Штучний інтелект, репліканти та корпорації : які пророцтва з фільму «Той, хто біжить по лезу» стали реальністю

Коли Рідлі Скотт випустив «Той, хто біжить по лезу» у червні 1982-го, касові збори розчарували студію Warner Bros. Критики сперечалися, глядачі розділилися. Мало хто здогадувався, що перед ними – один із найпророчіших фільмів в історії кіно. І ось 44 роки потому «Той, хто біжить по лезу» вже не зовсім-то і схожий на фантастику. 

Сайт BLIK.ua представляє огляд культового фільму Рідлі Скотта через оптику нинішніх реалій з нейромережами та штучним інтелектом.

«Ці моменти зникнуть, мов сльози під дощем»

Фільм знятий за романом Філіпа Діка «Чи мріють андроїди про електричних овець?» і перенесений у Лос-Анджелес 2019 року – задушливий мегаполіс під вічним кислотним дощем, де панують кілька корпоративних гігантів. Люди витіснені на узбіччя, а гуманоїдні роботи – репліканти – виконують небезпечну роботу на інших планетах. Повернутися на Землю їм заборонено.

Головний герой – Рік Декард, якого грає Гаррісон Форд. Він блейд-раннер: спеціальний агент поліції, чия єдина робота – знаходити і «знімати з експлуатації» (тобто вбивати) реплікантів, що втекли на Землю. Звучить як стандартний трилер. Але Скотт перетворює цю премісу на щось значно більше.

Один із продюсерів фільму, Айвор Пауелл, сказав про це так: «Світ, який ми зобразили, буквально стукає у двері нашого сьогодення». Важко з цим не погодитися.

Штучний інтелект: що передбачив фільм і де ми зараз

Щоб зрозуміти, наскільки «Той, хто біжить по лезу» виявився пророчим, варто спершу розібратися, хто такі репліканти – і чим вони, власне, відрізняються від звичних нам уявлень про роботів.

У фільмі репліканти – це не металеві машини з проводами і блимаючими лампочками. Це біологічно сконструйовані істоти: вирощені в лабораторії корпорації Тайрелл гуманоїди, фізично ідентичні людям. Зовні від людини їх не відрізниш. Вони думають, говорять, відчувають біль, мають спогади – і навіть самі не завжди знають про своє походження. Саме тому їх і називають «реплікантами»: вони є репліками людини, але не людьми в юридичному розумінні. За законом вони – продукт, власність корпорації. Де-факто інструмент.

Різниця між реплікантом та андроїдом – переважно термінологічна. «Андроїд» (з грецької «людиноподібний») – це загальна назва для будь-якого робота чи штучної істоти з людською зовнішністю. Репліканти у фільмі – різновид андроїдів, але виготовлених не з металу й мікросхем, а з живої тканини. Якщо у більшості фантастичних творів роботи явно виглядають як машини, то репліканти ставлять принципово інше питання: що, якщо штучне і живе стануть нерозрізненними?

У 1982 році штучний інтелект був темою університетських лабораторій і наукової фантастики. Пересічний глядач сприймав реплікантів як чисту вигадку – щось із далекого, недосяжного майбутнього. Але «Той, хто біжить по лезу» торкнувся питань, які сьогодні не зникають зі шпальт видань.

Кадр з фільму “Той, хто біжить по лезу” 

Як відрізнити людину від машини? 

Аби відрізнити репліканта від людини, у фільмі використовують тест Войт-Кампфа. Це довга серія питань із одночасним спостереженням за мимовільними реакціями тіла – розширенням зіниць, темпом дихання, мікровиразами обличчя. Тест вимірює не інтелект і не знання, а емпатію – здатність реагувати на чужий біль і страждання. За задумом авторів, саме це відчуття є суто людським і недосяжним для машини.

Проте ось де починається неспокій. Сьогодні, коли ми спілкуємося з ChatGPT, Gemini чи Grok, ці системи демонструють поведінку, яку ми звикли вважати ознакою розуму і навіть чутливості: вони ведуть складні розмови, висловлюють «занепокоєння», «радіють» вашому успіху, пишуть вірші з емоційним навантаженням. Чи пройшов би сучасний чат-бот тест Войт-Кампфа? Питання відкрите. І це лякає так само, як лякала зустріч Декарда з реплікантами.

Харрісон Форд у ролі Декарда, кадр з фільму “Той, хто бежить по лезу”

Фільм також зобразив світ, де кілька могутніх корпорацій контролюють розробку розумних машин і отримують від цього шалені прибутки. Корпорація Тайрелл створює реплікантів як товар і навіть наділяє деяких із них штучними спогадами – вигаданим дитинством, вигаданими близькими, вигаданим минулим. Настільки переконливим, що самі репліканти щиро вірять у власну людяність. Замініть «корпорацію Тайрелл» на будь-якого сучасного технологічного гіганта – і сюжет не потребує особливого редагування. Сьогодні кілька компаній справді контролюють найпотужніші системи ШІ у світі, і питання про те, які саме «спогади» і цінності закладаються в ці системи їхніми творцями, стає дедалі гострішим.

Тема «хибних спогадів» особливо актуальна в добу діпфейків і генеративного контенту. Відеозаписи, яких ніколи не існувало. Фотографії людей, яких немає. Голос людини, синтезований за кількома зразками. Питання довіри до власного сприйняття реальності, яке фільм 1982 року поставив як філософську притчу, сьогодні є буквально практичним і юридичним.

Репліканти у фільмі мали вбудоване обмеження: чотирирічний термін «життя». Це була свідома конструктивна риса – щоб вони не встигли розвинутися емоційно настільки, аби стати небезпечними. Сьогоднішні дискусії про «обмеження» і «вирівнювання» штучного інтелекту – про те, як зробити ШІ безпечним і підконтрольним людині – є прямим відлунням тієї самої тривоги. Тільки вже без кіноекрана між нами і проблемою.

Вічні питання, порушені у «Тому, хто біжить по лезу»

«Blade Runner» – рідкісний випадок, коли зовнішньо блокбастер ставить низку цікавих і філософських питань. Що таке особистість, якщо спогади можуть бути імплантовані ззовні? Що таке людяність, якщо вона може бути відтворена штучно? Чи може істота, яка знає про свою смерть, претендувати на гідність?

Фінальний монолог Роя Батті – «Я бачив речі, яких ви, люди, не могли б уявити...» – вважається одним із найпотужніших моментів у науковій фантастиці. Він говорить не про ненависть до людей, а про красу існування і крихкість пам'яті. Смерть репліканта більш усвідомлена і людська, ніж мертва байдужість системи (створеною людьми), яка його переслідує.

Рутгер Хауер в ролі репліканта у стрічці “Той, хто біжить по лезу”, кадр з фільму 

У 2017 році режисер Дені Вільнев випустив сіквел, який не зруйнував міф оригіналу, а поглибив його. «Той, хто біжить по лезу 2049» з Раяном Гослінгом у ролі нового блейд-раннера К досліджує ті самі теми – пам'ять, ідентичність, право на існування – але під іншим кутом: не «чи є репліканти людьми?», а «що означає бути реплікантом у людському світі?».

Візуально фільм приголомшує не меншою мірою за оригінал, хоча й інакше: замість неонового міста – безкраї промислові пустелі та радіоактивні руїни Лас-Вегаса. Вільнев сам називав оригінальний «Той, хто біжить по лезу» одним із найважливіших фільмів у своєму житті.

То ми вже у світі «Того, хто біжить по лезу»?

Відповідь залежить від того, під яким кутом дивитися. Авжеж машин, що борознять небесні простори, у нас поки немає. Одначе є корпоративна концентрація технологій, розмиття межі між реальним і синтетичним, питання прав і статусу ШІ, кліматичний занепад і відчуження у переповнених містах. Фільм не вгадав деталі – але вгадав тривогу. І саме тому він залишається таким живим через 44 роки після виходу, так само як і музика композитора стрічки Вангеліса.

Читайте також:

• До старту чемпіонату світу-2026: топ-10 фільмів про футбол, які варто подивитися кожному фанату гри мільйонів
• Не лише «Брати по зброї»: 10 серіалів про Другу світову війну, які змусять вас не відриватися від екранів
• Любовні інтриги, жорстокі битви та смертельна боротьба за владу: 10 найкращих серіалів про епоху Середньовіччя