«За екранізацію «Діви ночі» гонорар був дуже солідним»: Винничук про те, скільки заробляє, студенток та Лося

Юрій Винничук є безперечно видатним діячем на українській літературній ниві. Проте останнім часом на ньому лежить густа тінь від скандалу, де фігурує викладач Львівського національного університету Йосип Лось. Останнього в лютому цьогоріч звинуватила у сексуальних домаганнях журналістка Катерина Родак. Пан Юрій не залишився осторонь гучної історії та опублікував колонку «Про розпусну епоху»,  яка викликала ще більший резонанс. Адже письменник зокрема зауважив, що у часи його молодості “ніхто з нас не чув таких слів, як сексизм, мізогінія чи, прости Господи, аб'юз", а такі знаки уваги до студенток не викликали подивування.

У розмові з інтерв’юером Богданом Боднаруком ексклюзивно для сайту BLIK.ua Юрій Винничук розповів, що думає про своє виключення з ПЕН клубу через опальну колонку, про вплив війни на свою творчість та про особливості українського хейту. 

Довідка BLIK

Український письменник Юрій Винничук давно зажив заслуженої слави як майстер слова. Свій шлях до здобуття цього титулу він почав ще зі студентських років на початку 70-х минулого століття. 

З часу тих перших проб пера минуло вже понад 50 років. І ось тепер пан Юрій пожинає щедрі плоди своєї ненастанної письменницької праці. Хоча, як зізнається у розмові Юрій Винничук, він ще з дитинства відчував огиду до праці в її традиційному суспільному розумінні. Magnum opus автора – роман під назвою «Танґо смерті» здобув собі визнання, як в Україні, так і далеко за її межами. Є ще не менш гідні уваги читача «Діви ночі», «Мальва Ланда», «Наречена Вітру» та інші романи та повісті, краєзнавчі книги про Львів, твори для дітей та літературні містифікації. Письменник не полишає творчості і зараз, тож шанувальникам є чого чекати.

Юрій Винничук. Фото соцмережі Юрія Винничука

“Після початку війни півроку я не міг писати”

– Почнімо із сьогоднішнього дня. Те, що відбувається в світі та в Україні, ви б віднесли до якого жанру? Трагікомедія? Антиутопія? Фарс? Роман жахів? 

– Війна не може виглядати як фарс. Якщо її хтось і опише, то не зараз. Минуло десять років після завершення Першої світової, коли було видано романи Ремарка і Гемінґвея. Зараз найцінніше – це творчість тих, хто побував у пеклі війни.

– Які книги ви прочитали останнім часом? Наведіть один зразок “прохідняка”, який забудете дуже швидко, і один зразок книги, яка змушує вас думками повертатися до прочитаного й переосмислювати його?

– Я “прохідняків” не читаю. Одні тексти читаю для роботи, досліджуючи кримінальний світ старого Львова. Це переважно давня преса. З книжок, які не забуваються, назву «Під вулканом» Малкольма Лаурі. Читав його колись давно польською, а тепер ще й українською. Це дуже глибока, витончена проза.

– Чим зараз займається письменник Юрій Винничук? Які свої літературні новинки можете анонсувати?

– Після роману «Наречена Вітру» я почувався спустошеним. Надто багато емоцій було витрачено на нього. Деякі читачі нарікають, що це найважчий мій роман. І поки що за щось нове не беруся. Але завершую п'яту частину пригод «Нічного репортера». Готую до друку нову антологію англійських готичних оповідань.

– Як вплинула на вашу творчість повномасштабна війна? Як ставитесь до думки про те, що зараз ще зарано писати про нинішню війну у романах та повістях? 

– Війна змінила мій денний розпорядок. Зараз кожен ранок починається з читання новин, проглядання відео з фронту. Загалом пів року я не міг нічого писати, лише перекладав. Про нинішню війну вже чимало написано, є й фільми. Не рано писати про війну тим, хто сам воював. Але час для усвідомлення всього, що відбулося, безперечно потрібен.

“Мене цькували тільки невдахи”

– Ви написали в знаменитому нині есеї «Була колись розпусна епоха»: «Я порівнюю ці епохи не для того, щоб показати, як колись було все просто і примітивно, бо знаю, що знайдуться такі, що читають не головою, а іншими частинами тіла, і перекрутять, буцім я вважаю все це цілком нормальним». Очікували на таку бурхливу  реакцію?

– Ні, не чекав. Ця колонка була просто завершальною в серії колонок про розпусту в Галичині колись і тепер: про публічні будинки, про категорії повій, загалом про секс. Люди, які зчинили ґвалт, це ті самі люди, які хейтили Андруховича, Куркова, налітали на Забужко і Жадана з будь-якого приводу. Бо це люди, які живуть у срачах і живляться ними, як вампіри. Нещасні, між іншим, люди. Вони роздмухали скандал, а потім дбайливо його підсичували, щоб не затухав, приписуючи мені те, чого там і близько не було. На це вказували їм інші притомні члени ПЕНу. Але оскаженілість брала верх.  Хоча ніхто не звинуватив мене у брехні, бо я описав те, що бачив. Вони ж не читали спогадів Євгена Гуцала й Івана Дзюби, які те саме писали свого часу. 

– Від ваших опонентів ви почули щось таке, що змусило вас переосмислити написане, чи стоїте на своїй позиції?

– Жодної притомної думки я не почув. Лише брутальний перехід на особистість. Але я мав чимало прихильників, які не сприймали того звіриного хейту.

– Чи відчували підтримку колег-письменників після цього резонансу? Можливо, навпаки, хтось кидався із критикою?

– Звичайно, що відчував. Всі видатні письменники мене захищали. А дехто навіть заявляв, що вийде зі мною з ПЕНу, якщо мене таки виштовхають. Цькували тільки невдахи.

“Виключали тихо і таємно, так, щоб я не бачив їхнього обговорення”

– Як Ви сприйняли рішення виконавчої ради Українського ПЕН-клубу про виключення й пізніше рішення Загальних зборів цієї організації? Чи плануєте брати активну участь у роботі ПЕН-клубу? 

– Виключення мене застало в Шотландії. Я поставився до нього по філософськи: поцимбально. Але коли побачив таку потужну підтримку, вирішив залишитися в ПЕНі. Інакше там верх візьмуть люди, які не мають жодного стосунку до літератури, переважно різні істерички. 

Вони й досі мстять. Одна членкиня ПЕНу, яка власне організувала моє цькування і виключення, наробила рейваху, що не хоче бути в одній антології зі мною. Це антологія «25 найкращих оповідань українських письменників». В результаті звідти вилетіло не лише моє оповідання, але і її. Чисто як у Гоголя, де унтерофіцерська вдова сама себе відшмагала. 

– Як воно проходило? За вашої участі чи без? Схоже на збори комсомолу чи партії?

– Виключали тихо і таємно, так, щоб я не бачив їхнього обговорення. Тому їх і звинуватили в наслідування комсомолу. Їм це дуже не сподобалося. Я не мав змоги захищатися. То вже опісля відбулися загальні збори і мене підключили до них. І там прозвучала цілком здорова думка: Винничук описав огидні речі, але хто сказав, що цього не можна робити? Описувати щось гидке не означає його нормалізувати. А саме на тому, що я нормалізую ґвалтування, наполягали окремі членкині. Якось ще не добралися до оповідання «Ги-ги-и», перекладеного на понад десяток мов, де я «нормалізую» не лише ґвалт, проституцію, а й канібалізм.

Юрій Винничук. Фото Громадське

– Вікіпедія свідчить, що ви – віце-президент Асоціації українських письменників. Це щось принципово інше за Спілку письменників України та ПЕН-клуб?

– АУПу давно не існує. У Спілці письменників я ніколи не був і не буду, бо 90% її складу графомани. В АУПі були справжні письменники, талановиті особистості.

– Як загалом оцінюєте користь від таких організацій як Український ПЕН-клуб? Або інших – Спілки письменників, журналістів, художників і т.д. Хіба не може письменник бути успішним без участі в офіційних структурах? 

– ПЕН попри все правозахисна організація, робить багато корисного. В тому числі для фронту. Також помагає письменникам матеріально завдяки міжнародним ґрантам. А Спілка – це товариство «інвалідів творчості», як назвав їх на їхньому з'їзді Володимир Цибулько. Тому її й покинули майбутні члени АУП.

«Природа чоловіків і жінок – загравати один до одного»

– Викладач Йосип Лось, якого звинувачували студентки, звільнений, але через суд опротестував рішення свого університету. Це нормальний підсумок такого скандалу? Яким би він мав бути?

– Лося треба було звільнити давно за його антиісторичні фантазії про походження українців та іншу маячню. Але його виховала ота «розпусна епоха», про яку я написав, і він жив за її правилами: проба грошей не коштує. Дев'ять студенток його відшили, а одна поступилася. Чим не привід для наступних експериментів?

– Вам здається, що цей кейс піде на користь культурі взаємодії та проведення спільного часу викладачів і студенток?

– Я не думаю, що щось кардинально зміниться. Окремі викладачі не відмовлять собі в задоволенні позагравати до студенток. Інша справа, що раніше це не розголошувалося, а тепер вилізло на поверхню. Когось це стримає, а когось ні. Природа чоловіків і жінок – загравати до одне до одного. В Іспанії це суворо заборонено. І постала велика проблема: як дівчині знайти партнера, якщо ніхто не має права її зачепити на вулиці?

Юрій Винничук. Фото соцмережі поета

“З раннього віку я не любив праці. Праця нищить митця”

– Як письменники зараз заробляють на життя, бо всі кажуть, що література особливих доходів не приносить?

– Звісно, в Україні заробити так, як зароблять письменники в Європі, неможливо. Там усі презентації, участь у фестивалі, книжковому ярмарку – платні. Навіть, якщо виступаєш в бібліотеці, в книгарні чи університеті. У нас всюди “шара”. Оплачують, правда, дорогу і готель чи квартиру - і все. Мене часто запрошують в інші області, але після запитання про гонорар розмова завершується нічим. Хоча це не означає, що я не їжджу. Мав останнім часом безгонорарні презентації в Івано-Франківську, Києві. 

Для українського письменника головне вибрати правильне видавництво, яке чесно подає розрахунки і вчасно виплачує гонорари і роялті. В результаті мені українського прибутку цілком достатньо. Ще й синові на фронті помагаю. Але закордонні гонорари теж суттєві. 

– А якими були ваші перші гроші в житті – зі звичайної, так би мовити, праці та саме з літературної?

– Це були гонорари за публікації в газетах і молодіжних збірниках. Мені було 19-21 рік. А в 22 в мене відбувся обшук і все припинилося. Далі я працював на різних роботах, далеких від літератури. Наприклад вантажником на книжковій базі. Але переважно уникав роботи. 

З раннього віку я не любив праці. Праця нищить митця, вважав я, і намагався їй якнайменше приносити в жертву свій час, бо найголовніше – творчість. А творчість не вибачає зради. Або ти їй віддаєшся повністю, пірнаєш у неї з головою, або бавишся в цюцю-бабки, і тоді вона до тебе повертається задницею, а ти так і зостанешся вічним невдахою.

 Тому весь сенс мого існування полягав у тому, аби нізащо не стати серйозним членом суспільства, не бути відмінником, не отримати червоного диплома і не опинитися на дошці пошани: «Ними пишається наше місто». Моє фарцування та писання літературних статей для журналів дозволяли цілком добре заробляти на прожиття, але я був лінивим, я волів писати те, що ніхто не буде друкувати, а коли починав писати, то для мене вже не існував оточуючий світ, і лише голод змушував нарешті відірватися від писанини і вирушити на пошуки грошей.

 – Можливо, приносять прибуток кіносценарії, серіали, екранізації? 

– Була лише одна екранізація – «Діви ночі». Вона принесла доволі вагомий прибуток. Також знято три мультфільми за моїми казками. Зараз я часто отримую гонорари за театральні вистави за моїми творами, але вони невеликі.

“При цій владі не вдасться нічого з моїх творів екранізувати. Вони дуже злопам'ятні”

– Чи можна зараз говорити про розвиток українського кінематографу? 

– Він у мене викликає глибокий смуток. Комедії геть нікудишні. Бо нема комедійних акторів рівня Де Фюнеса, Чапліна, Фернанделя чи коміків з фільмів Гайдая. Бо для коміка треба мати відповідну фізіономію. Мелодрами теж слабенькі. Режисер, який зняв провальний фільм про львівських батярів, зняв «Смак свободи» знову про Львів. І знову бездарно. З того, що сподобалося – це «Довбуш». Зрештою, я не всі фільми бачив, щоб судити.

– А як оціните екранізацію «Дів ночі»?

– Вони зробили помилку, перенісши події в наш час і в невизначене місце. Я не брав жодної участі в роботі над фільмом. Але гонорар був дуже солідним.

– Була така інформація: У 2020 році від режисера Тараса Ткаченка у прокат мав вийти повнометражний художній фільм «Діви ночі» за однойменною повістю Винничука. Яка доля цього фільму?

– Прийшов Вальцман, тобто товариш Бородянський на пост міністра культури, побув лише пів року і все перелопатив. Це людина дуже далека від культури. Він заявляв, що електронна книжка переважить паперову. Хоча ніде в світі такого явища нема. І «Діви ночі», які виграли конкурс, викинули з плану, а натомість втулили якусь маячню від «Кварталу». При цій владі не вдасться нічого з моїх творів екранізувати. Вони дуже злопам'ятні.

 – «Діви ночі» відкривають завісу до такого життя, про яке в ті часи тільки шепотілися. Роблячи записки, ескізи роману, могли подумати, що він буде виданий при вашому житті?

– Чому ні? Я вірив, що Союз розпадеться. «Діви» були опубліковані вперше в 1991 році в журналі «Дзвін», ще за СРСР. За цим номером у бібліотеках записувалися черги. Правда, пролежали «Діви» в редакції чотири роки, бо Роман Іваничук був проти.

 – Яке співвідношення реальних подій і творчої фантазії в цьому творі? Справді за Союзу були таємні публічні будинки? І яким чином ви збирали цю інформацію?

– В першій частині майже все правда. В другій – не все. Таємні публічні будинки і зараз є. Повії існували за будь-яких режимів. Моя причетність описана в книжці. Я просто хотів зануритися в нічне життя міста. Занурився. А коли випірнув, зрозумів, що більше не маю бажання туди поринати.

“Життя за “совєтів” було гидким і загрозливим, небезпека могла зачаїтися будь-де”

– Як вам було зростати в СРСР, знаючи історію своєї родини? 

– Життя за совєтів було гидким і загрозливим, небезпека могла зачаїтися будь-де: то в образі міліціянта, який накриє тебе з джинсами і з'ясує, що ти ніде не працюєш, то в образі каґебіста, який давно й уважно стежить за тобою очима і вухами твоїх знайомих, а навіть і друзів. І тільки сни залишалися поза межами їхньої досяжності, бо в снах я чувся безпечно, міг бути таким, яким є.

Я зростав, як і всі. Моя самосвідомість розвивалася поступово. Я багато читав і багато писав. Щодо історії родини, то я її знав далеко недостатньо. Батьки боялися мені розповідати. Років десять тому натрапив у «Літописі УПА» на згадку про мого діда Лук'яна Сапігу і його брата Никифора і довідався, що вони були в УПА, за що й відбули покарання. А мама, її двоюрідні сестри і брати виявилися зв'язковими. Але вже нема кого розпитати. Пробую шукати в архівах КДБ. Поки що безрезультатно. 

– Ви були в комсомолі? 

– Від комсомолу ухилитися було неможливо. Але це чистої води формальність. Я не жив життям комсомольця.

– У вас завжди була невзаємна любов або взаємна нелюбов із владою. Коли було важче: в 70-х із КДБ чи в 2010-х із Януковичем, зокрема, після віршу «Убий під***са»? Ваші відчуття після того, як побачили знайоме прізвище в «Списку 47»?

– В 70-80-тих мені було важче, бо я був юний і наляканий. А в 60 років я мав уже Януковича і всю його банду глибоко десь. Щодо «Списку» – це було визнання. Я зрозумів, що щось важу. Ненавидять – отже існую. Мене й зараз ненавидять.

Тішить лише одне, я не один. Ось уже роман Пенелопи Дуглас «Зіпсований» звинуватили в тому, що тут присутня «жорстока насильницька і мізогінна поведінка, токсичні стосунки, фізичне і сексуальне насильство, застосування наркотичних речовин з метою зґвалтування, неоднозначної згоди, поневолення, викрадення, групового сексу та натяків на інцест». Але є й захопливі відгуки про нього. Бо що можна американським і європейським письменникам – зась українським.

– Кажуть, що письменник повинен писати, якщо не може не писати. Але це якось схоже на певну форму психічної хвороби, як графоманія. Ви можете не писати? Чи справді відчуваєте таку потребу?

– Ірина Подоляк і Всеволод Поліщук так і називають мене графоманом. Дивно тільки, чому мою графоманію перекладають на стільки мов і запрошують на міжнародні фестивалі. Але ці зелені чоловічки насправді моїх книжок не читали. Ненависть клекоче через те, що я був і залишаюся порохоботом чи радше порохоскотом, як прорекла Меланія Подоляк. 

 – Розкажіть про переклади ваших книжок…

– Найуспішіший роман «Танґо смерті», перекладений англійською, німецькою, болгарською, польською, хорватською, естонською, також на іврит. Готується видання в Італії. А ще окремі мої книжки видані в Нідерландах, Сербії, Америці, Франції, Китаї, Чехії. В одній лише Польщі видано п’ять книг.

Читайте також на BLIK.ua

• Славетний письменник, поет та музикант Сергій Жадан розповів про службу в підрозділіі “Хартія”, Нобелевську премію та мільйон від McDonald’s.
• Фронтмен групи «Тіні Сонця» Сергій Василюк - про метаморфози Олександра Усика, свою участь у війні та конфлікт Тараса Тополі з Мар’яною Безуглою. 
• Відомий телеведучий В’ячеслав Соломка — про методи роботи Слави Дьоміна,  конфлікт з Анною Трінчер та повернення на велику сцену Віталія Козловського.