«Чеченець казав: плати 2000$ і я буду воювати за тебе»: психолог Андрій Козінчук – про роботу на фронті та ПТСР

Гаряча фаза російської агресії стала ще однією великою психологічною раною на тілі українського суспільства. Багато хто з нас може не знати, як впоратися з, приміром, синдромом провини вцілілого, чи як розпізнати ПТСР. Або ж як правильно спілкуватися із військовим, що повернувся з фронту. В ексклюзивному інтерв’ю для BLIK.ua на ці та інші делікатні питання щодо психіки й психології відповідає військовослужбовець 67 ОМБР та військовий психолог Андрій Козінчук. 

«Цей синдром проявляється тільки у хороших людей»

– Андрію, у своєму крайньому відео ти сказав, що під час блек-аутів, коли накриває зневіра, людині слід подумати, що вона може чи буде робити корисного. А що робити, якщо у тебе синдром провини вцілілого і ці думки про далеку перспективу не допомагають? Як боротися із цим синдромом?

– Людині, у якої синдром провини вцілілого, не вистачає подвига. Вона там має вбити Путіна, вивезти 1000 дітей в безпечне місце… Це так не працює. Треба починати з себе. Кожного божого дня треба робити повсякденні ритуали: заправляти ліжко, робити сніданок, розтяжку, чистити зуби, обіймати рідних, робити хороші справи для інших. До цього треба звикати протягом двох місяців. Цей синдром проявляється тільки у хороших людей. Ніколи не бачив його ознак у якогось покидька.

Треба собі відповісти чесно на питання, що ти хочеш робити. Можеш пекти пиріжки, відсилати раз в місяць хлопцям дві пари житомирських шкарпеток. І це теж буде добра справа. Не треба намагатися перейнятися чимось аж надто глобальним. Психіка дуже любить конкретику. Бо коли ти одного місяця послав дві пари шкарпеток, то наступного вже розумієш, що треба три. 

– Щоб збільшувати почуття власної важливості, треба збільшувати об’єми допомоги в даному випадку, так?

– Так, але з однією маленькою умовою. Ріст не може бути різким. Бо це все одно, що ти не займався в залі довгий час, а потім відразу пішов працювати з великими навантаженнями. Тебе боліти потім буде. У психіці влаштовано все так само. Різко почнеш щось робити, а невдовзі по тому вигораєш. Все має бути поступовим. 

– При синдромі провини вцілілого треба звертатися по психологічну допомогу, чи можна впоратися з цим і самому? 

– Є загальне правило звертання за психологічною допомогою. Наприклад, я спробував 2-3 якихось вправи і мені не просто не допомогло, а мій побут став ще гіршим, ніж був. Не можу зосередитися на роботі, дозвіллі, не отримую радості від проведення часу з рідними, близькими, коханою людиною. От тоді все, тоді треба. Самому можна впоратися легко. Просто, якщо не вдається, то треба звернутися до спеціаліста. Хороша новина в тому, що це не вдовгу буде гратися, скоріше всього. Буквально від одного до чотирьох сеансів. 

– Ставлю це питання не тільки тому, що сам час від часу відчуваю на собі цей синдром провини вцілілого, а й тому, що окрім мене є ще багато таких емпатичних совісних людей, котрі можуть не знаходити собі місця з тієї ж причини…

– 100%. І у війську це теж є. В мене є знайомий снайпер, у якого дуже багато вражених цілей. Попри це він постійно мучиться від того, що мало робить. При тому, що ми йому постійно кажемо, що немає причин для таких мук совісті. У нього є конкретне число ліквідованих росіян, з яким не посперечаєшся.

Андрій Козінчук. Фото: facebook.com/andriy.kozinchuk

«Ігнорувати тривоги, це як із незахищеним сексом: раз на раз не приходиться»

– З часом у нашому суспільстві сформувалася така звичка воєнного часу не дуже то й звертати увагу на тривоги і нехтувати походом в укриття. Як ти можеш пояснити цей феномен з психологічної точки зору? Це банальне звикання до війни, нівелювання інстинкту самозбереження, чи щось інше?

– Наш мозок надзвичайно нейропластичний, тому швидко до всього звикає. Не знаю, чи ти бачив, але є таке відео, де маленький африканський хлопчик, віком десь 4 роки, грається з коброю.  Я би на його місці думав про гру з коброю в останню чергу. В українців розвинулося щось схоже з тим, як поводиться той хлопчик із коброю. Дивись, я почув 100 тривог за певний час. І за цих 100 тривог 100 разів спускався до сховища. Але за ці 100 повітряних тривог жодного разу не було прильоту. І от психіка мені каже, що ага, диви, те що ти робиш, не має жодного сенсу. Це як ходити на роботу, де тебе не хвалять. Тобі платять зарплату, ніхто не обзиває дебілом, але тебе ніхто не хвалить. І ти такий: блін, може ну його цю роботу до біса?

Тобто, наше критичне мислення перестає працювати через суб’єктивність. Те, що нам видає наша психіка. Тому дуже важливо в таких умовах мати самодисципліну. Бо це ж як із незахищеним сексом. Мовляв, а нащо берегтися? І так пройде нормально. Але ж раз на раз не приходиться. З іншого боку, можна настільки налякатися, що геть зовсім перестати жити нормальне життя. Це вже називається фобією.

– Де тоді оця межа між фобією і раціональним страхом на основі дисципліни?

– Вона лежить у твоїй функціональності. Ти робиш свою роботу, отримуєш задоволення, маєш час на відпочинок. І при цьому не забуваєш про дисципліну. Люди, які не ходять в укриття…Одна справа, коли вони одні не ховаються, бо це їх свідомий вибір. І треба його поважати. Живе людина одна, не ховається, відчепися від неї. Інша справа, якщо в людини є партнер чи партнерка, батьки, діти, кіт, черепаха, то людина несе відповідальність. Тут уже не можна просто сказати: так, діти, ідіть самі, а я тут побуду. Треба самому теж іти туди. 

Окремо я би просив під час спокою, а не тривоги, зібрати речі, котрі треба брати до сховку і сходити з дітьми чи самим в укриття. Мозку треба у стані спокою допомогти прокласти дорогу до безпечного місця. Коли ви будете в паніці це все робити – воно все буде по-іншому. 

І ще одне. Уявіть, що самі врятувалися, але вашу домівку розхерачило до біса. До кого поїдете? Хто ті люди, яким подзвоните в першу чергу? І друге питання: чи знають ті люди, до яких поїдете, що ви будете до них звертатися? Якщо не знають -  напишіть завчасно. Мовляв, якщо моє помешкання знищать – хочу поїхати до тебе. Що думаєш про це? І також люди захочуть поїхати до вас. Чи готові ви будете їх прийняти? Чи є у вас запасна зубна щітка, наприклад?

Андрій Козінчук. Фото: facebook.com/andriy.kozinchuk

«Коли ми допомагаємо комусь,  у нас генерується дофамін»

– Так само ти недавно давав поради нашим співгромадянам, які зневірюються через корупційні скандали. Є люди, що заявляють про своє небажання донатити війську на тлі цих скандалів. Що би ти міг порадити в такому випадку як психолог?

– Диви, яка річ. Чого ці люди взагалі допомагали до того? Щоб підняти свою значущість у соціумі. Коли ми допомагаємо комусь – у нас генерується дофамін. Гормон радості іншими словами. Ти можеш не допомагати, але у тебе буде відсутній цей гормон. Уяви собі, що тобі сказали жити собі далі, як хочеш. Тільки за умови, що не їстимеш курку. І ти такий: ха! Стільки всього є в житті, що мені та курка! Аж ось минає місяць-півтора і ти найбільше в житті хочеш курку. Ті люди, які дуже легко кидають допомогу або дуже лукавили, коли допомагали, або дуже швидко повернуться знову допомагати. Не обов’язково війську. В мене є люди, які казали: я більше ніколи цим дебілам конченим не буду допомагати і почали допомагати тваринам. 

Тобто, я поважаю думку людей, зважаючи на ті корупційні діяння. Але прошу не кидати добрих справ узагалі. Займіться чимось хорошим. Бо світу того не вистачає. Навчіть якусь бабусю платити за комуналку через відповідний додаток, приміром. Чи ходіть в парк годувати пташок. 

Андрій Козінчук. Фото: facebook.com/andriy.kozinchuk

«Військові на фронті мають чітке відчуття безпеки і зрозумілості»

– Останнім часом дуже почастішали розмови про можливий мирний договір між Росією та Україною. Скажи, як військовий психолог, на прикладі свого підрозділу, яким чином ті тилові розмови впливають на військових? 

– У нас тут сміються з цього всього. Чую від якихось цивільних раз на два тижні, що скоро закінчиться війна. Кожен військовий теж хоче, щоб закінчилася війна. Ніхто не вважає кінець війни жахом. Але знати, що закінчиться війна від того, що тобою проманіпулювали у соцмережах, або телику – це не дуже класна ідея. В цьому епізоді людська психіка працює так аби видати бажане за дійсне. Є навіть цивільні, які не донатять, бо ж «скоро кінець війни». То нащо? Ми будемо вірити в щось, якщо дуже того хочемо. Наче жінка, чоловік якої постійно затримується на роботі під різними приводами, а вона й далі продовжує йому довіряти. Бо як же він міг би їй зрадити? То й що з того, що від нього пахне парфумами іншої? Або він постійно приходить на підпитку? Військові дуже скептично ставляться до всіх цих розмов про мир.

– Часто буває так, що військовий в тилу відчуває себе вкрай некомфортно. Тоді як на фронті – навпаки, навіть в більшій безпеці, ніж на значній віддалі від вибухів. Як це можна пояснити?

– Є такі поняття, як безпека і відчуття безпеки. Насправді, це різні речі. До прикладу, військовий знаходиться в бліндажі, по ньому ведуть вогонь. Однак він сам копав цей бліндаж разом із побратимами і посестрами. Цей же бліндаж пережив багато прямих влучань і він цілий надалі. А ще є розуміння того, що побратими врятують в разі чого. 

Чи безпечно на фронті? Однозначно ні. Але військові там мають чітке відчуття безпеки і зрозумілості. Перед ним знаходиться ворог, якого треба знищити. За спиною перебувають побратими й посестри, котрі допомагають.

Та якось військовий приїздить додому і чує: ой, щось ви так воюєте паршиво, я дивилася телевізор, вам уже й літаки і танки дали. Складається таке враження, що дали оцьому умовному Степану одному. Мовляв, іди розвантажуй свої літаки-танки, Степане. За таких обставин військовий не відчуває якоїсь довіри. Плюс, він приїхав додому просто відпочити, а жінка йому в руки лопату та каже іти копати город. А він стільки копав на фронті, що йому це вже остогидло. Або каже жінка: ой, а йди до бабці сходи, вона скоро вмре. Чи кум кличе бухати, коли самому солдату зовсім того не хочеться. Він же приїхав просто відпочити. Відчуття безпеки немає через це. 

До того ж, в тилу є чоловіки, котрі з тих чи інших причин не пішли воювати. Зустрічають його і починають знецінювати своїм допитуванням про зарплату в армії й те, чи солдат часом не вкрав автомат. Або ж чи він бува не вбивав росіян. Ці всі питання не дуже приємні, бо виглядає так, наче ти якийсь заробітчанин, а не учасник бойових дій. 

– Ще бувають випадки, коли військовий трошки «під мухою» підходить до цивільного з претензією. Щось на зразок такого: я от воював, а ти чого не на фронті і таке інше. Як діяти цивільному за таких обставин, щоб не вчинити якихось неприпустимих дій?

– Ні в якому разі не можна сперечатися з таким військовим, не вступати в конфлікт. Не має значення, навіть, який аргумент у тебе буде. Чи то інвалідність, чи хворий батько, троє дітей, статус заброньованого через роботу. 

Треба подякувати військовому за службу в першу чергу, висловити йому повагу. Пояснити, що тобі неприємні ці запитання, бо вони вганяють тебе в сором. Це все можна сказати. Якщо відчуваєш, що злишся і хочеш вдарити у відповідь – не роби цього, а краще пройди повз. Армієць може тобі навздогін кричати, провокувати. Раджу не вестися на ці провокації. Якщо ви поб’єте нетверезого військового за те, що він не правий, то в цьому не буде нічого гідного. Якщо бачиш, що десь в центрі міста іде військовий і до всіх доскіпується дорогою – просто виклич поліцію. Треба вести себе за правилами. У патрульних поліцейських є спеціальний протокол дій при зустрічі з військовослужбовцями. 

Андрій Козінчук. Фото: facebook.com/andriy.kozinchuk

«Людина, яка сумнівається у своїх силах, постійно когось вчить»

– Цивільні українці, котрі виїхали, іноді дозволяють собі повчати тих із нас, хто залишився в межах України. Чим можна пояснити отаке бажання емігрантів розповісти тим, хто залишається тут, як нам краще жити в державі?

– Таку людину дуже шкода. Тому, хто займається цими повчаннями, дуже сильно потрібна допомога і підтримка. Замість того, щоб займатися собою їм набагато легше критикувати інших. Часто так поводяться батьки відносно своїх дітей. Всіляко намагаються реалізувати свої нездійснені мрії через дітей. І оця жіночка з-за кордону, яка нам радить, як жити – нереалізована особа. У мене до таких людей просте питання: у вас самих все гаразд?  Ти ж знаєш, хто такий Майкл Джордан?

– Так, авжеж. Він – дуже класний баскетболіст…

– От уяви: іде Джордан по Нью-Йорку, підходить до якогось чувака і каже йому: я класний баскетболіст. Повір мені! Абсурдно звучить. Джордан такого б ніколи не зробив. А навіщо йому щось доводити, якщо всі і так все знають? 

А людина, яка сумнівається у своїх силах, вона постійно когось вчить. Такій людині треба поспівчувати і підтримати, якщо ти нею дорожиш. Бо треба мати дуже високий рівень підготовки, аби давати комусь якісь поради. 

– Якраз про поради. От ти на війні з 2014 року. І ми всі знаємо, що нинішня фаза війни відрізняється масштабами від тієї, яка тривала до 24 лютого 2022 року. А чи відрізняються між собою запити на психологічну допомогу від військових тоді й тепер? І чим?

– Різниця в тих таки масштабах. У 2014 запитів допомогти було -1.5. Ніхто не розумів, нащо та психологічна допомога. З часом запити почали з’являтися. Скаржилися на страх смерті, тугу за рідними.

Нині масштаби звернень зросли в 10 разів. Друга відмінна риса – це стейкхолдери. У нас за психологічну допомогу армійцям сьогодні можуть відповідати капелани, психіатри, священники, інші психологи з різноманітними техніками. Як то КПТ чи арт-терапія. В 2014 році цим займалися, в основному, якісь волонтерські організації, які працювали на чистому ентузіазмі. Не вистачає усвідомлення важливості системи психологічної допомоги.

– В якому сенсі?

– Командири підрозділів ніяк не можуть зрозуміти, що надання психологічної допомоги військовим є важливе. Президент про це говорить, уряд, громадські активісти. Але у війську із цим досі все дуже погано. Причина в тому, що керівники відділу психологічного забезпечення в армії – старі люди. Вони банально не розуміють, для чого це все треба. І знов таки, самі командири на місцях не завжди можуть зрозуміти залежність морально-психологічного стану від успіху і перемоги. 

Уяви собі хлопчика 25-ти років, який пішов у військо. Навчили його перед тим в учебці стріляти, маскувати позиції і таке інше. Дали йому все найкраще, найтехнологічніше спорядження. Аж раптом, уяви, він сумнівається і йде додому. В результаті вся підготовка і екіпірування нікому стають уже не потрібні. 

Андрій Козінчук. Фото: facebook.com/andriy.kozinchuk

«До мене приходили із манією переслідування, зверталися чоловіки переконані, що їх дружина їм зраджує»

– А які найчастіші скарги від військових на цей момент?

– Всі скаржаться на втому, вигорання. Причому, це така втома, коли ти спиш 6-8 годин і не можеш виспатися все одно. Неможливо ні на чому сфокусуватися, нінащо перемкнутися. Емоції відчуваються блідими. Іноді при такій втомі можна забути сенс свого перебування на фронті. Або коли тобі ставлять завдання, ти наче його розумієш, але за 5 хвилин по тому вже нічого не пам’ятаєш. Хлопці у відпустку їдуть й усе одно не можуть відпочити. Вони настільки постійно напружені, що їхні життя повністю змінюються. 

– Ти згадував у інших інтерв’ю про «бойову втому». Які її перші ознаки?

– Можна легко розпізнати цей вид втоми через порушення когнітивних функцій. Таких, як пам’ять, уява, тощо. Чи коли солдат отримує завдання поїхати на склад із боєприпасами і привезти якусь їх кількість сюди. У нього запитують, яким маршрутом поїде до місця призначення. І виявляється, що військовий не розуміє, як скласти маршрут свого руху. Не кажучи вже про те, що зникає усвідомлення потреби знайти ще кілька людей, які б допомогли повантажити боєкомплект. Себто голова повністю відмовляється мислити абстрактно. 

– Розкажи про найдивніші випадки психічних захворювань, з якими стикався на передовій.

– До мене приходили із манією переслідування, зверталися чоловіки переконані, що їх дружина їм зраджує. Я запитував, чи є якісь докази у них. А вони мені відповідали ні, але, мовляв, відчуваю серцем, що так і є. Ну, тобто всі речі, які є не психологічні, а психіатричні. Це якби до автомеханіка прийшли зі скаргою на поганий врожай агрономи. 

У мене був випадок, коли я не знав, що у людини є психічне захворювання. То був хлопець, якому батьки дали цілу купу таблеток та хотіли від нього позбутися. Завдяки пігулкам хлопець півроку був при здоровому глузді. 

– Яке порушення психіки у нього було?

– Страждав на нав’язливий стан із зародками шизофренії, якщо не помиляюсь. Ми його відвезли у психіатрію. Там його прийняли на лікування. Після цього я дзвонив батькам хворого. Питав, як їм не соромно було залишати його самого? Чи ж їм аж настільки не шкода свого сина?  Адже ж через якісь його дії могли постраждати оточуючі.

Андрій Козінчук. Фото: facebook.com/andriy.kozinchuk

«Чеченець казав мені: укроп, плати мені 2000$ і я буду воювати за тебе, вбивати росіян»

– Чи доводилося тобі спілкуватися  з полоненими росіянами? 

– Мені доводилося це робити двічі. Одного разу з чеченцем у 2014-му і ще з росіянином у 2022. З чеченцем спілкуватися було страшнувато. Дуже вже він спокійно себе поводив. Казав мені: укроп, плати мені 2000$ і я буду воювати за тебе, вбивати росіян. Мені, мовляв, узагалі все-одно. В полоні ми вимушені були його охороняти від своїх же. Вчорашні його брати по зброї хотіли позбавити свого чеченського побратима життя. Другий випадок стався уже після 2022 року. То був дуже переляканий росіянин. Звичайний собі солдат-контрактник.

– Уяви собі, що перед тобою зараз людина, яка втратила близьких на війні. Як правильно з такою людиною говорити, щоб не виставити себе ідіотом та не завдати болю й без того зболеній людині?

– Дуже важливо говорити про себе. Ти не можеш нічого сказати про цю людину, бо ж ти нічого не знаєш. Можна сказати, що тобі боляче на неї дивитися і ти дуже сумуєш. Скажи, що хотів би щось для неї зробити. Але не знаєш, що саме. Хочеш, я тобі супу зварю? Я тут мав шкарпетки житомирські відправляти на фронт. Давай, віддам тобі одну пару? 

Не робити, а сказати, що ти готовий зробити щось в межах розумного. Не говорити, що віддав би мільйон доларів жалобній людині. Це фігня повна. Говори про свої відчуття щодо втрати, яку переживає твоя близька людина. Нехай розкаже тобі щось про того, кого втратила. Не можна знецінювати чуже горе. Не слід казати, що горювати більше року неефективно. Чи те, що Бог забирає найкращих. Це все не допомагає. Допоможе тільки пряма турбота. При цьому не варто проявляти турботу силоміць. Піклуйся, але обережно. 

Андрій Козінчук. Фото: facebook.com/andriy.kozinchuk

«Не кажіть військовому: ой, їж бутербродик, зараз серветкою ротик витру»

– Продовжимо про турботу. Уявімо собі, що маємо солдата, який повернувся з війни із діагностованим ПТСР. Він ходить до психолога. Як поводитися з ним близьким та рідним поза межами кабінету спеціаліста у побутових ситуаціях, щоб не спричинити ретравматизації?

– Не можна займатися гіперопікою. Не кажіть: ой, на, їж бутербродик, зараз серветкою ротик витру. Не потрібно робити за людину з ПТСР те, що вона й сама прекрасно вміє. Такі люди прекрасно самостійно соціалізуються. Не думайте, що маєте справу із кимось безпорадним. 

Важливо дати відчуття безпеки. У людини має бути приватний простір, в якому можна замкнутися за потреби. Щоб можна було зайти і 2 дні звідти не виходити. Якщо з-під дверей не тече кров, якщо немає трупного запаху, то нехай сидить. Це його вибір, у такий спосіб він відновлюється. Повірте, що йому самому захочеться звідти вийти в певний момент. Причому дуже захочеться. І знову таки, турбуватися треба ненав’язливо. Не запихати до рота ковбасу, а показати, де та ковбаса лежить. Чувак вижив у окопі, то й тут собі зарадить тим більше. 

Не менш важливо і те, щоб людина з ПТСР повною мірою розуміла наявність потреб у свого оточення, а не лише у себе. Поступово до цього потрібно постраждалому звикати. Приміром, нормально сприймати похід дружини на роботу, її ділове спілкування з колегами-чоловіками. 

Лікування ПТСР – це справа комплексна. Це і похід на терапію, і прийом відповідних ліків і, звичайно, багато самостійної роботи над собою. Я бачив наслідки роботи з людиною, у якої був ПТСР і людей без цього синдрому.

– В чому полягала різниця?

– Іноді мені хочеться, щоб усі люди мали ПТСР. Той, у кого це було, іде до психотерапевта, починає активно вести своє життя, ходить на роботу. Якщо є вільний час, то заповнює його походами у спортзал, майструванням годівничок для птахів. Дивишся з боку на це і радієш. Чувак ходить на роботу, заробляє гроші, допомагає тваринам, зробив собі зуби у стоматолога, вивчив мову. Тоді як люди без ПТСР гноблять когось у соцмережах, або вихваляється допомогою армії, кажучи, що інші того не роблять. Третій зраджує дружині. 

– Є така думка, що цивільне населення України теж більшою чи меншою мірою хворе на ПТСР. Прояви цього синдрому у цивільних та військових чимось відрізняються? 

– ПТСР – це така річ, яка не залежить від стану війни чи миру. Цей розлад настає внаслідок психотравмуючої події, яку людина не змогла здолати самотужки. Дуже часто ця подія є саме війною, але не завжди. Буває, що дитину кидає батько. І це вже подія, що може призвести до ПТСР. У більшості випадків психотравмуюча подія означає загрозу життю, здоров’ю або гідності. Ти можеш вдягнути форму, бронік і піти на війну, а можеш піти у спортивному костюмі на дискотеку. І там і там присутня психіка твоя. 

ПТСР дуже люблять журналісти. В основному через яскраво проявлені характерні симптоми. Серед них можна назвати безсоння, різку зміну настрою. Людина наче ставиться до всього з підозрою. Хворі з діагнозом ПТС – дуже нудні. Там немає чогось такого надзвичайного. Військовий з таким діагнозом не буде сидіти вдома, точити ніж і приказувати: ну, давай, цивільний, вийди з під’їзду. Я тебе зараз різати буду.

Натомість він буде розказувати про своє життя. І багато людей, слухаючи цю розповідь, скажуть: так у мене те саме. То виходить, що і в мене теж ПТСР? Прикметно, що людина з ПТСР може з нерозумінням ставитися до хороших людей. Просто не розуміти, чому саме вони хороші.

– А як це? Ну, от людина допомагає тваринам. Очевидно ж, що людина хороша…

– В тебе правильна система координат. А людина з ПТСР буде казати, що немає ні найменшої користі у допомозі тваринам. Ну, типу ці тварини не допомагають у війні. Мовляв, мого побратима вбили росіяни і отакі собаки, яким ти допомагаєш, його з’їли. На власні очі це бачив крізь об’єктив дрона на відео. 

Скажу про ПТСР наостанок важливу річ. Відповідний діагноз може ставити тільки спеціаліст. Якщо комусь здається, що цей діагноз у нього є, то можна бути спокійному, бо скоріше за все, це тільки так здається.

Андрій Козінчук. Фото: facebook.com/andriy.kozinchuk

«Згорьована людина повинна мати можливість випустити емоції, покричати на провісників горя»

– Про психотравмуючі події. Після загибелі військового на фронті, як правило, його родині має прийти так звана «похоронка». Уяви, що тобі треба її скласти так, щоб не травмувати надмірно того, кому адресовано це повідомлення про втрату. Як це правильно зробити?

– Перш за все треба зробити це офіційно від імені держави. Не алло, це побратими твого батька, його вбили. Так це не працює. То є офіційний документ. В ньому має бути максимальна кількість подробиць стосовно полеглого. Посада, звання, день смерті, обставини загибелі, порядок ураження. Тобто, наприклад, загинув унаслідок удару ворожого дрона такої-то моделі. 

Мені подобається ізраїльська модель. Там за це відповідають 3-4 уповноважених осіб. Один з них є представником армії, другий – від духовенства, третій – від імені влади. Іноді беруть лікаря. На випадок, якщо родичам загиблого знадобиться медична допомога. Може, там мама із хворим серцем, якій небезпечно чути такі погані вісті. Одягаються ці люди у притаманні своїм соціальним станам однострої, щоб їх було видно здаля. Такі собі 4 вісники апокаліпсису своєрідних. Чому саме ці люди? Кожен з них має відповідь на питання родичів, що нам робити. Військовий потурбується про передачу тіла загиблого рідним, священник проведе заупокійну службу, місцева влада організує похорон.

Також згорьована людина повинна мати можливість випустити емоції, покричати на провісників горя. Сказати, що вони в цьому винні, нічого не зробили. Вони ж у свою чергу повинні це все спокійно вислухати та вибачитися. Не забувши подякувати їй за її витримку. Далі ці люди не будуть перетинатися з цією людиною в траурі.

– Декілька років тому ти говорив, що не можна постійно дивитися в екран смартфона, гортаючи стрічку новин. Потрібно відволікатися на щоденні рутинні ритуали. Які наслідки матиме оце постійне залипання у новини цілими днями?

– Ти відстороняєшся від реальності через це. Замість безкінечного перегляду новин міг би взяти граблі і прибрати опале листя чи сміття біля дому. Це дуже зручно. Хоч ти й не можеш контролювати своє життя, зате контролюєш все, що відбувається у Білому Домі. Точно знаєш, що Дмітрій Мєдвєдєв п’яний ходить і щось там пише. 

В цьому контексті є дві крайності. Перша з них – ніколи ні за чим не слідкувати, абстрагуватися від новин війни. І друге – постійно бути зануреним в це. В обох випадках ти втрачаєш зв’язок з реальністю. 

– У нашому суспільстві є досить багато людей, які не визнають професію психолога: для чого ходити до того спеціаліста? Я й сам впораюсь. Чи справді не всім нам треба відвідувати психолога? Як визначити, хто може обходитися без цього?

– Якщо ти можеш жити без психологів своє прекрасне життя, самостійно слідкувати за своїм здоров’ям – до біса всіх психологів світу. Уяви, що у тебе є 32 біленьких, гарненьких зуба. Чистиш їх 2 рази в день, ниткою користуєшся. Увага питання: навіщо тобі стоматолог? Але якщо в зубі є дірка, якщо зуб болить або випав… Можна, звичайно, жити без зуба. Та рано чи пізно ти все одно підеш до стоматолога. Бо вслід за одним зубом піде другий, третій і так далі. Або коли у тебе нормальне сечовипускання до 45 років, а після можуть бути болі. Тут однозначно треба йти до уролога. Бо який сенс терпіти цей біль? Наша проблема в тому, що ми часто терпимо різні болі, чи то фізичні, чи моральні. Мій посил не в тому, щоб ходити до психолога, а в тому, щоб слідкувати за власним психологічним здоров’ям.