Богдан Бенюк: «У 2022 році я був в «розстрільних» списках росіян». Відверте інтерв’ю великого актора

Ім’я Богдана Бенюка в Україні, напевно, знає будь-яка людина, яка цікавиться світом театру і кіно. Він грав і бравого солдата Швейка, і Бегемота в «Майстрі і Маргариті», і Леоніда Утьосова, і «Хазяїна» в однойменному серіалі вже військового часу. Вів Богдан Михайлович і власні популярні розважальні телепроєкти на ТБ. Також брав активну участь у Революції гідності і взагалі постійно висловлює свою громадянську позицію. Богдан Бенюк навчає студентів в театральному виші, керує одним столичним театром, а грає ще й в іншому.

Богдан Михайлович розповів у ексклюзивному інтерв’ю для українського таблоїду BLIK.ua про зірок, театр, кіно, спорт, культуру, війну і політику. 

Як Бенюк потрапив у кіно? «Я брав приклад від старшого брата»

— Богдане Михайловичу, коли вперше зрозуміли, що кіно і театр будуть Вашим покликанням?

— Це сталося ще в ранньому дитинстві. Брат Петро старший за мене на 11 років. Він вчився в театральному інституті. І я десь з шостого класу мріяв, що буду наслідувати в професійному плані Петра.

Можливо, тут відіграла роль й ситуація, що ми росли втрьох. Тато помер, коли мені було півтора року. І тому я брав приклад від старшого брата. 

Але здобути професію — це одне. Потім ще треба увійти в ритм і тримати весь час певний рівень. Все це в мене виходить. Отже, дитячий вибір професії був вірним. І за це я завдячую старшому брату Петру.

— Кого із наставників, відомих режисерів чи акторів вважаєте своїм найкращим вчителем? 

— В театральній сфері були три особистості, які навчили мене професії і не дали «пристати до берега» на самому початку. Це народний артист України Володимир Оглоблін, режисер Сергій Данченко і художній керівник, директор і головний режисер театру юного глядача Микола Мерзлікін, народний артист України.

Вони давали серйозні і хороші ролі, які мене «вибудували» як актора. Мало того, ці люди ще й проявили великі педагогічні здібності. Особливо Володимир Оглоблін. З 25 років він почав ставити мене на головні ролі в театрі імені Івана Франка. 

Тоді я відчув, що таке 2,5 години тримати головну роль, сюжет тощо. Скільки на це треба було «крові» і поту. Володимир Оглоблін мене навчив всьому цьому. 

Богдан Бенюк. Фото: Facebook Богдана Бенюка

— Як конкурували із російськими акторами? І як вони ставились до українських колег?

— У часи СРСР ми не думали про різницю між акторами різних республік. Хоча взагалі відчуття конкуренції – це дуже важливо. Але всіх фільмах часів Союзу на головні ролі призначалися російські актори. 

Коли Україна стала незалежною, почалося зовсім інше. Наш кінематограф почав відроджуватися. Але фінансування від держави тоді майже не було. 

І москалі тоді «залізли» дуже потужно у цю сферу. Вони використовували потужності українського кіно для зйомок своїх фільмів. 

— Чи важко було за радянських часів молодому актору отримувати ролі в кіно? 

— Ну, молодий актор не вибирає ролі ані в кіно, ані в театрі. Якщо з’являлися режисери, які вміли шукати нових талантів для своїх фільмів, то тоді фортунило, і він отримував роботу. Якщо не було таких режисерів, то не щастило.

— Чи були в житті моменти, коли хотілося зайнятися чимось іншим й покинути театр і кінематограф? 

— Ні, такого не було. 

— Що з роками змінилося у Вашому ставленні до професії? 

— Справа в тому, що професія наша — «жива». Ти здобуваєш щось і ніби виходиш на якийсь новий рівень. А він відкриває перед тобою нові нюанси.

Іншими словами, акторське ремесло — вічне і «живе». Воно не має ознак завершення. Якщо ти курс «молодого бійця» пройшов, то вже багато вмієш. Але весь час відкриваєш щось нове.

— Чи таким Ви уявляли своє творче життя в юності? Які мрії здійснилися, а які ще попереду?

— У моєму особистому творчому житті я не жив у світі мрій. Виконував ту роботу, яка до мене приходила. 

Нічого я в молодості не уявляв, просто працював та й все. А що здійснилося? Я ані про що не мріяв, просто сумлінно робив свою справу, яка потім почала приносити дивіденди. 

«Театр в Україні зараз у фаворі, чого не можна сказати про наше кіно»

— Скільки зараз може заробити відомий український актор? Від чого залежить заробіток? Це набагато менше, ніж у колег за кордоном? 

— Не будемо казати, що якийсь актор може заробити тут, в Україні, серйозні гроші. Це смішно казати. Коли немає державного фінансування, які там гроші заробляються?! 

Ми працюємо навіть тоді, коли немає фінансування, а є гарний режисер, інші актори і всі команда проєкту. Якщо «ця історія» гарна, тоді всі збираються і починають творити. Але навіть порівняння не може бути із винагородами відомих закордонних акторів. 

— Чи відчуваєте, що ставлення українців до театру останнім часом змінилося? Адже зараз значно більше людей відвідують вистави, ніж ще років 20 тому.

— Ви самі дали відповідь на це питання. Зараз – театральний бум. Це сталося через повномасштабне вторгнення Росії.

Нині театр не тільки як розважальний заклад, а ще й реабілітаційний. Це дуже важливо, бо глядачі за 2-3 години отримують психологічне розвантаження під час війни. Тому театр в Україні зараз у такому великому фаворі, чого поки не можна сказати про наше кіно. 

— У творчому плані український кінематограф та театр можуть конкурувати із західними? 

— Не треба ані з ким конкурувати. Треба робити те кіно і ті вистави, які подобаються саме в нашій країні, нашому глядачеві. А на Заході хай вони собі роблять. Нам треба своє створювати і власне показувати. 

— Часто буваєте за кордоном? Як там сприймають Вашу творчість? 

— Часто буваю. Багато фільмів доводиться тепер возити і показувати, знайомити іноземців з нашим кіно. На великі театральні фестивалі нас запрошують, і це дуже важливо. 

Українські театри їздять на гастролі – на запрошення закордонних друзів, які оплачують всі витрати на поїздку. Самі ми поїхати не можемо, бо фінансування немає.

— Які проблеми, на Вашу думку, зараз найбільше гальмують розвиток українського кінематографу? Це тільки фінансування чи й щось інше?

— Ні, головна проблема – це війна. Вона «з'їдає» все. І тих, хто виготовляє кіно, і тих, хто його робить. Вони також захищають нашу державу під час війни. 

На український кінематограф кошти потрібні, ще й великі. Також для того, щоб наше кіно було багатогранним, треба робити велику кількість стрічок. А кількість народжує якість. 

Отже, війна гальмує багато процесів. Але все одно, незважаючи на ці проблеми, сучасне українське кіно різноманітне, різножанрове, і це дуже добре.

— Які українські стрічки останніх років Вам особливо припали до душі? 

— Я не хочу на це відповідати, тому що це нечесно буде з моєї сторони. Буду говорити лише про своє кіно. 

Богдан Бенюк. Фото: «‎Ділова столиця»

— Що рекомендуєте дивитися своїм студентам на кафедрі акторської майстерності в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого?

— Щодо наших студентів, то вони дивляться різні фільми, ходять в кінотеатри. А ще існує Будинок кіно, не треба забувати. Він для театрального інституту є джерелом нових знань та знайомств із давніми фільмами, які складають світову цінність. 

Також наші студенти відвідують театри. На найкращі вистави потрапити дуже складно. Квитки нерідко розкуповуються за два місяці наперед. Але невеликі групи зі студентськими квитками мають можливість пройти і подивитися вистави, які зараз у фаворі, безкоштовно. 

Чи відчував Бенюк, що буде війна з Росією та як вона вплинула на кіно? «Після того, як фінішували зйомки, ворог влучив в Одеську кіностудію»

— Які нові фільми чи серіали за Вашою участю знімаються саме зараз? 

— Я закінчив 28 травня зйомки в фільмі, який поки що має робочу назву «Режисер». Про Олександра Довженка. Після того, як фінішували зйомки (на початку червня) ворог влучив в Одеську кіностудію. І половина декорацій згоріла, «загинула». Але фільм вже був знятий! 

— Раніше, в одному з інтерв’ю, Ви казали, що не дуже любите серіали для масового глядача, які зараз демонструють по телебаченню. Невже вони не потрібні?

— Не знаю, може, й потрібні. Я їх не дивлюся. Бо вони повторюють, в переважній більшості, проєкти телевізійних каналів з інших країн, які виготовляють оці багатосерійні фільми. Копіюють історії, які перероблюють на наш лад. 

— Свого часу Ваше «Шоу самотнього холостяка» було одним з перших кулінарно-розважальних на українському телебаченні. Як ставитесь до сучасних схожих проєктів? 

— Це переважно «мавпування» іноземних аналогічних проєктів. Вони мають право на життя, бо потім глядач вибирає сам. Такі шоу або живуть далі, або зникають.

Якщо наше шоу «Самотнього холостяка» жило вісім років, то це була конкурентна робота. А ось якісь інші програми показали декілька разів, і вони закрилися. Це говорить відразу про те, як вони сприймалися глядачем.

— Чи дивитеся виступи стендап-коміків, які зараз набирають популярності? 

— Ні, не дивлюся. Це мені не подобається.

— Кого з молодих українських акторів та режисерів вважаєте талановитими, з великим майбутнім?

— Їх багато є в різних театрах. В Україні випускається кожного року (увага!) тисяча артистів у різних навчальних закладах, які мають право на викладацьку роботу акторського ремесла.

Серед них можна набрати десяток або 15-20, які є дуже цікавими акторами. Я працюю в театральному університеті і бачу, які там студенти після того, коли вони отримують ступінь бакалавра. Одразу розумію, чи візьмуть їх в театр.

В Україні є молоді актори і молоді режисери, дуже здібні. Тому українське мистецтво кіно, телебачення і театру матиме продовження. 

— Чи відчували, що буде війна з Росією? 

— Звичайно, я відчував це ще з юності. Завжди дотримувався патріотичних поглядів. І розумів, що розбірка між двома «братніми» народами повинна була вилитися у велике протистояння. Ми свободу маємо ще завоювати!

— Чи могли Ви подумати, коли спілкувалися та знімалися разом із російськими акторами (в тому числі в російських фільмах), що з часом вони підтримуватимуть війну проти України?

— Та пішли вони в ж ... у, так і напишіть. 

— Ви знімалися із багатьма зірками, в тому числі й комедійного жанру. Ось цікаво, Георгій Віцин, Євген Моргунов, Юрій Нікулін — реально в житті смішні?

— Ви знаєте, що все смішне, насправді — дуже серйозне. І в житті Георгій Віцин, Євген Моргунов і Юрій Нікулін — серйозні були люди.

Будь-яка посмішка йде через драматичне усвідомлення. Названі актори вміли робити це як майстри, що в комедійному жанрі працювали дуже добре. 

Що сказала глядачка в Австрії про сучасне українське кіно? «Фільм про сучасне розкуркулення нас, українців»

— Що змінилося під час війни у житті та творчості? 

— Доводилося багато нової роботи виконувати, яку раніше не робив. І волонтерити, і готувати концертні програми. Також, нагадаю, вже після повномасштабного вторгнення мене попросили очолити столичний Театр на Подолі. Я вже три роки ним керую. 

Під час війни змінилося багато чого, це новий ритм життя. Мені вже, слава Богу, 68 років. Але, коли ти ще фізично можеш витримати оце навантаження, то це дуже важливий ритм. У ньому ти можеш прожити та принести задоволення і собі, і тим людям, які тебе люблять. 

— Як оцінюєте створені вже під час російської агресії фільми («Східняк», «Хазяїн», «Мати Апостолів»)? 

— Це всі добре зроблені фільми. Стрічкою «Мати Апостолів» опікувався хороший режисер Заза Буадзе. Я знявся в нього в багатьох фільмах. Дуже важливо, що Заза Буадзе дав мені новий ковток в творчості, внутрішню свободу і абсолютну довіру. Відкрив мене по-новому.

Ще дуже цікаво таке. В якому б віці актор не був, він завжди сподівається на цікаве творче майбутнє. Бо те, що в минулому зроблено, ти можеш в шухляду заховати, і хай воно собі там лежить. А ось які режисери з тобою далі будуть працювати, це важливо. Тому я цих відкриттів чекаю надалі. 

— Уже є чимало художніх книг про нинішню війну. Можливо, знаєте такі, що в першу чергу варто екранізувати?

— Їх багато. Приміром, за мотивами книги Андрія Куркова «Сірі бджоли» створена і вистава, і кінострічка. 

Фільми про війну треба показувати зараз. Хибна думка людей, які пропонують почекати, поки війна закінчиться, щоб ми потім вже іншим поглядом могли оцінити буремні події. Нічого подібного. 

— Який з фільмів про війну зі своєю участю можете виділити? 

— Нещодавно ми зняли фільм, який називається «Хазяїн-2. На своїй землі». Надзвичайно важливо, що ця картина з'явилася. Вона показує події повномасштабного вторгнення, починаючи із 24 лютого 2022 року. Розказуємо, що там відбувалося, і як ведуть себе персонажі, які потрапляють в екстремальну ситуацію. 

Одна глядачка у Відні (Австрія) мені дуже гарно сказала з цього приводу. Вона назвала «Хазяїн-2 На своїй землі» неймовірно сильним фільмом про сучасне розкуркулення нас, українців. Це така неймовірна штука, якої ніде в світі не бачили, а в нас є.

Коли на твою територію приходили кацапи зі своєю технікою, своєю мовою, своїми речами, деякі люди в Україні викликали вогонь на своє ж господарство. Зокрема, давали ЗСУ його координати. Тоді наші розбивали там і кацапів, і це господарство, як і було показано у фільмі. 

Як Бенюк опинився в політиці? «Почав з «Лютого українського буржуазного націоналіста»

— Ви не цураєтесь говорити на політичні питання. Всеукраїнське об’єднання «Свобода» — єдина партія у Вас?

— Я почав з «Лютого українського буржуазного націоналіста» (ідеологічний штамп, який використовувався радянською пропагандою для дискредитації українських націоналістів, – прим. М.Ш.). У Партії зелених України не був, як мені дехто приписує. Навіть в Комуністичній партії не перебував, вступив тільки в комсомол.

До сьогодні залишаюся у ВО «Свобода». Воно припинило політичну діяльність під час війни. Всі «свободівці», молодші за 60 років, воюють. Все керівництво на чолі з Олегом Тягнибоком захищає Україну. Як тільки відбудеться Перемога, вони повернуться до політичної діяльності. 

— Що привабило у ВО «Свобода»: ідеологія чи люди, яким довіряєте?

— Звичайно, що ідеологія. Партію називали маргінальною і казали, що її не підтримують люди. Звинувачували ті, які потім перейшли на бік росіян, повтікали з нашої держави або переходили в інші партії. 

Постулати, описані «Свободою» в 1990-х і 2000-х роках, справджуються і сьогодні. На думку «свободівців», не треба було ядерну зброю віддавати – це раз. Натомість варто було з москалями давним-давно розходитись – це два. Із Кримом треба було діяти інакше – це три. 

Всі ці питання «Свобода» піднімала давним-давно. А тепер політики беруть «свободівські» постулати на озброєння. 

— Активна політична діяльність заважала чи допомагала у творчій діяльності? 

— Нічого не заважає, а все допомагає. Все, що я роблю, мені на користь. Будь-яку роботу виконую в кайф. 

— Чи часто у Вас бувають конфлікти в середовищі колег-акторів, артистів через суспільну позицію?

— Раніше всі могли придивлятися до тієї чи іншої позиції відомої людини. А зараз ця поляризація не має відбуватися, бо інакше ми не втримаємо країну і не відвоюємо її. Україну треба захистити! А ті, хто навіть інакше думає, то вони називаються ждуни, зрадники, тихарі, «москалі» тощо. 

Як Бенюк відреагував на критику за «різочку»? «Винне середнє покоління, яке розмовляє зі своїми дітьми російською»

— Нещодавно деякі українці критично відреагували на Ваші слова про «різочку» для дітей, які говорять російською. Як сприйняли таку критику?

— Я на них уваги не звертаю. Хай собі реагують, як хочуть. Винне середнє покоління, яке дозволяє собі розмовляти зі своїми дітьми російською мовою. Таким чином роблять їх такими, які, можливо, потім будуть наслідувати російські пріоритети, бо вони розмовляють не нашою рідною мовою.

Це не діти винні, а батьки, які не хочуть жити в майбутньому в українській державі разом зі своїми нащадками. Вони це роблять зараз усвідомлено. 

Три роки тому, як почалося повномасштабне вторгнення, трішки була інакша ситуація. Бо всі перелякалися і одразу згадали, що є українцями і свою рідну мову. 

А зараз треба вести чітку державну політику з мовного питання. В першу чергу варто звернути увагу на школи, дитсадки і навчальні заклади. І на батьків, які продовжують розмовляти російською мовою зі своїми дітьми. 

— На Вашу думку, чи багато українських артистів, які зараз публічно хизуються своїм переходом на українську мову, після закінчення війни повернуться до російської? 

— Я не можу вам нічого сказати з цього приводу. Ясно, що такі люди будуть.

— Чи може митець взагалі бути «поза політикою»? 

— І митець, і спортсмен, і звичайний громадянин хіба можуть бути поза політикою?! Звичайно, що ні. Ми маємо спільно робити державу кращою і національно свідомою.

— Українці зможуть знову побачити Богдана Бенюка у Верховній Раді? 

— Я вже чоловік у віці. А війна, думаю, буде довгою. Тому ми маємо перетворитися на таку націю, як євреї. Бо в Ізраїлі всі повинні вміти тримати автомат, захищати Батьківщину і жити під вогнем. Наша країна-сусідка спокійно не дасть жити, це зрозуміло. Україна тільки силою може відбиватися від неї. І має бути вдвічі сильнішою, володіти більшою кількістю сучасної зброї, аби росіяни не лізли на нас.

Чи переграв Бенюк Хостікоєва на сцені? «Такого дуету, який склався у виставі «Швейк», в світовій театральній історії не було!»

— Разом з Анатолієм Хостікоєвим Ви є співзасновником Театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв» (1999). Чому з другом і кумом вирішили відкрити власну театральну компанію? Це на основному місці роботи не давали реалізувати творчі задуми чи питання було суто в бізнесовій складові?

— Ну, там все було пов'язано. Була і бізнесова складова, і бажання поставити ті вистави, які ми не могли зіграти в звичайному театрі. Настав такий період, коли це стало можливим.

— Ваша перша вистава — «Швейк», де Хостікоєв грав купу ролей, а Ви — лише бравого солдата. Хто кого переграв? Чи не було в Хостікоєва відчуття, як у Жана Маре в «Фантомасі», що він виконав дві складні й різнопланові ролі, а його переграв комісар Жюв у виконані Луї де Фюнеса?

— Так питання не можна ставити. Адже такого дуету, який склався у виставі «Швейк», в світовій театральній історії не було!

Вона створена на нюансах незвичної дружби між абсолютно різними людьми. В житті всі примірюють на себе різні маски, образи. На світ ми приходимо однаковим, і такими ж йдемо. А всі навороти, що придумуємо, якраз ми в цій виставі і розвінчуємо.

Це неймовірно тонка психологічна постановка. Ми на п'яти закордонних фестивалях показували «Швейка», і він всюди здобував призи.

 — Для Швейка вам довелося поголитися налисо, залишивши потішні недострижені волоски. Не шкода було свого волосся? Зараз також стрижетеся для цієї вистави? 

— Ні, зараз не стрижуся. Будь-яка вистава розвивається, стає або кращою, або гіршою. Вона не може бути такою, як створювалася з самого початку. Продюсер Андрій Жолдак вимагав таких нюансів, і ми тоді їх дотримувалися. А з часом наш «Швейк» змінився. 

Сергій Данченко, коли побачив цю виставу, взяв її в репертуар театру імені Івана Франка. Останній раз ми мали її грати 24 лютого 2022 року, о сьомій годині. Зрозуміло, через війну вона не відбулася. І тоді Анатолій Хостікоєв сказав точну фразу «Швейк поїхав на фронт». 

— Власні вистави окупалися? Це комерційно прибуткова річ?

— Культура в Україні — не комерційна. Вона має завжди мати дотацію. Для того, щоб поставити якийсь твір (театральний чи мистецький), повинна бути людина, яка дає кошти на це. Адже вистава сама себе ніколи не окупить.

— Ви все ще є в списку «франківців» на сайті Театру імені Каменяра, але при цьому в 2022 році стали художнім керівником Театру на Подолі. Ваш «роман на стороні» продовжується? Встигаєте в «обидві родини»?

— Я ще думаю «третю родину» знайти! Зараз деякі провідні європейські театри переходять на таку схему мандрівну. Що роблять хороші актори за кордоном? Вони не працюють в одному театрі, а в багатьох. Наприклад, точно знаю про таку ситуацію в Угорщині. Щоправда, це невелика країна.

Чому, наприклад, прізвища відомих артистів мають належати тільки одному театру? Чи мають право інші глядачі бачити в себе на сцені цих акторів? Звичайно, що так. І тому мандрування акторів, підписування одноразових угод на створення вистави в інших містах – це майбутнє нашого українського театру. Воно так буде. 

Про ідентичність Бенюка та різні долі корифеїв театру: «Я одразу був «буржуазним націоналістом». Народився і сказав «Слава Україні!»

— Ви закінчили Київський державний інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Чи важко було хлопцеві з україномовної провінції пробитися в київський виш? Наскільки добре ставилися до «западенця» в столиці УРСР?

— Це питання неправильне, я перепрошую. Тому що цей вуз, був насправді національним навчальним закладом і є ним зараз. Там робоча мова завжди українська. 

— Ви починали в Київському театрі юного глядача. Це стереотип, що там грають суто "зайчиків" і "дідів Морозів"? Там були ролі, які дозволяли повністю розкрити всю глибину свого перевтілення?

— Звичайно, що так. Там не тільки для дітей вистави були. А для молодшого, середнього і старшого віку. Тобто помилкова думка, що театр юного глядача – це тільки для дітей. 

— Ви з 1980 року — актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка в Києві. Застали «франківських» корифеїв? Там же були люди неймовірної долі. Тільки зараз ми дізнаємося, яким було їхнє життя, через що довелося пройти. Та ж Наталя Ужвій згадувала про репресії, розстріл Михайла Семенка? Чи мали місце відверті розмови зі старшим поколінням, або воно так і відійшло у вічність?

— Багато акторів-«корифеїв» були в фашистській окупації в Києві. Вони потерпали від того, що весь час носили тавро зрадників. Хоча ті, хто допустив фашистів до Києва, не рахувалися зрадниками. А актори, які залишилися на окупованій території і працювали в театрах, вважалися. 

Тому у них доля була дуже складною. І почесні звання вони не отримували, і весь час були нібито другосортні. А з приводу названих вами корифеїв, то це інше питання, етичне. Приміром, Наталя Ужвій вже в інших світах і «в іншому театрі грає». Лише вона точно знає, що з нею сталося, яка її доля, як її син загинув тощо. 

— Коли Ви почали розуміти, що щось у радянському суспільстві не так? Чи в вашій родині з дитинства була аура інакшості?

— Я одразу був «буржуазним націоналістом». Народився і сказав «Слава Україні!» 

— Ви ж переграли не лише Шекспіра, Котляревського та Шолом-Алейхема — доводилося виходити на сцену та втілювати й замисли геніїв типу Олександра Корнійчука. Як в радянські часи витримували цю «зобов'язаловку»? Чи навіть у номенклатурних письменників була глибина й простір для творчої реалізації?

— Олександр Корнійчук був класиком українського театрального мистецтва. Спочатку ми багато його вистав грали, це правда. Ставили ще українську класику, яка була у 70-х – 80-х роки. 

Пам'ятаю, грали ще вистави за творами генсека СРСР Леоніда Брежнєва: «Мала земля», «Відродження» тощо. Тоді це було надзвичайно популярно.

Як Бенюк знімався за кордоном? «Німці взагалі не розуміли, що в нашій країні робиться»

— Ви ж іще в радянські часи знімалися за кордоном: у німецькому серіалі «Телефон поліції — 101». Вдалося тоді виїхати на зйомки до Німеччини?

— Це насправді вже трапилося тоді, коли з’явилася незалежна Україна. У серіалі була серія, присвячена Чорнобильській зоні. Драма людей, які жили там і потрапили під згубну дію радіації. Ніде не можна дістати ліки і бракувало грошей – це були проблеми періоду кінця Радянського Союзу і початку української державності. 

У серії йшлося, що мають подолати люди з Чорнобильської зони, аби зробити своє життя достойним. 

— Розкажете про життя і побут східних німців. Наскільки вони тоді відрізнялися від нас чи були схожі на радянських людей? 

— У той період східні і західні німці об'єднувалися. Тому ми, наприклад, цю різницю абсолютно зрозуміти не могли. Бо треба було знати нюанси їхнього життя.

— А що вони знали про наше життя? 

— Німці взагалі не розуміли, що в нашій країні робиться. Таку абракадабру писали в сценаріях, що доводилося з ними працювати і напряму виправляти.

Німці тоді для нас були нібито з іншої планети. Мовляв, марсіани прилетіли і беруться знімати про те, що відбувається в Україні. Це смішно виглядало.

— А як поводилися тоді радянські та пострадянські люди за кордоном? 

— Я вперше за кордоном побував в Канаді. Це був 1990-й рік, коли почався розвал Радянського Союзу. Я півтора місяці їздив по всій країні. Провів 22 концерти, від сходу до заходу. Побачив справжню Канаду, і це було потрясінням.

Добре канадці тоді жили, набагато краще за нас. А в Україні тоді були купони та економічні проблеми. 

— Чи у німців відчувалося відголоски Другої світової (навіть у східних) у ставленні до радянських людей? Чи вже все забулося в той момент? 

— Таке не забувається ніколи. Бо ті жахливі речі, яка російська армія вчиняє в Україні, тоді скоювали радянські солдати в Німеччині. Німці в музеях тримають картини і спогади про те, що робили в Берліні радянські війська. Що вони вчиняли на окупованих територіях. Як вони знущалися над жінками, ґвалтували, вбивали. Все таке саме, як у нас під Києвом було в 2022 році. 

Я бачив ці німецькі картини і документи на власні очі. Здавалося, що такого більше не може бути, не повториться ніколи. А тут виявилося, що нікуди цю азіатську кров не забереш у росіян.

— Ви у 2017 році підкорили Пекін, отримавши нагороду за «найкращу чоловічу роль» на тамтешньому фестивалі. Як взагалі китайці сприймають наше мистецтво та Україну як державу?

— Я не можу вам сказати за думки всіх китайців про Україну. Бо це ж фестиваль, а там є лише певні професійні враження. Так само, як я нещодавно на Тенеріфе (Іспанія) виграв приз «за найкращу чоловічу роль».

Українське кіно привозить призи з фестивалів. Це тому, що у ньому є якісь емоційні речі, що можуть захопити іноземців.

Хто збирався знищити Бенюка та інших відомих українців? «Знаю, що «розстрільні» списки вже були готові»

— Вашим першим радянським кінодосвідом називають фільм "Хвилі Чорного моря" за Валентином Катаєвим. Як поводили себе на сцені російсько-радянські актори? Мала місце якась зверхність, вєлікорусскій шовінізм?

— Якщо людина інтелігентна і вихована, то вона й поводилась адекватно. А якщо це хамло в натурі, то воно залишиться таким із відомим прізвищем. Тобто шовінізм тут ані до чого. 

— Як працювалося з такими корифеями, як Ада Роговцева та Іван Миколайчук?

— З Адою Миколаївною ми зіграли в декількох фільмах, дуже близькі були в творчому плані. Навіть дружину і чоловіка грали. Роговцева – людина високого рівня не тільки як акторка. Вона ще й духовна особистість. Дай Боже, щоб всі актори були такі, як вона.

З Миколайчуком я також співпрацював, навіть пробувався в його фільмі «Вавілон XX». Але програв суперечку за роль народному артисту Віталію Розстальному, який показав себе дуже гарно в цьому фільмі. Потім в стрічці Михайла Іллєнка «Миргород та його мешканці» ми разом з Іваном Миколайчуком грали в одній з новел.

Богдан Бенюк. Фото соцмережі актора

— Фільмам кіностудії імені Олександра Довженка, на якій Ви знімалися немало, дорікали за велику кількість кіноляпів, сценарних дір. Навіть за більшу, ніж за російські кіностудії ідеологічну зашореність. Погодитеся з такими твердженнями критиків і глядачів? Душно було в УРСР?

— Кіностудія імені Олександра Довженка — це неймовірно цікава, гарна студія з творчими людьми, які працювали на результат. Дуже важливо, що вони створювали геніальні шедеври. На жаль, багато з них опинилися на поличках, випускалися через роки або робили корекції цих фільмів.

До речі, кінорежисер Олександр Довженко працював у складний період минулого століття. Наші люди «розкрилися» під час українізації (почала згортатися у 1926 році, після критики з боку Йосипа Сталіна, – прим. М.Ш.). А потім почалися жахливі 1932-1933 роки, Голодомор, розстріли невинних. І тих, хто раніше «відкривався», швидко і знищили. 

Те ж саме мало відбутися й у 2022 році – якщо б росіяни за три дні взяли Київ, і Україна здалася б, як вони планували. Знаю, що «розстрільні» списки тоді вже були готові. І в них було і моє прізвище! Йде мова про відомих українців, які в першу чергу мали бути знищені. 

— Вас хотіли знищити? 

— Так, і не тільки мене. Багато людей творчих були в тих списках. Треба в СБУ піти і подивитися, які списки склали ті москалики. 

Я навіть у виставі Театру на Подолі про це відверто кажу. Мовляв, що списочки на знищення були готові.

На яке питання не відповів Бенюк? «Я ніколи вам цього не скажу»

— Бували фільми за Вашої участі, які "клали на полицю"? І як тоді це відчувалося у духовному та матеріальному розрізі?

— Ні, мені якось так везло, що не клали на полицю. Хоча я ж фільми не вибираю. Я вибираю режисерів, а вони запрошують акторів. Хоча, коли ти вже маєш ім'я і велику кількість зіграних ролей, тоді можеш частково впливати і право вибору.

— Один із ваших безперечних успіхів — фільм «Фучжоу». Звідки в культурному коді нашої української душі цей магічний реалізм? Чому саме поетичне кіно стало засобом найвищої творчої реалізації українців у кінематографі УРСР?

— Основна заслуга у його створенні – звичайно, у Михайла Іллєнка, який зняв це кіно. Романтизм, який замішаний у його сценарії, ніби з двох частин складається. Мова йде про перебування в Україні, а потім вже на морі, десь на островах. Загалом це історія неймовірно гарна. 

Михайло Герасимович зняв багато хороших фільмів. А персонажі, які граю в нього, завжди ексцентричні. У них така сила енергетики, як блискавка. Відкрийте підручник фізики і подивиться, скільки є видів блискавок та які вони. Бо ми ж тільки знаємо звичайну і кульову блискавки. Виявляється, що вони є різноманітними.

Михайло Герасимович сказав, що дасть мені можливість зіграти у всіх своїх фільмах, де блискавки мали справу із персонажами. У стрічці «Фучжоу» одного мого героя блискавка гримнула по голові, і він став всевидючим, почав лікувати людей. Іншому персонажу у фільмі «Толока» кульова блискавка дала життя, і він почав енергію роздавати людям.

Тобто ці дивні люди були пов'язані із силою, що з неба сходить. Михайло Іллєнко це все придумав. 

— Який із Ваших фільмів вважаєте пророчим? Ось так згадуєте сценарій, перипетії сюжету й ловите це все в сьогоденні?

— Я ніколи вам цього не скажу. Ані про театральні, ані про кіноролі. Думаю, що такі фільми і спектаклі десь ще попереду. Я хочу, щоб так і було! Інакше ми з вами ніби підбиваємо етап життя: все, капець, більше нічого не буде. 

Чи говорив Утьосов українською мовою? «Моя бабуся знала їдиш, а мама розповідала про своєрідну українську євреїв Львівщини»

— Як так вийшло, що Ви, західноукраїнець, стали виконавцем ролі Леоніда Утьосова? Який режисер вперше розгледів у вас потенціал для реалізації образу єврейського співака? Чи близький Вам сам Утьосов? 

— Леонід Утьосов народжений на Буковині. В Чернівцях до 10 років він говорив із рідними українською мовою. Про це йдеться у записах Леоніда. Майже всі євреї, які тоді жили на західних теренах України, розмовляли нашою мовою. 

До речі, моя мама розповідала, що колись в Львівській області було поселення євреїв, які своєрідно розмовляли українською, із цікавою інтонацією. Вони спілкувалися нею з місцевим населенням. Хоча, приміром, моя бабуся знала їдиш і могла з ними говорити їхньою мовою. 

Щодо 12-серійного серіалу про Леоніда Утьосова, то його зняв український режисер Георгій Ніколаєнко. Це дуже цікаве кіно. Про життя Утьосова; як він джазовий оркестр свій зберігав. У нього ще було офіційно дві жінки, які разом жили і не сварилися. 

Цікавий дуже сценарій. Мені зробили грим, я подивився, і дійсно був схожий на Утьосова. Отже, почав зніматися. 

— Через вдале входження в образ Утьосова Вам випало знятися й у серіалі «Ліквідація». Зараз, дивлячись на Михайла Пореченкова, не шкодуєте, що взяли участь у цій постановці? Погодитеся із тим, що цей серіал відверто антиукраїнський?

— Ну, не знаю. Я би такого не сказав. Тому що у 2007 році це питання не стояло на порядку денному, і на таке увага не зверталася. Тепер все, зрозуміло, аналізується зовсім під іншим кутом.

— Ви знімалися в режисера Андрія Кавуна, який ще в ті роки, коли «заміс» із Росією тільки починався, проявив принциповість і повернувся на Батьківщину. Україна оцінила цей жест? Він нині має роботу чи покинутий напризволяще?

— Справа ж не в тому, як Україна оцінила його вчинок. А в тому, що Андрій Кавун оцінив Україну. 

Ми всі чекаємо того, що наша країна нам щось має давати. Але для цього ми повинні для початку її захистити. Отже, Андрій правильно вчинив. Він повернувся, пішов до війська, зараз воює. Захищає Україну і не чекає, що вона йому щось має дати. 

— Віктор Андрієнко, який зараз знімає, будемо відверті, хороші й правильні фільми на кшталт «Іван Сила», в 90-і гиготів з українських слів і пізніше знімався в проєктах російського каналу ОРТ. Де він справжній?

— Ви запитайте його самого, я не хочу оцінювати.

— А взагалі до його комедійного «Шоу довгоносиків» як ставитеся?

— Та воно було «в 1917 році». Не будемо до цього повертатися.

— Робота щодо озвучування мультфільмів і дубляжі — це про творчість чи заробіток? 

— Будь до чого, що актор робить, у нього має бути цікавість. Наступний раз його не візьме ніхто, якщо він проявить заробітчанство, про яке ви кажете. Не думайте, що в акторів тільки долари в очах, і вони більше нічого не бачать. 

Це неправда. Актори можуть часто працювати навіть безкоштовно. 

Як війна змінила Усика? «Якби не війна, то Олександр був би інакшим»

— В інтернет-енциклопедіях в рубриці «конфесія» щодо Вас сказано — «Українська православна церква Київського патріархату». До якої церкви зараз себе причисляєте?

— Я ходжу в греко-католицьку церкву і в православну церкву Київського патріархату. Вони мають об'єднатися в одну. Зараз є шанс в Україні створити єдину церкву, щоб не було приставки «московського патріархату». Це «скрєпа», яка духовно руйнує Україну.

— Ви – вболівальник, цікавитеся якимось спортом? 

— Мені цікаво і футбол дивитися, і деякі інші види. В цілому вболіваю за український спорт. Тепер всі, і самі спортсмени розуміють, що це – важлива політична справа. Колись казали, що спорт – поза політики, за мир. Але це невірно. У Великому спорті країни дбають про велич і дух своєї нації. 

Зараз спорт український, і футбол зокрема зовсім інакші, ніж було раніше. Колись мене попросили оцінити європейські перспективи київського «Динамо», де грав тоді в стартовому складі лише один українець. Натомість були зібрані гравці з різних країн світу. 

Кажуть, побажайте щось київському «Динамо» в Лізі Чемпіонів. Я відповідаю: «Я буду говорити українською мовою, але кому бажати успіху? Тим, хто її не розуміє? Це ж клуб не український, а це збірна гравців, які під нашим брендом грають в Лізі Чемпіонів». 

Олександр Усик. Фото: instagram.com/usykaa

— Але зараз саме Динамо і Шахтар виступають майже без легіонерів, і результати на міжнародному рівні у них погіршилися. Отже, іноземні гравці все ж потрібні в сучасному клубному футболі?

— Результати українських футболістів нині непогані. Подивіться хоча б, скільки наших сильних гравців працюють в іноземних клубах, які також в збірній України виступають. Отже, перемоги прийдуть. Але вони ж не можуть миттєво з'явитися – немає такої кнопки, яку ти можеш ввімкнути. 

Ще для прикладу візьмемо наш чоловічий волейбол. Це ж просто диво. Збірна України обігрує найкращі світові команди. Американців, кубинців, іспанців, всю еліту волейболу. Ось такий якісний стрибок може бути з багатьма видами спорту, зокрема ігровими. 

— Вболіваєте за якийсь футбольний клуб? 

— Я за український футбол вболіваю в цілому. Хай на міжнародному рівні Шахтар виграє, київське Динамо чи Ворскла. Мені головне, щоб наші команди демонстрували гідний рівень. 

— Цікавитеся успіхами Олександра Усика, Ярослави Магучіх та інших українських зірок? 

— Звичайно, що так. Коли наші спортсмени виграють чемпіонати світу, Олімпійські ігри, це справжнє диво. 

І тоді вони усвідомлюють, що є українцями. Бо ви ж пам'ятаєте метаморфозу, яка сталася з Усиком?! Якби не війна, то Олександр був би інакшим. Нинішній буремний період в історії дає можливість людині в Україні зрозуміти, хто вона є насправді. 

— Із «найсильнішою людиною України» Василем Вірастюком. якось співпрацювали? Наскільки він сильний, як актор? 

— Василь Вірастюк — цікава людина, спортсмен, народний депутат. Він мав невелику роботу як актор, знімався в кіно. В фільмі «Іван Сила» Василь Вірастюк зіграв один епізод. Але я з ним навіть не зіштовхувався на знімальному майданчику. 

— Дуже дякую за інтерв'ю, за співпрацю. Було приємно з живою легендою поспілкуватися. 

Довідка BLIK.ua

• Богдан Бенюк народився 26 травня 1957 року у селі Битків (Івано-Франківська область).
• У 1974 р. вступив на кінофакультет Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого.
• З 1980 р. працює у Національному драматичному театрі імені Івана Франка.
• У 2000 р. разом з актором Анатолієм Хостікоєвим створив театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв».
• Творчі здобутки: народний артист України – 1996 p., лауреат Державної премії ім. О. Довженка (1999 р.) – за фільм «Москаль-чарівник».