«З Дмитром ми були одним цілим»: Віталій Капранов про життя без брата, службу в Азові та свій головний роман

Віталій Капранов - відомий український письменник, видавець, громадський діяч, блогер, музикант і театрал. Чим він зараз займається після трагічної смерті брата-близнюка Дмитра? Як пишеться самому і якими є подальші творчі плани? На ці та інші питання брат Капранов відповідає в ексклюзивному інтерв'ю сайту BLIK.ua.

Віталій у відповідях постійно каже "ми", а не "я". Бо він творив завжди разом із братом, а зараз продовжує проєкти, які вони починали разом.    

«Не можу твердо сказати, що я Віталій»

—Віталію Віталійовичу, більшість українців знають вас, як одного з Капранових. Після смерті брата Ви позиціонуєте себе саме, як брата Капранова. Це для того, щоб залишити відомий бренд?    

—Смерть – не маркетинг. Тому не йдеться про бренд. Просто з братом Дмитром ми були одним цілим до його смерті та залишаємося й зараз. З першого дня життя скільки разів нас плутали – невідомо. Навіть не можу твердо сказати, що я Віталій. Насправді, Бог його знає. Тому і залишаюся разом з братом.

— 16 квітня 2024 року помер ваш брат. Висновок лікарів — проблеми із серцем. 

— Так і є — трагедія сталася через хворе серце. 

—Як пережили смерть Дмитра?

— Фізично я, звісно, її пережив. У мене не було варіантів не пережити. Отже, живу, працюю. Хочу завершити всі проєкти, які ми починали разом із братом. Їх багато, тому в мене буде чимало роботи. І в найближчі кілька років займатимуся виключно реалізацією цих проєктів. 

—У місті Конотоп вулицю Колективну перейменували на вулицю Дмитра Капранова. Наскільки для вас це важливо?

—Дуже важливо, що пам'ять про брата зберігається таким чином. Дякую за це міському голові Артему Семеніхіну. Він згадав, як ми із братом приїздили до Конотопа, спілкувалися із мешканцями.     

 

Брати Капранови, 2016 рік. Фото: Facebook 

—У Вас є ще один брат, старший. Розкажіть про нього. 

—Наш старший брат Сергій - доцент, кандидат наук, культуролог, японознавець, китайознавець, сходознавець взагалі. Він - фахівець із філософії, викладає в багатьох київських університетах, працює в інституті сходознавства. Дуже розумна людина, знає два десятка мов. Сергій - перший наш консультант у всіх питаннях. 

Він на чотири роки нас старший, зараз йому 63. Сергій для нас завжди був вчителем, наставником. Всі свої ідеї ми з ним обговорювали завжди. Співпраця тривала постійно.

—З Дмитром разом писали лише книги чи ще щось? 

—Не лише книги. Ми з братом писали музику, а ось текстів до неї створили мало. Музику взагалі любили і періодично навіть грали на сцені, в клубах.

Також був у нас з братом проєкт «Територія жінки», політично-театральний. Ось його я теж зараз продовжую. Проєкт «Територія жінки» був поставлений на сцені в Херсоні - за рік перед вторгненням Росії, здається. Пройшов з великим успіхом. Але, на жаль, потім сталося вторгнення. І продовження проєкт не мав. Але зараз "Територію жінки" ми реанімуємо і модифікуємо. Це не просто вистава, а такий матеріал сценічний, що постійно змінюється. З'являються нові номери і пісні, водночас щось відходить. Виходить постійно діючий, мобільний театрально-поетичний проєкт.

—Які у проєкті “Територія жінки” у вас партнери-актори? 

—У мене, дійсно, є там партнери. Роман Коляда —    журналіст, геніальний музикант. Він на "Суспільному" зараз працює - на телебаченні і радіо. Ми з Романом давно дружимо і разом граємо. Ще солістка у нас з'явилася – Барбара Конан. Вона молода, мені в доньки годиться. Але у Барбари є чудовий композиторський талант. Вона пише музику. Також має чудовий голос. Отже, ми втрьох робимо зараз проєкт. 

Віталій Капранов з Романом Колядою та Барбарою Конан. Фото: Facebook 

«На одного Стівена Кінга  - 100 людей, які на книгах не заробляють»

—Як тепер пишеться самому? Чого не вистачає? 

— Чесно скажу, художню прозу після смерті брата писати ще не пробував. Зараз працюю над історичною книгою, яка б підсумувала нашу працю за шість років. На нашому ютуб-каналі "імені Т.Г. Шевченка" багато цікавих матеріалів. На їхній основі я зараз й пишу цю книгу з історії України. В цьому плані, звісно, брата дуже бракує.

Оскільки всі тексти для ютуб-канала ми писали разом, то брат присутній постійно в текстах, над якими я працюю. Вони є основою. Коли цю історичну книжку закінчу, буду знову пробувати себе в художній літературі. 

—Які ще книги в роботі?

— Перед вторгненням росіян ми розпочали дуже цікавий цикл. Пишемо біографічні твори про українців видатних, хоча й не дуже відомих. У нас вже вийшов роман про історика та археолога Дмитра Яворницького "Справа Сивого".

Потім була книга про Ніла Хасевича «Паперові солдати». Це головний художник УПА - так би мовити, генерал інформаційного фронту. Людина фантастична, хоча його у нас мало знають, на жаль. 

Якщо ви бачили будь-які зображення УПА (листівки, карикатури, заголовки для їхніх газет), то це все малював Хасевич. Він створював і ордени. Гарні гравюри робив різцем, олівцем. 

Ніл в юнацтві втратив ногу. Але на протезі пішов в ОУН і далі в УПА. Близько восьми років воював в криївках, в лісах на протезі. Бо Ніл мав неймовірну силу духу. Його шукали скрізь, тому що малюнки Хасевича страшенно дратували Москву. Проти одного художника працювало МГБ трьох західних областей.

— Літературна праця — головне джерело вашого доходу? Чи ще десь працюєте? 

— Взагалі-то ми видавці. І саме видавничий бізнес є джерелом наших доходів. Основним. Маємо видавництво «Зелений пес». Видаємо 40-50 книжок на рік. Переважно це українські автори. Іноді видаємо й власні книги. «Зелений Пес» добре себе почуває.  

А ось написання книг – цікава творча діяльність. Тому ми не можемо не писати. Видавцями стали тільки тому, що в країні, коли ми починали писати, практично не було видавництв, що друкували українську книжку. 

Брати Капранови. Фото з особистого архіву 

— Наскільки реально в Україні бути письменником-професіоналом? Адже більшість видає книжки власним коштом, мізерними тиражами. 

— Стати письменником-професіоналом важко в будь-якій країні, не тільки в Україні. На одного Стівена Кінга - 100 людей, які на цьому не заробляють. Письменництво — це хобі в більшості країн світу.

В Україні, наприклад, є Андрій Курков, який великі гроші заробляє, але за кордоном. Він видається у великих країнах. Взагалі, Курков - знаменитий в світі письменник, тому й отримує великі гонорари.

А взагалі і в нашій країні можна жити літературною працею. Ось, приміром, як Андрій Кокотюха, який пише по кілька книжок на рік. Це нібито "завод" із виробництва творів. Отже, якщо хочеш жити письменництвом в Україні, треба працювати по вісім годин на день і видавати по декілька книжок на рік.

«Іноземним видавцям переважно Чорнобиль цікавий та війна»

—На іноземні мови Ваші книжки перекладалися? Чи приносило це бонуси? 

— Перекладалися. Польською виходив "Кобзар 2000". Щось ще в деяких збірках. Але взагалі ми не пишемо "для закордонів". Розумієте? Ми пишемо для українців та про Україну. На теми, які цікавлять наших читачів. Свідомо обрали таку мету. Якщо комусь за кордоном наші твори цікаві,  завжди погоджуємося співпрацювати. Але іноземним видавцям переважно Чорнобиль цікавий, війна наша. А ось все, що стосується глибшого пізнання українців, то це їм "по барабану". Іноземцям це не треба. Нашою історією вони не цікавляться, це 100 відсотків.

—Що зараз читаєте? Наприклад, яку останню книгу прочитали? 

—Зараз в основному перечитую старі книги. Наприклад, Роберта Пенна Воррена "Вся королівська рать". Адже я зараз побоююся нових емоцій. 

А ось коли ти читаєш книжку і знаєш, що буде в кінці, це інша справа. Адже в моєму теперішньому психологічному стані треба уникати сильних емоцій. Та й війна всіх примушує берегти нерви.

Брати Капранови, музей у Пирогові. Фото: Facebook 

—Улюблені письменники, поети?

—Грем Грін, безперечно, № 1 для мене. Роберт Пенн Воррен також улюблений автор. Із задоволенням читаю твори українських колег. Казати, що хтось із них є улюбленим чи навпаки не буду. Але все одно з ними зустрічаєшся. І на запитання "Як тобі моя нова книжка?", маєш щось відповісти.

—До речі, вірші пишете? Можливо, виключно для себе, не для друку? 

—Вірші пишемо. Ну, римуємо, я б так сказав. Бо ми завжди писали вірші іронічні, смішні. Тобто бавимося віршами. Не пишемо їх всерйоз, але римуємо дуже впевнено. До речі, наш вірш під назвою «Любіть українок» певну кількість років тому став інтернет-мемом. Навіть відео на нього створювали люди. Це такий парафраз на вірш Сосюри «Любіть Україну». 

— Останніми роками молодь мало читає, натомість переважно дивиться новини в гаджетах. Погоджуєтеся з тим, що нині переважна кількість читачів — люди у солідному віці?

—Так і є. Я думаю, що тенденція була така і раніше. Водночас зверну увагу на парадокс. Ось згадайте 90-і роки, коли ніхто нічого не читав, і книжок майже не було. Тоді якось обходилися без цього. Згодом з'явилися СМС-ки, а потім месенджери, де треба писати і читати. І люди стали повертатися до письмового слова. 

От месенджерам всім велика подяка за те, що вони повертають наших людей до читання і писання. А взагалі люди віком сильно за 40 років виросли з книжками. Натомість українці, які сьогодні 30 (діти 90-х років), не мали книжок. Але їхні діти вже читають, і їхні батьки також. 

Отже, лише із цим "пропущеним поколінням" дійсно була проблема. А зараз я проблеми не бачу. Українці із задоволенням купують книжки дітям та самі читають. Недарма у нас з'явилися модні українські автори. Це ж чудово! 

Брати Капранови на зустрічі з читачами. Фото: Facebook 

—Поява модних авторів в Україні, безумовно, пов'язана із економічним розривом з Росією. Бо раніше країна-сусід масово поставляла нам свої книжки ...

—Дійсно, вона раніше окупувала наш ринок, а тепер ми звільнилися від Росії і у сфері книговидавництва. Наші видавці стали гідно заробляти і почали нормально платити сильним авторам.

«Нас взяли, аби всі знали, що в Азові збираються найкращі»

—Я саме з Вінниці. Бачив вас на книжковому ярмарку в нашому місті. Ви регулярно берете участь в таких виставках-ярмарках? Де саме їх найкраще організовують?

— Найкраща книжкова виставка, в якій я брав участь, - це у Вінниці, безперечно. Прекрасна організація, потужні автори-учасники. Справа в тому, що у Вінниці організатори самі відбирають, кого запрошувати, а кого - ні. Тому що місць мало, а видавців багато. І це не перетворюється на базар. 

У Вінниці ще роблять акцент на авторах книг, їх запрошують персонально брати участь. Тому там насправді виходить книжковий фестиваль. Дуже грамотно організований, зручний для його учасників.

—Більше книжок продаєте на виставках, через магазини чи інтернет?

—У виставках беру участь приблизно два-три рази на рік. Звісно, на виставці продається багато книжок. І це прекрасно. Жоден магазин чи інтернет-сайт не зможе продати за день стільки, скільки ти за день продаєш на виставці. На ній за два-три дні заробляємо приблизно половину виручки від наших книжок інтернет-магазину за місяць.

Але виставка - це й іміджева подія. А також можливість спілкування із з читачами, що для письменника дуже важливо. 

—У лютому 2022 року Ви разом із братом Дмитром вступили до полку “Азов" , щоб боронити Київ. Що вплинуло на це рішення і чи брали Ви участь в бойових діях? 

— На це рішення вплинуло те, що Київ був оточений ворогом. У такій ситуації ти не маєш сидіти і ховатися. Чоловік повинен йти воювати. І ми пішли. Нам чесно сказали, що як стрільці ми нецікаві. Але, за словами начштаба, нас взяли, щоб всі знали, що в "Азові" збираються найкращі. 

Ми мали разом з усіма нести службу. Але нашою задачею було бути завжди "на фасаді" - і в курилці, і на дворі. Із людьми фотографуватися і дописувати в соцмережах. Отже, ми працювали в основному "обличчям" "Азову". Звісно, не брали участь безпосередньо в бойових діях. Вбивати ворогів нам не доручили, тому що це треба робити не у нашому віці, не з нашим здоров'ям, і не з нашими вміннями. 

Брати Капранови. Фото: Facebook 

—В 2019 році ви заснували ютуб-канал "імені Т.Г. Шевченка", де публікували відео з історії України. Він зараз активно розвивається? 

—На цьому ютуб-каналі зараз майже мільйон підписників. Щотижня виходить відео в звичайному режимі. Ми дуже сподіваємось, що дотягнемо до мільйона. 

—Він прибуток приносить? 

—Це не наш канал, ми там працюємо авторами і обличчям. Володіє ним наш старший син, тому про прибутки ми не знаємо. 

—Які невідомі історичні факти ви знайшли, що можуть всіх здивувати?

— Факти шукати - це справа істориків. Ми читаємо історичні праці, монографії, статті. Потім найцікавіше відбираємо і даємо. Тобто ми не історики, а пропагандисти і популяризатори історії.

А ось погляд на історію маємо особливий. Розглядаємо її як від першої особи. Тобто це про нас і при цьому Україна є центром і головним героєм подій! Ось так історію нашої країни, на превеликий жаль, ще ніхто не писав. На ютуб-каналі ми таку точку зору відпрацювали.

—Ви були учасником Революції Гідності і Помаранчевої Революції. Чи всі їхні ідеали втілені у життя?

—Головний ідеал обох цих революцій — влада народу. Йшлося про те, що Україна — країна українців, і саме вони вирішують, як їм жити. Здається, що цей головний ідеал сьогодні втілюється у життя, тому що знову країну захищає весь її народ. Хтось воює, хтось волонтерить, хтось на інформаційному фронті. Ми всі разом боремося за майбутнє держави.

«Щоб з хохла зробити українця, треба його бити»

—Ви народилися у Молдові, вчилися і певний час працювали у Росії, де у 90-х роках розвивали українську діаспору (видавали українську газету і журнал фантастики "Брати"). Завжди відчували себе українцем?    

—Ми завжди відчували себе українцями. Хоча української мови в школі не вивчали, були звільнені від неї. Коли потрапили до Росії, особливо гостро відчули себе українцями, тому що там абсолютно українофобне середовище.

Ви навіть не уявляєте, наскільки нас із вами там ненавиділи вже тоді. Коли на тебе пальцями показують і кажуть "ось хохол", тоді ти і стаєш українцем. Взагалі, щоб з хохла зробити українця, треба його бити. Нас там били в основному морально. Тоді в тобі прокидається гордість. Ось таким чином, власне кажучи, наша українізація й відбулася.

— Як тоді, у 90-х, в Москві ставилися до нашої культури?    

—Ми якраз в ті часи разом із друзями започаткували в Москві, на Арбаті, центр української культури. Він належав Міністерству культури або Міністерству закордонних справ. Там концерти проводили Ірина Білик, брати Гадюкіни, Ель Кравчук, Марія Бурмака. Центр і досі там є. Але легко здогадатися, що зараз він не працює. 

—Що в Росії пішло не так? Через що значна кількість пересічних росіян почали відчувати ненависть і зневагу до нашого народу? 

— Взагалі в Росії побутовий фашизм існує давно. Нам прямо так в очі говорили про те, що окрім росіян, нікого не поважають. Хоча ми наголошував, що є українцями. І це, пробачте, були 90-ті роки. Про Путіна ще нічого не було чутно.

Ти розумієш, що оця ксенофобія взагалі і українофобія, яка її складає (мовляв, українців не існує), у росіян на побутовому рівні. Вони завжди такі були. Просто їх наразі "спустили з ланцюга". Путін дав їм можливість показати свою суть. 

—Чи бачите вихід із нинішньої війни? Є сподівання та Трампа-миротворця?

—А ні на кого сподівань нема. Трамп - ідіот, у нашій владі - кретини, а Путін - кінчений ублюдок. І ця комбінація, на превеликий жаль, не дає завершити війну. Коли виснажиться Росія, тоді ця трагічна історія закінчиться. Поки оптимізму нуль, чесно кажучи.

— У 2012 році Ви невдало балотувалися до Верховної Ради від Української партії "Собор". Чи є бажання знову спробувати себе у політиці?

—Ні, немає. Тому що ми бачимо, що все ж цією справою повинні займатися політики, а не артисти та письменники. Ось Винниченко був письменником, Петлюра був літературним критиком. Ну і що, гарно вийшло?! Ні. Ну я вже про теперішню владу взагалі мовчу. Так що давайте кожен буде займатися своєю справою.

Віталій та Дмитро Капранови. Фото: Facebook 

«Кобзар 2000 побудований на народній містиці»

—Ви писали історичні і художні романи: "Рута", "Паперові солдати", "Забудь-річка" тощо. Яким особливо із них пишаєтеся? Збирали інформацію у реальних людей чи це все ж художня вигадка?      

—Безперечно, № 1 - це «Забудь-річка». Роман, який через долі окремих людей охоплює фактично все 20-е століття української історії. У нас герої воюють і в Червоній армії, і в УПА, і в дивізії "Галичина".

Тому нам довелося прочитати багато мемуарів вояків всіх цих трьох армій. І на тих реальних подіях вже будувати історичну лінію цього роману. 

А лінія, яка стосується 2012-2014 років, тобто періоду перед Майданом, створена фактично на власному досвіді життя в Україні в той період.

—"Мальована історія Незалежності України", "Історія Європи. Український погляд". Ці книжки, напевно, найбільш тиражні?

—Так, безперечно. "Мальована історія" має найбільший наклад, тому що ми її грамотно зробили. Вона підходить і для дітей, і для дорослих. "Мальована історія" вже з 2013 року на ринку. Вона постійно продається і додрукується. Це наш найбільший успіх і як видавців, і як письменників. А "Історія Європи" вже за її зразком була зроблена, тільки там розширена тема. 

—Звідки берете сюжети для детективів і прози ("Справа сивого", "Приворотне зілля", "Кобзар 2000"). Частково використовуєте світові аналоги чи все це власні теми?     

— "Кобзар 2000" побудований на народній містиці. Нас надихали фольклорні, етнографічні записи. Особливо із XIX століття, які описують відьом, вовкулаків, привороти, відвороти і таке інше. 

Але ми намагалися завжди це загорнути в сучасну обгортку. Ось зараз в "Театрі на Подолі" в Києві йде спектакль за нашим твором "Приворотне зілля". Адже ця містика є традиційно українською, вона ж нікуди не ділася.

Якщо взяти роман про Яворницького "Справа сивого", то були історики, які досліджували його життя. Ми мали можливість читати їхні мемуари. Слава Богу, особливо в місті Дніпро дуже багато дослідників життя Яворницького. 

А ось про іншого героя нашої книги Ніла Хасевича небагато відомо, але теж ми спираємось матеріали дослідників. 

Брати Капранови та Богдан Бенюк. Фото: Facebook 

—У Вашому доробку є й дитяча література - "Зоряний вуйко", "Книжечка-мандрівочка Миколаїв". Коли виникає бажання писати для дітей і на кому ці книги тестуєте перед виданням?    

— Ну, для дітей бажання ніколи не було писати. Книжка "Зоряний вуйко" вийшла, коли на одній з виставок до нас підійшла дівчина. Каже: "О, Боже, а ми Вас вивчали в школі". Виявилося, що вона з рідної для нас Миколаївщини, де не так багато письменників. 

Раптом стало соромно, тому що у нас не було жодної книжки, яку можна було б читати школярам. Тому ми взяли свої невидані твори, які писали раніше, плюс дещо додали із "Кобзаря 2000" (те, що можна дітям!) і підготували книгу спеціально для наших земляків. Видали на Миколаївщині книжку, яку можна було б читати школярам. Це був такий експеримент. 

— А як побачила світ абетка про Миколаїв?

— До нас звернулося видавництво з пропозицією написати щось цікаве на всі літери. Слова повинні були мати стосунок до Миколаївщини. Це був виклик, із яким ми впоралися. 

«В соцмережах нічого не заробляємо»

— Ви ще й блогер. В яких соцмережах активні і що отримуєте від цієї діяльності?

—Багато читачів в основному, звісно, в Фейсбуці. Інстаграм - це не наше, бо ми все ж люди слова. Інші соцмережі слугують для підтримки контактів з нашими потенційними читачами. В соцмережах ми нічого не заробляємо.

— Скільки книжок загалом у Вашому доробку? 

—Близько 15. Переважно це художні твори і кілька історичних. 

— Якою була перша?

— "Кобзар 2000" - це перша наша книжка. Вона зробила нам ім'я фактично. Це був 2001 рік. 

—Коли почали писати і вирішили стати письменником?      

—Ми разом з братом все робили разом. Вирішили стати письменниками, мабуть, ще в школі. Дуже цікавою була ця тема, і ми почали експериментувати зі словами. Потім в інституті вже почали писати твори. Тоді Радянський Союз ще існував. Щоб друкуватися, треба було бути членом Спілки письменників. 

— Яка книга (або автор) надихнула вас у дитинстві? 

— "Пепі Довгапанчоха" Астрід Ліндгрен. Геніальний український переклад Ольги Сенюк, геніальна книга. Коли потім ми побачили російський переклад, це був просто треш.

— Що порадите тим, хто хоче стати письменником? 

— Вчіться писати, працювати зі словом, вивчайте мову. Слово – ваша зброя, слово – ваш інструмент. Інструмент повинен бути гострим. Тому пишіть, пишіть, пишіть. Вірші, маленькі оповідання, пости в фейсбуці. Дивіться, як це працює.    

—Чи вважаєте, що письменник мусить бути соціальним критиком, а не лише творцем текстів? 

—Це залежить від письменника і обраного жанру. Якщо я, наприклад, пишу фентезі, то чому я повинен бути критиком? А ось якщо пишу щось таке соціальне, то хоч не хоч, але маєш бути в темі та починаєш критикувати. 

— Коли Ви востаннє переосмислювали свої цінності і що це змінило? Чи було таке взагалі?

—Ну, мабуть, ще коли з комсомолу вийшли, тоді переосмислили певні цінності. Хоча не сильно. Ми не були завзятими комсомольцями, завжди скептично до цього ставилися. З того часу цінності не переглядали, хіба деталізували. 

— Як ставитеся до критики читачів і літератури знавців? 

— З розумінням, хай критикують. Нехай зворотної реакції буде ще більше. 

— Чи буває у вас творча криза? 

— Постійно. Це нормально. Особливо зараз. Коли війна, втрати людей, то творча криза у всіх.

Віталій Капранов. Фото: Facebook

«Головні герої завжди поводяться не так, як ти планував»

—Чи був герой, який під час написання книги поводився не так, як ви планували, і довелося змінити сюжет? 

—Завжди всі герої поводяться не так, як ти плануєш. Другорядні - то таке. А головні герої завжди поводяться не так, як ти думав спочатку. Це нормальна ситуація. Тому що герой має характер і у нього з'являється своя воля.

—Яку частину книги вам найважче писати: початок, середину чи кінець? І чому саме її? 

—Ми складаємо план, епізодник. Грубо кажучи, сценарій. А потім немає значення, писати початок, кінець чи середину. Ти спочатку книжку плануєш, як будинок. Нібито це архітектурний план. Хоча бувають складні епізоди в будь-якій частині книги. 

— Якщо ви могли б на один день потрапити у світ будь-якої своєї книги, кого з персонажів остерігалися б найбільше? 

—Ну, у нас в книжках реалізм. Тому, звісно, це "Справа Сивого". Там головний герой - слідчий НКВД. Мабуть, його варто боятися найбільше.      

— Хто вам дає натхнення? Чи воно само приходить? 

— Натхнення дають жінки! Тому що вони для того і створені, щоб нас, чоловіків, надихати.

—Маєте на увазі дружину? 

—Ні, взагалі жінок, як стать. Дружини теж туди входять. Тому що жінка незбагнена, несподівана. Це стихія, а стихія завжди надихає. 

—Скільки часу ви витрачаєте на написання однієї книги? 

—Залежно від книги, завжди по-різному. «Забудь-річку» ми писали, щоб не збрехати, 5-6 років. «Кобзар 2000» - 10 років. "Справу Сивого" за рік написали.

— Чи маєте якісь ритуали? 

— Вже їх немає. Був раніше такий ритуал. Коли нова книжка виходила, то ми її ставили на стіл і обливали. "Обмивали" таким чином завжди книжки, один примірник. Коньяком чи вином.

Брати Капранови. Фото: Facebook

«Веселе писати цікавіше»

— Які більше любите писати - сумні чи веселі тексти?

 — Ми взагалі були людьми веселими завжди. Тому веселе писати цікавіше.

— Найскладніше що було писати?

— Мабуть, «Забудь-річку». Дуже велика праця. Треба було перечитати, підняти гори із історичного матеріалу. Ми навіть із братом тоді розділилися. Я вивчав мемуари червоноармійців, а Дмитро - мемуари бійців дивізії "Галичина" і УПА. Це великий пласт історичний. Там дуже легко заплутатися, написати нісенітницю. Якщо, приміром, ти пишеш, що боєць тримає в руках кулемет МГ-4, ти повинен полізти в інтернет, подивитися на нього і як його тримають, які у зброї є особливості. 

— Як вибирати ім'я персонажа? 

— Залежно від функції. Головне в імені основного персонажа, щоб він запам'ятовувався. Але іноді потрібні персонажі, які не пригадуються. Ось, наприклад, в "Щоденнику моєї секретарки" була задача головному герою дати ім'я, яке не запам'ятовується. Ми взяли найпоширеніше ім'я Сергій, воно не запам'ятовується гарантовано.

Якщо ж потрібно, щоб запам'ятовувалося, то тут ти вигадуєш вже таке, яке одразу лягає в голову.

— Як народжуються ідеї для нового сюжету? 

— Ми з братом завжди їхали на роботу в одній машині і розмовляли про всілякі дрібниці. І ось в таких розмовах все народжується. 

— Хто читає вашу першу чернетку? 

— Ми з братом один в одного читали чернетки. Неготовий твір нікому не даємо.

— Як обираєте місця для дій у творі? 

— Залежно від того, про що пишеш. Приміром, у творі «Забудь-річка» події відбуваються на Тернопіллі, де УПА діяла. Тому наш герой і героїня мешкають в Бережанах. 

— Як народжуються назви книг? 

— Обирати складно, тому що назви повинні запам'ятовуватися. Це дуже тривалий процес. Ми зазвичай над назвами працюємо довго. От «Забудь-річка» отримала, коли ми вже майже написали книгу. «Зоряний Вуйко» — це одна із парадоксальних назв. Коли книжка дитяча, вона повинна привертати увагу! 

«Вітрила — це справжня філософія»

—Які маєте хобі? Може, на риболовлю ходите? 

— Ні, на риболовлю не ходимо. До війни ходили під вітрилами, але зараз вже з цим питанням зав'яжемо. У нас яхта була, вітрильна. І ми з задоволенням ходили по Дніпру. Також на арендованій яхті переходили через Чорне море. Дуже цікава сторінка нашої біографії. Тому що вітрила — це справжня філософія.

Брати Капранови. Фото з особистого архіву

—Які передачі дивитеся по телевізору чи в ютубі? 

—Телевізор давно не дивимось. А в ютубі дивимось, по-перше, канали історичні колег, які встигаємо. Також, звичайно, актуальні політичні канали, наших коментаторів та експертів.

—Які маєте смаки у їжі? В пріоритеті домашня чи з ресторанів? 

—Домашня. Самі любимо готувати. І вже багато років на свята це робимо. Дружини трохи допомагають, але ми тоді головні по кухні.

Звісно, експериментуємо. Зараз, слава Богу, є багато всіляких джерел інформації. Хоча б той самий ютуб. З наявних продуктів можна спробувати зробити щось таке оригінальне, чого раніше не було. Це ж головне питання кухаря: як з одних й тих самих продуктів зробити нову страву!

—Які країни чи території України особливо полюбляєте для відпочинку чи туризму?

—Перш за все, рідний Очаків, але його сильно розбомбили зараз. У нас там хата стоїть над морем. Але неподалік від неї якраз військова частина, по якій ворог цілиться. Ще подобається Кінбурнська коса (українські Мальдіви), і наш рідний Дніпробузький лиман. Там Дніпро і Південний Буг зливаються. Тамтешні пляжі - найкраще місце для відпочинку.

Дмитро Капранов за штурвалом. Фото: Facebook

—А де зараз живете?    

—Під Києвом. В селі Чайки, що по Житомирській трасі. Маємо власну хату. 

— Чи подобається малювати? 

— Малювати не вміємо, на жаль. Але малювальні програми засвоїли, тому робили карти для історії Європи власноруч. І зараз для нової книжки теж карти буду малювати сам. 

—Яку музику слухаєте на відпочинку?

—Переважно джаз, скажу чесно. Любимо й рок, але не хард, не метал, не дай Боже. Такий старий добрий рок. 

Читайте також:

• «За екранізацію «Діви ночі» гонорар був дуже солідним»: Винничук про те, скільки заробляє, студенток та Лося
• «Чеченець казав: плати 2000$ і я буду воювати за тебе»: психолог Андрій Козінчук – про роботу на фронті та ПТСР
• «Те, що я мало часу приділяю дітям і жінці – мій хрест»: Андрій Садовий про 20 років мерства та мобілізацію