«Написав вірш для McDonald’s. Заплатили мільйон гривень»: вогняне інтерв’ю класика української культури Жадана

Славетний письменник, поет, літератор та музикант Сергій Жадан є знаковою фігурою в українській культурі. По суті, він живий класик, як прийнято казати про людей такого масштабу. Романи Жадана продаються мільйонними тиражами, а пісні його гурту «Жадан і Собаки» заслуховують до дір тисячі разів по колу. 

Віднедавна у життєвій книзі Сергія Жадана почалася нова сторінка – він пішов до війська і зайняв там гідне місце. 

В інтерв’ю BLIK.ua Сергій Жадан назвав умову, за якої можна було б вручити Дональду Трампу мирного Нобеля, розповів за що отримав мільйон від McDonalds і куди віддав ці гроші, а також чим займався перші кілька місяців після мобілізації до війська.

Що Жадан думає про Нобелівську премію? «Це не так про справедливість та об’єктивність, як про якісь симпатії членів журі»

– Минулого місяця ви виставили у інстаграмі фото зі Степаном Гігою, яке підписали так: ніщо не зупинить ідею, час якої настав. Це такий натяк на появу спільної пісні в майбутньому?

– Хай це залишиться інтригою.

– Степан Гіга зараз неабияк популярний серед молоді. Як ви гадаєте, в чому секрет цього сплеску популярності в середовищі молодшого слухача?

– Виросло нове покоління слухачів. У них своя оптика, свої рецептори, свої запити і потреби. Очевидно, Степан Гіга в ці запити потрапив. Це цікаво і пізнавально для всіх, хто вважає себе культурним експертом. Насправді, дуже приємно за повні зали на концертах пана Степана. 

– Цьогоріч Нобелівську премію миру здобула Марія Коріна Мачадо з Венесуели з формулюванням «За боротьбу за демократію у себе в країні». Але цю премію хотів Дональд Трамп. Як ви вважаєте, за яких умов йому можна було б присудити цю нагороду справедливо?

– Мені важко сказати загалом про справедливість у врученні Нобелівської премії миру. Бо якщо подивитися на лауреатів останніх років, там доволі строкатий список: і чинні політики, і правозахисники. Загалом мені здається, що Нобелівка – це не так про справедливість та об’єктивність, як про якісь симпатії членів журі. 

Думаю, якби Трамп дійсно зупинив війну Росії проти України, то шансів у нього на здобуття нагороди було б значно більше. 

– Чи є в Україні діячі, які б могли у майбутньому претендувати на мирного Нобеля?

– У нас вже є Олександра Матвійчук (правозахисниця громадської організації «Центр громадянських свобод», нагородженої Нобелівською премією миру 2022 року, – прим. сайту BLIK.ua). Присудили їй премію, як на мене, цілком справедливо, заслужено. Це людина, до якої варто дослуховуватися. Вона є сьогодні фактично великим амбасадором України в світі. 

– Кого б можна було номінувати ще з українців?

– Не знаю, в нас багато людей є, які гідні найрізноманітніших премій. Українці сьогодні себе показують як народ сильний, стійкий. Думаю, якби нобелівський комітет хотів, то йому було б тут з кого вибрати. 

– Нобелівку з літератури здобув угорський письменник Ласло Краснохоркай. Нам відомо, що він підтримує Україну, виступає проти політики свого уряду. Що вам про нього відомо, як про письменника?

– Шкода, що ми знаємо про цього письменника лише те, які в нього погляди на Орбана. Прикро, що ще жоден його твір не вийшов українською. Хоча ось зараз видавництво «Комора» видає його роман. Письменника треба знати, в першу чергу, за його творами, а не за політичними поглядами, мені так здається.

Сергій Жадан. Фото: Instagram

Як Жадан пояснює коментар під постом Христини Соловій? «Це не мій акаунт, мене немає в мережі X»

– Тоді питання в цьому ж контексті. Ваш колега Максим Кідрук каже, що його західні колеги-письменники не розуміють українського контексту повною мірою. І тому неправильно сприймають війну з Росією. А як ваші колеги дивляться на цей воєнний конфлікт? Що вони кажуть?

– Більшість моїх знайомих видавців, редакторів та авторів на заході підтримують Україну. Наскільки вони глибоко занурені в український контекст? Ну, по-різному. Хтось із них бував тут і знає ситуацію краще. Є й ті, хто слідкує за ситуацією, читаючи ЗМІ. Це з того, що мені доводиться бачити.

– Хто із західних культурних діячів, письменників вас найбільше розчарував з точки зору своєї політичної позиції щодо війни в Україні?

– Та є такі, звісно. Щоразу прикро, коли людина займає сторону зла. Прикро й повчально. Світ складний. Не слід створювати собі кумирів.

– Нещодавно Христина Соловій випустила пісню «Галіція», яку вже назвали рекламною піснею однойменного бренду. Вам пропонували якісь виробники написати композицію про їх продукцію? 

– Так, колись написав вірша для McDonald's. Торік, якщо бути точним. Український офіс компанії мене про це попросив. Заплатили мені за вірш мільйон гривень. Гроші я одразу переказав на «Хартію».

– Наприкінці вересня ви прокоментували допис Христини Соловій про її нову пісню фразою «Таке собі». Що ви мали на увазі, кажучи це?

– Так це не мій акаунт, це хтось, мабуть, відкрив від мого імені. Мене немає в мережі X, давно віддав свій акаунт «Хартії».

Сергій Жадан і Христина Соловій. Фото: Instagram

Що робить Жадан у «Хартії» та як вигадав назву підрозділу? «Це не просто військові, це мої хороші друзі»

– Ви казали, що вам належить ідея назви підрозділу «Хартія». Розкажіть, як ця назва з’явилася? Військові до вас прийшли і попросили вигадати якусь гарну назву?

– Це не просто військові, це мої хороші друзі. Ми з ними були в контакті від початку, допомагали підрозділу. Допомагали буквально всім: одягом, взуттям, бронежилетами, мавіками, машинами, технікою. За якийсь час виникла ідея назви для підрозділу.

– Коли ви мобілізувалися до «Хартії», вам відразу запропонували роботу медійника-комунікаційника, чи казали, що треба спершу буде сходити на бойові? 

– Перші два місяці після приєднання до підрозділу працював у команді, що займалася маскуванням та імітаційними діями. Робота була фізична, в полях. 

– Готові залишити радіо та піти на бойові, якщо командир накаже?

– Все, що каже командир – це наказ. А накази не обговорюються.

Сергій Жадан. Фото: Facebook

– Яке завдання ставите перед радіо? Окрім висвітлення життя самого підрозділу та записів різних світоглядних інтерв’ю?

– Ми будуємо місточок між підрозділом і суспільством. Намагаємось показати армію зсередини. І робимо це нетривіально, більш по-людськи, більш щиро і відверто. Працюємо над встановленням зв’язку між армією та суспільством. Бо армія – це і є такий зріз суспільства. Там дуже різні люди. У кожного свій соціально-культурний бекґраунд. Нам важливо про це говорити. 

– Ви казали, що у Харкові на початку повномасштабного вторгнення вишикувалися довжелезні черги до військкоматів. Стояли там як чоловіки, так і жінки. А скільки у вашому підрозділі жінок? І як вони ладнають із чоловічою частиною бригади?

– Багато жінок. На бойових і небойових позиціях. Є жінки, які служать розвідницями. Є операторки БПЛА. Намагаємось про це розповідати зокрема і на нашому радіо. У нас часто бувають гостями жінки, які несуть службу. В «Хартії» всі добре ладнають між собою. Ми серйозний підрозділ, що займається серйозною роботою. 

– Все той же Максим Кідрук, про якого ми вже згадували, каже, що цивільним, які не воювали, неетично писати про війну. А якої ви думки?

– Як на мене, про війну може писати будь хто. Все залежить від оптики, яку обирає автор, і від його позиції.

– Ви, як автор, стежите за нашим книжковим ринком. Яких письменників, що нині пишуть про війну, можете порекомендувати почитати? Яких читаєте самі?

– Та не хочу переходити на особистості. Мені здається, зараз твориться цікава нова література. Багато молодих авторів, які починають писати. Слід трішки почекати, доки з цього всього масиву витвориться якась нова хвиля. І тоді вже можна буде говорити більше про імена. Багато цікавого пишеться, насправді. Це якась зовсім інша, нова література. 

– Ви народилися у Старобільську і на межі 80-90-х років розповсюджували там листівки «Народного Руху». Як мешканці міста тоді сприймали ті листівки і взагалі українські незалежницькі віяння?

– Тоді була доволі велика підтримка всіх цих ідей. Всі хотіли змін. Велика частина мешканців виступала проти компартії і радянської системи в цілому. Веселі були роки. Я жив на Луганщині до 1991 року, а потім переїхав до Харкова. 

– Марія Бурмака розповідала, що у Харкові часів її дитинства і юності, коли російська домінувала, були випадки, що люди на вулицях озиралися підозріло на звук української мови. У вас такі випадки були, що до вас могли підійти російськомовні містяни, щось запитати?

– Багато було людей, які виступали за українську незалежність, але разом із тим було достатньо і тих, що трималися за радянську систему. Харків – місто складне і соціально неоднорідне на той момент.

З одного боку були багатотисячні мітинги за незалежність, а з іншого можна було нарватися на якийсь скандал на вулиці за українську мову. 

Сергій Жадан. Фото: facebook.com/serhiy.zhadan

Чому Жадан пішов із роботи перед Майданом 2004-го? «Я нікого не хотів підставляти. Тому прийняв таке рішення»

– Свого часу ви розповідали, що у Харкові російська мова досі має потужні позиції. Але разом з тим можна дедалі частіше чути українську. Скільки років ще потрібно, щоб українська мова в місті взяла гору над російською?

– Важко сказати щодо часу. Процес українізації, переконаний, незворотній. Головне у всьому цьому, щоб серця містян були долучені до нього. Мова обов’язково прийде. Але нині за інерцією більшість харків’ян далі говорять російською. 

– Українізація має бути лагідна, чи жорстка?

– Розумна, мені здається. 

– Яка формула цієї розумної українізації від Сергія Жадана? Чи достатньо сильне наше поточне мовне законодавство, на вашу думку? Можливо, його треба якось підсилити?

– Все має робитися з любов’ю і у правовому полі. Мовне законодавство працює. Якщо ви зайдете в будь який харківський заклад, до вас звертатимуться українською мовою всюди. Можливо, за якимись незначними винятками. В цілому всі дотримуються закону. 

– 2000 року ви почали викладати у Харківському університеті імені Григорія Сковороди. Ви досі там рахуєтесь на роботі, чи вже звільнилися?

– Я звільнився 2004 року. Вчинив так, бо з одного боку почала годувати письменницька діяльність, а з іншого – справа йшла до виборів 2004 року. У мене була моя політична позиція, я підтримував відкрито Віктора Ющенка, виступав проти чинної на той момент влади. Відповідно, не хотів створювати проблем своєму керівництву і своїм колегам. 

– Керівництво і колеги були за Януковича?

– Ні, вони теж були всі за Ющенка. Просто це ж бюджетники. Плюс, ну це був державний вуз 2004 року. Можна було мати проблеми за свою політичну позицію. Я нікого не хотів підставляти. Тому прийняв рішення добровільно звільнитися. 

Чи видаються книги Жадана в Росії? «Якісь підпільники видавали мої книжки у Пітері»

– 2008 року ваш роман Anarchy in the UKR увійшов до довгого списку російської літературної премії. До якого року ваші книжки видавалися в Росії?

– Мої книжки виходили там до 2014 року. Мені навіть після 2014 пропонували далі друкуватися, але я відмовився, ясна річ. Одна книжка російською після 2014 в мене вийшла в Латвії, здається. І якісь підпільники видавали щось у Пітері. Серія книжок друкувалася на такому обгортковому папері.

Не знаю, що зараз із моїми авторськими правами у Росії. В тамтешніх магазинах давно немає мною написаних книжок. Я ж у списку терористів у Росії. 

– Ви захищали в університеті дисертацію на тему «Філософсько-етичні погляди Михайля Семенка». Які з героїв української літератури того періоду був найбільшим таким ватником, а хто – ультрапатріотом?

– Микитенко був ватником, а Хвильовий – ультрапатріотом. 

– 2017 року ви були затримані в Мінську й отримали заборону на в’їзд до Білорусі. Чи слідкували ви за подіями у цій країні за три роки після цієї заборони, коли білоруси спробували зробити «революцію», якщо це так можна назвати? Чому в них це не вийшло?

– Чому це не можна назвати революцією? Люди виходили на вулиці, билися з поліцією, відстоювали свої права. Багатьох із них катували, хтось загинув. Хтось змушений був залишити країну. Навіщо це знецінювати і говорити, що це не була революція? Це була революційна спроба, у них не вийшло. В цій ситуації треба тільки поспівчувати. Там багато достойних людей, котрі люблять свою країну, культуру. На превеликий жаль, більшість із них знаходяться зараз або в тюрмі, або в еміграції. 

Звичайно, я слідкував за подіями 2020 року. У нас тоді вийшла пісня «Автозак». Ми до неї зробили титри білоруською мовою на знак підтримки.

Сергій Жадан. Фото: instagram.com/serhiy_zhadan

Як Жадан побував у Мінську й чи має право поїхати туди знову? «Того ж вечора до мене приїхали білоруські силовики й взяли паспорт»

– А розкажіть, чому вас тоді затримали в 2017 році. 

– Бо я занесений у список терористів. Він спільний для Росії, Білорусі, Казахстану. Словом, для всього їхнього Митного Союзу. Мене тоді протримали ніч у камері. Поставили штамп про необхідність залишити територію Республіки Білорусь. Я про це написав допис у мережі. Того ж вечора до мене приїхали представники білоруських силових органів, взяли на кілька годин паспорт і анулювали цю заборону.

– Станом на зараз, формально, вам дозволено в’їзд?

– Станом на зараз треба бути божевільним, щоби поїхати в Білорусь. Але так, формально заборони у мене на в’їзд немає. 

– У 2004 році ви були комендантом харківського Майдану. Хто з місцевих діячів розчарував вас, а хто навпаки приємно здивував у плані своєї політичної позиції? 

– Тоді в місті були поляризовані настрої. Частина міста підтримувала демократичні зміни, інша частина – чинну владу. Міська влада дуже жорстко тиснула на всіх, хто виступав проти. Було дуже напружено. Слава Богу, що все завершилося майже без крові тоді. 

– Євген Нищук розповідав, що йому було відомо про можливу підготовку силового розгону київського помаранчевого Майдану. Але в останній момент влада схаменулася і не зробила цього. Як харківські силовики поводили себе в той час? Вони були готові застосувати силу?

– Наскільки пам’ятаю, вони поводилися доволі нейтрально. Якихось таких серйозних провокацій не було. Скоріше був психологічний тиск. Фізичних сутичок, за винятком кількох бійок та нападів з боку п’яних тітушок, не було. 

– О, то вже тоді були тітушки, так?

– Ні, ну слово «тітушка» з’явилося значно пізніше. А тоді це були прихильники, скажімо так, провладного кандидата.