богові – дякую, що дав мені сили витримати й пережити це все. Бо робили іноді зі мною таке…

Ніколи не був чиїмось любимчиком. В мене були інші козирі – завжди виділявся одягом, репертуаром, манерою виконання.

– Щодо одягу. Як було з костюмами за совітів? Зрозуміло, що ніяких стилістів не було, та й вибору, як той, що нині мають артисти. Кажуть, талановитий співак Василь Зінкевич навіть сам собі шив сценічні костюми! Як вдавалося виглядати гарно у часи тотального дефіциту?

– Сам собі я костюми не шив, якщо питання до цього. Я ж співак, а не кравець. Було так: філармонія платила гроші, ми купували матеріали та йшли до ательє, де на замовлення шили той чи інший костюм. От так було. За свої гроші ніхто собі одежу не шив. 

Дехто, хто мав можливості, купував за кордоном. В мене на той час такої можливості не було. 

– В часи СРСР, і це не секрет, артистів частенько ледь не силоміць змушували виступати на підприємствах, колгоспах. У вас була подібна практика в кар’єрі?

– Це всі співаки мого покоління проходили. Бувало, що дійсно треба було їхати з концертами по колгоспах. Та й по заводах співав. Нічого страшного в тому не бачив. Тоді було таке життя і така країна зі своїми законами… Що було – то було, я не цураюсь, що і такий розділ є у моїй біографії. Ми, артисти, і я зокрема, працювали для людей. Не для якогось одного партійного чиновника, ні. 

– Як вам дякували за виступи хлібосольні українські селяни? Бувало, що натуральним продуктом у вигляді сала та самогону? 

– Так було у ті жорсткі часи, коли Радянський Союз розвалювався. Попри політичну кризу, людям хотілося концертів, свята. В 90-ті роки мало в кого були гроші. Так, тоді люди дякували продуктами. Артисти мого віку вам можуть це також підтвердити.

«Хто виступав у Палаці «Україна» в 90-х? Одні росіяни! Приходиш на радіо зі своєю піснею, а тобі кажуть: «А нафіга вона мені?»

– Між тим саме початок-середина 90-х став початком розквіту української естради, бо вже не було всесильної КПРС, яка контролювала все і всіх, диктувала умови, якою мовою і яких пісень співати.

– Так, погоджуюсь, підйом певний був. Наприклад фестиваль «Червона рута» заграв новими барвами – та й інші. Взагалі, це дуже не розкрита тема. Про неї можна говорити годинами...

Розумієш, ми у часи СРСР звикли, що на великі сцени, фестивалі, концерти завжди запрошували російських співаків, а українських – на помийку. І що найприкріше, так з нами робили свої – українські – чиновники. Пробитися було дуже важко. Це зараз, нарешті, в Україні є свої, українські співаки, яких ніхто не забороняє і не дає виступати не тільки на задвірках. 

От хто виступав у Палаці «Україна» в 90-х? Одні росіяни! І так робили навмисно, за гроші. Бо що не можна зробити за гроші, то можна зробити за великі гроші! Початок 90-х років і часи до того – то велика біла пляма, якщо ми говоримо про українську естраду. 

Бувало навіть таке, що приходиш на радіо зі своєю піснею, а тобі кажуть: «А нафіга вона мені? Нам треба російською». Молодому поколінню це важко зрозуміти. Та й на телевізійні ефірі українських співаків особливо ніхто не запрошував.

– Але ж ви виступали у палаці «Україна».

– Лише тоді, коли мене Сєров (Олександр Сєров – російський естрадний співак, аранжувальник, інструменталіст і композитор українського походження, – прим. В.Г.) запрошував чи Шарварко якісь концерти робив (Борис Шарварко – український режисер фестивалів, концертних програм, театралізованих вистав; народний артист УРСР і професор, – прим. В.Г.). 

То вже коли директором палацу «Україна» став Рома Недзельський (з липня 2014 року), стало простіше. Мені майже щороку вдавалося робити великі сольні концерти на цій сцені. 

– Якими були заробітки в 90-ті – нульові роки?

– Та хто тобі таке розкаже 🙂 Не думаю, що людям цікаво це знати.

– Не погоджуюсь, що не цікаво людям, але... Окей. Проїхали.

Чи не доводилось вам у буремні дев’яності розважати, виступати на корпоративах, як кажуть зараз, так званих братків? Представників криміналітету, маститих бізнесменів, тощо.

– Такого в моїй біографії не було, на жаль. Чи на щастя 🙂 По саунах, кабаках і ресторанах не співав. 

Іво Бобул. Фото: з соцмереж

«Мастітиє» українські композитори писали для росіян. За ротацію на радіо потрібно було платити гроші, а я цього не робив»

– З 90-ми все зрозуміло, ви пояснили все досить детально й чітко. А чому вже в нульові українські співаки не могли реально нав’язати конкуренцію своїм російським колегам? 

На кожній дискотеці, з кожної машини і вікна будинку влітку лунали виключно російські голоси. Поп-гурти типу Руки ввєрх, Тату, Хай-Фай.

– Я так скажу: не варто забувати, що і «мастітиє» українські композитори писали для росіян-співаків. Не можу сказати за інших, але за ту ж ротацію на радіо потрібно було платити гроші, а я цього не робив.

Не давали український виконавцям ефір, а без нього як можна було стати популярним? Наприклад я завжди рубав правду-матку, то й не пускали часто. Російські співаки платили великі гроші, то їх і крутили в Україні – от і все.

– Зараз є закон, який забороняє крутити російськомовний музичний продукт в Україні на радіо та телебаченні. Та чи не варто було зробити щось подібне раніше? Говоримо про елементарний захист культури корінного населення, суто гуманітарний крок щодо українського мистецтва, в якого, на відміну від російського, ніде в світі більше нема місця, крім як на батьківщині.

– Забороняти російські пісні та музику потрібно було в перші ж роки незалежності України. Керівниками нашої держави було зроблено дуже багато помилок за час незалежності стосовно до нашої культури загалом. 

Мова і культура – це фундамент будь-якої сильної країни. В нас він не був нормально зробленим… От і маємо. Все гралися-гралися – і догралися. Хтось там був час кричав, що росіян утискають. Права обмежують. От просто цікаво, де ж? Якщо ми говоримо про естраду, то практично весь ефір був їхнім: і на радіо, і на телебаченні. Українців за артистів ніхто не сприймав. Ми намагались щось робити, якісно робити, а нас посилали.

Звісно, що я за заборону російської музики в Україні. Хіба я можу ставитися до цього негативно? Менше їх продукту в ефірі, більше нашого. Приїдьте в Румунію, Францію, Італію. Яка музика там переважно грає? Своя. Так, вистачає англомовної, але своєї все ж більше! Українська мова та культура після багатьох століть гноблення навіть у своїй країні не була захищена ніяк!

Україна – багатонаціональна країна, в нас є національні меншини, які потребують до себе уваги. Немає питань. Хіба у нас забороняється співати іноземними мовами? Ні. Наприклад у мене є пісні молдавською та румунською, і на регіональному радіо їх можна почути, до речі. 

– Мистецтво і спорт мають бути поза політикою?

– І спорт, і мистецтво – це політика. Однак, дивлячись у якому контексті про це говорити. 

Наприклад, для того, щоб люди у всьому світі дізналися про Україну більше, то за кордоном мають виступати наші найкрутіші народні хори, Верьовки, наприклад, танцювальні колективи. Вони мають бути обличчям нашої держави, відповідно віддзеркалювати її політику. Так само мають і естрадні співаки виступати за межами батьківщини, але поки ми закриті в межах своєї країни. 

Так, є Євробачення, і вигравали цей конкурс наші представники не раз, але я не можу сказати, що українська пісня попри це все ж дійсно гучно звучить на міжнародній арені. 

Іво Бобул. Фото: з соцмереж

«Кобзон – монстр? Звісно, що я був з ним знайомий – і з Пугачовою теж»

– Після початку повномасштабної війни ви підтримуєте контакт з кимось зі своїх колег-співаків із росії?

– Зараз ні з ким із росії не спілкуюся. 

– Всі від вас відхрестилися чи навпаки? 

– На росії така пропаганда, що навіть українські артисти, які нині там живуть, досі не вірять, що саме Путін на нас напав, а не навпаки. Вони, певно, вірять, що війну розпочала Україна.

Думають, що тут живуть одні бандерівці, що ми на сніданок російськомовних дітей їмо… Росіяни ніколи не любили Україну й українців. Пам'ятаю, навіть у радянські часи, на росію запрошували артистів з усіх республік – Узбекистану, Грузії, Молдови – а з України дуже неохоче. Ми завжди на конкурсах становили меншість.

Нас змушували поклонятися Москві, бо, якщо не показували артистів по ЦТ (центральному телебаченню), шансів прославитися в них було вкрай мало. 

– І це при тому, що у нас співоча нація.

– Так в тому ж то і справа, вони це чудово розуміли. Навіть зараз на естраді в росії багато співаків родом саме з України, але зросійщені. 

Пам’ятаю, повернувся я з Москви якось до Тернопільської філармонії після того, як мене показали по телебаченню, то мені одразу так і сказали: мовляв, от ти вже став популярним. Показали з Москви, на центральному телебаченні, все – ти великий артист. Щоб потрапити на екран ЦТ, потрібно було їхати до Москви і робити все, що тобі наказували робити. Тільки тоді тобі давали дорогу. Іншого шляху не було.

– Ви були особисто знайомі з монстром радянської естради, всесильним Йосипом Кобзоном чи примадонною Аллою Пугачовою?

– Та чого монстр? Кобзон був хорошим співаком свого часу. Звісно, що я був з ним знайомий і з Пугачовою теж. Та з усіма тогочасними зірками. 

– У них було якесь зверхнє ставлення, типу – «от ми – мегазірки, а ти просто співак»?

– Та звісно! Це відчувалося з першого слова. Вони ж толком не розуміли, хто я є. Та і як вони мали знати, коли я сидів в Україні і майже не виїжджав? Особливо на початку кар’єри.

Однак багато хто з інших відомих радянських співаків ставився і з повагою, розуміли, що в мене хороший голос. 

«У Міністерстві освіти є чимало розумних діячів, які взагалі Україну не люблять. Сидять там собі та вигадують всіляку фігню»

– Що з вашою викладацькою діяльністю? У Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтва та Чернівецькому національному університеті, наскільки мені відомо, ви більше не працюєте і вже досить давно. 

– То давно було, так. З цих закладів я давно пішов. Зараз я викладає у Лаврі. В Академії керівних кадрів культури і мистецтв. Я там заступник кафедри естрадно-вокального відділу. Тому викладацьку діяльність я не припинив.

В мене була пауза у викладацькій діяльності, коли потрібно було вчити онлайн. Чому? Бо я не можу навчити студентів співати дистанційно. Це неправильно. Мені потрібно бачити людину не по комп’ютеру, а наживо. Не знаю, хто вигадав цю дурню з дистанційним навчанням онлайн. Так можна викладати математику, але не вокал, гру на скрипці або фортепіано. 

– Чи навчити оперувати хірурга.

– Так-так, хороший приклад. Однак, у Міністерстві освіти є чимало розумних діячів, які, мені так здається, взагалі Україну не люблять. Сидять там собі та вигадують всіляку фігню.

«Не хочу про Вірастюка розмовляти. Антонюк – просто дура»

– Чим завершився ваш заочний конфлікт-суперечка з екс-спортсменом і нардепом Василем Вірастюком, який вас затролив, а ви його згодом назвали, цитую – «мішком лайна»?

– Не хочу про Вірастюка розмовляти, бо не хочу мати справу з дурнем. Він – людина зі своїм баченням, я зі своїм. Хто на що вчився…

– Скандальне інтерв’ю з Еммою Антонюк. Що вас так роздратувало, що ви його навіть не завершили, а демонстративно вийшли з кадру?

– Та пішла вона нахрін! Дуже багато честі їй, щоб я про неї згадував. Вона просто дура! Я ж не кажу, що вона лесбіянка, це її [справа]. Зрозуміло, що в неї зовсім інше в голові.

– Невже ви справді сексист? Є у вас таке?

– Та вона просто взяла і приліпила до мене оце поняття. Чесно, я навіть не знав, що воно таке є (мова про поняття сексизм, – прим. В.Г.). Не зустрічав я це слово до того часу, а ви продовжуєте розкручувати, навіщо? Хіба немає інших питань?

– Чого ж. Є. От у 2018 році ви зробили дуже неоднозначну заяву, сказавши, що маєте намір балотуватися в президенти України. Що це було? 

– Це був жарт. Хотів перевірити, наскільки українці до такого кроку з мого боку готові. І зрозумів, що не готові.

– Тобто політичних амбіцій у вас немає? 

– Я політику розумію, але не люблю. Це брудна річ, то не моє. Моє – сцена. 

– Поважаю. Бо є вже не один приклад, коли класні артисти типу Святослава Вакарчука замастилися в тому і вже не відмиються. Та не будемо нікого обмовляти за їх спинами.

Пане Іво, хто найкращий співак часів незалежності України, крім вас, звісно ж 🙂?

– Не хочу відповідати на це питання. Ні про кого зі своїх колег не хочу говорити. Я роблю свою справу і не звертаю увагу на те, хто кращий, хто гірший, кого там молодь обговорює в Instagram чи TikTok. 

– Ви були одружені чотири рази. 

– Давайте не будемо про це. Ви ж ніби не представник жовтої преси.

– Ні. Blik.ua – український таблоїд.

– То й не будемо про жінок, про дітей. Скільки їх і в кого було… Я не перший, я не останній.

Довідка Blik.ua

Іво Бобул був одружений чотири рази. З першою дружиною шлюб протримався всього лиш три місяці. За словами співака, винуватицею стала теща, яка налаштовувала дівчину проти нього. У пари народився син Руслан, який нині проживає у США.

У другому шлюбі народилась донька Людмила. Як каже артист, він розлучився, бо дружина загуляла.

Третій шлюб був довжиною в десять років зі співачкою Лілією Сандулесу. Причиною розставання називають несумісність характерів. У подружжя не було спільних дітей.

Четверта дружина Бобула Наталія молодша від чоловіка на 12 років. У пари народився син Данило. 

У співака вже є троє онуків

– І все ж. Ви підтримуєте зв’язок з усіма своїми дітьми?

– Так. В мене абсолютно нормальні батьківські відносини з усіма моїми дітьми. Спілкуємося, допомагаю кому і як можу.

– Ваш син Данило – копія ви, майже.

– А на кого він має бути схожим, на сусіда ☺️?

– Є ж ще й материнські гени.

– Є й материнські, звісно.

– Вашим шляхом нащадок піти не планує?

– Ніколи такого не хотів. Думаєте, що це легенький шматок хліба? Іноді я б і своїм ворогам не бажав пройти той шлях, котрий подолав я. В мене не було з помічників нікого, тільки Всевишній. І пару людей, які в мене вірили, але не дотичних до естради. Вони працювали у мистецтві і любили його, але не були артистами. Решта – недруги і ті, хто заздрив, страшно заздрив. Просто в мене виходило краще, Бог їм всім суддя...

«Вони ж із мене не приколювалися. Пісня «Іво Бобул» хороша, бо там правда. Хлопці з ТНМК дуже талановиті»

– Свого часу гурт ТНМК непогано так розкрутив вас своєю піснею «Іво Бобул». Як спершу відреагували на неї? Бо згодом навіть разом із Фоззі та Фаготом співали її.

– Про якогось ще співака в Україні інші виконавці співають?

– Однозначно відповісти важко, але… Я не чув.

– Мабуть, ні про кого. Пісня хороша, бо там правда. Вони ж із мене не приколювалися. Хлопці з ТНМК дуже талановиті, я їх творчість слухав і слухаю. Суперові для молоді. 

– Яку свою пісню ви дійсно вважаєте хітом на всі часи?

– Важко виокремити одну. В мене пісень багато, шлягерів вистачає. Люблю кожен з них. Інколи я співаю і бачу, що люди в залі плачуть. Це дорогого вартує. Недарма прожив, значить.

– Чому ви ніколи не брали участь у телевізійних талант-шоу? Не запрошували чи не цікаво?

– Одного разу я був у жюрі. Щоправда не талант-шоу. То був національний відбір на Євробачення. І там головним був такий собі Арфуш (Валід Арфуш з березня 2010 по червень 2013 року був заступником директора НТКУ, де займався розвитком музично-розважальних проектів, зокрема Євробачення, – прим. В.Г.). І він сказав, що, мовляв, більше Іво Бобула не запрошуйте, бо всі на нього звертають увагу, він всіх перекриває. 

А хто такий Арфуш? Приїхав у мою країну і починає керувати, розповідати кого запрошувати, кого не запрошувати. Хіба можна було так? Я б йому сказав, куди йому їхати, був би він поряд… 

– В одному з інтерв’ю ви поскаржилися на розмір своєї пенсії. Розкрийте секрет, скільки ж отримує народний артист?

– Я півстоліття працюю на сцені. Мабуть, щось та й дав я цій державі. У той же час є люди, які носили папірці з кабінету в кабінет. Несправедливо, коли вони отримують більше.

– Розкривати суму пенсії ви не хочете, добре. На виплати від держави народний артист може гідно жити на заслуженому відпочинку?

– Звісно, що ні! Депутати деякі скаржаться на пенсію в розмірі 40-50 тисяч гривень, то що казати мені? Хто ближче до корита був, той і отримує більше, решті – крихти дістаються. 

– Що з вашою нерухомістю у Криму?

– Нерухомість в Криму згоріла. Все згоріло… Більше нічого немає. Сталося це після окупації півострову. 

Іво Бобул. Фото: з соцмереж

«З першого дня повномасштабної війни я живу в Україні. Кому я на чужині треба? Я потрібен тут»

– Вам 71 рік. Могли б спокійно емігрувати до Італії, наприклад, щодня пити біле сухе чи червоне і радіти життю, але залишилися жити в Україні. Чому? Патріотизм?

– З першого дня повномасштабної війни я живу в Україні. Так, пару разів виїздив на концерти за кордон, але не більше того. Нікуди не емігрував.

А що таке патріотизм? Зараз у нас багато хто цим поняттям прикривається. Я народився у селі біля самого румунського кордону, Тереблече називається. Раніше мало назву Порубне. Мої батьки там поховані. Сестри мої та брати жили там. Мої друзі тут, в Україні. Я артистом став на цій землі, мене любить народ. Не любив би, не був би я на сцені стільки років. 

Чи можу я все це кинути, зібратися й в один день залишити Україну? Якби мені було років 15-19, то, можливо. А так, кому я на чужині треба? Я потрібен тут. 

Я не співаю для начальства, а для людей, простих людей, простих українців. 

«П’ю тільки горілку і самогоночку хорошу. Не є гурманом. Готовий зачитати реп»

– Щодо вина. Якому віддаєте перевагу: білому чи червоному і якого сорту?

– Я п’ю тільки горілку і самогоночку хорошу, домашню.

– Яка ваша улюблена страва?

– Я не є гурманом. Люблю страви молдавської, румунської, української кухонь. 

– Яке жаргонне слово сучасної молоді вас найбільше «вкурвлює»? Крінж чи хайп, а може вайб?

– Не слідкую за цим. Коли я був молодим, то в нас теж були свої словечка. У кожного покоління свої вибрики, гумор, мова спілкування. Це нормально. І це пройде.

– Чи можна уявити, щоб ви виступили в дуеті з якимось репером?

– А чому б і ні? Із задоволенням. Готовий заспівати реп.

– Реп читають.

– То готовий зачитати реп. Без проблем.

– Готові зістригти свою шевелюру за мільйон гривень? 

– Так низько взяв по бабках? За мільйон гривень? Ну ти даєш 🙂

– А доларів?

– А от тут вже можна й подумати. Цікаве питання. Все залежить від суми 🙂🙂🙂