«Мій найкращий мюзикл попереду»: Семен Горов про зірку Сердючки, мундштук Ротару та EL-Кравчука без комплексів

Семен Горов - український зірковий режисер та кліпмейкер. В 90-ті роки він знімав кліпи для тодішніх початківців - «Океана Ельзи», EL-Кравчука та «Табула Раса». А на початку 2000-х створював відео для «Віа Гри» та Верки Сердючки, які стали класикою. Ну і мюзикли — хто ж не памʼятає легендарні «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» або «Сорочинський ярмарок»?

А вже 31 серпня 2026 року у Семена Горова нова прмʼєра — в цей день на каналі 2+2 стартує 8-серійний пригодницький серіал «Пригоди козака Виговського» про молоді роки гетьмана. Буде багато зірок в кадрі, пригод та музики, без якої Горов нікуди.

В інтервью Blik.ua Семен Горов розповів про новий серіал, про те, чи є у нього фаворитки серед актрис, звідки зʼявився холодильник в його кліпі для «Океана Ельзи», як їздив в Крим до Софії Ротару і який салат від Ірини Білик йому смакує найбільше.

«Це точно майбутня зірка»: про серіал «Пригоди козака Виговського» та акторів у касті

 — Семене, в останній день літа відбудеться премʼєра серіалу «Пригоди козака Виговського», створенню якого ви віддали два роки свого життя. Кажуть, що він наповнений особливим «горовським» стилем. Що ви скажете про серіал?

— Скажу, що це не нудний шкільний підручник з історії, а пригодницький драйвовий екшн, авантюрний, з яскравими характерами, гумором та таємницями. А, по-друге, це такий аналог європейських історично-пригодницьких серіалів. Можна згадати «Три мушкетери» чи «Графиню де Монсоро». Саме цими історіями ми надихалися. У нашому фільмі є місце і коханню до прекрасних жінок, і зраді, і масштабним битвам. Тобто хочеться, щоб у глядача не було упередження щодо певної архаїчності. І ще раз наголошую: «Пригоди козака Виговського» — це не історичне кіно, це пригодницький серіал з елементами комедії.

Семен Горов на зйомках, фото facebook.com/semen.gorov

— Ваш Виговський частково вигаданий персонаж, але, все ж таки, це реальна особистість, український гетьман. Тобто це дуже відповідальна роль. Як ви шукали на неї претендента?

— На головну роль ми розглядали багатьох відомих українських акторів, однак після численних індивідуальних і парних проб зупинили свій вибір на Артемі Пльондері (29-річний актор Театру «Золоті ворота», - Авт.). Це чудовий молодий актор і точно майбутня зірка українського кіно й театру. Для нього роль Виговського — це великий кінодебют. Так, ця роль дуже відповідальна, тому працювали ми гуртом над образом Виговського багато. По-перше, це психологічна роль, тому що персонажу доведеться багато розбиратися з самим собою, а, по-друге, у стрічці купа екшн-сцен, переслідувань та боїв. Тому всі три місяці, доки ми знімали кіно, Артем тренував навички їзди верхи, володіння шаблею та сценічного бою. А ще Виговський по сюжету той ще гульвіса і в його житті повно романтичних історій: у Варшаві він захоплюється красунею Агнешкою, згодом не може встояти перед донькою кошового Віталіною, а потім, вже будучи в засланні на хуторі, закохується в доньку сільського голови Оксану. Любовний трикутник стане однією з інтриг нашого фільму і глядачам доведеться здогадуватися, хто ж зрештою полонить серце майбутнього гетьмана. Тобто ми створили образ Виговського зовсім не таким, яким його звикли уявляти зі шкільних підручників. І це ми дозволили собі тому, що з самого початку нашою командою було вирішено — ми створюємо не документальну хроніку й не історичну реконструкцію, а художню інтерпретацію епохи і її реальних героїв.

— Щодо прекрасних жінок, Оксану — в серіалі зіграла красуня Катаріна Файн. Судячи з того скільки добрих слів ви вже встигли сказати на її адресу, Катаріна — ваша фаворитка.

— На маю звички заводити собі серед акторів фаворитів. Але я завжди відмічаю для себе талановитих акторів, здатних до складного розвитку. В серіалі є ще одна головна жіноча роль — це донька кошового Віталіна, яку грає Дарʼя Легейда. Її героїня з тих дівчат, що звикли отримувати те, що хочуть, і вона спробує закохати в себе головного героя. Ми за Дарʼєю давно знайомі — вона ще до великої війни знімалася в декількох моїх роботах, наприклад, в серіалі «Артистка», який я колись на «плюсах» робив. Ми познайомилися, коли їй було 19 років, а зараз вона відома акторка, одна з прим Театру ім. Франка. Дарʼя — феноменальна актриса з широким діапазоном: може бути і смішною, і драматичною, і героїчною. І мені дуже приємно бачити її розвиток.

Семен Горов з Дарією Легейдою на зйомках серіалу, фото 2+2

— Роль сільского винахідника-дивака Ореста зіграв актор Віталій Ажнов. Він дуже талановитий, але й складний по характеру, дещо відсторонений від світу й перебірливий в своїх ролях. Про що говорить, наприклад, факт, що після головної ролі в фільмі «Малевич» актор два роки відмовляється від пропозицій в кіно. Але Ажнов все ж таки погодився знятися у «Виговському». Як вам з ним було працювати?

— Ну, якщо він погодився на роль, то значить йому було цікаво і виходив він на майданчик із задоволенням. Ролі диваків — це взагалі фішка Ажнова, тож тут він був на своєму місці. Крім того, я знаю Віталіка з його юності — він навчався в київському театральному у Дмитра Богомазова на одному курсі з моєю донькою Стасею. А Богомазов в свою чергу був моїм однокурсником, тож світ тісний. Я дуже поважаю Ажнова, як актора, він має свій унікальний творчий стиль, який поєднує психологічну глибину і таку неповторну нервову грацію.

Артем Пльондер (Виговський) та Катаріна Файн (Оксана) в серіалі «Пригоди козака Виговського», фото 2+2

«Якщо без віри жити, тоді можна вже зараз повзти на кладовище»: про війну та театр

— Ви згадали про своє навчання в театральному інституті. Люди, які з вами вчились, кажуть, що насправді Семен Горов подавав надії, як проривний театральний режисер і якщо б продовжив свою місію в театрі, то, цитую: «став би Уривським свого часу». Але роман з театром у вас так і не стався. Чому?

— Ну, я б так не сказав. Я свого часу ставив вистави в Театрі на Лівому березі Дніпра та в Театрі «Браво». А ще будучи студентом, я рік підробляв асистентом режисера в Театрі імені Лесі Українки, де мій майстер — Едуард Маркович Митницький — тоді ставив виставу. Але хочу нагадати, що я навчався на кількох факультетах — спочатку на кінофакультеті, а вже потім на театральному. Тобто кіно було в першооснові.

Не так давно, у 2019 році, хоча здається, що з того моменту минуло ціле життя, я робив антипризні постановки — це і «Серенада сонячної долини», і «Весна для Гітлера» (вистави Театру Олександра Меламуда, — Авт.). Так що від театру я далеко не відходжу. Просто мені подобаються різні жанри. Але якщо нині зʼявиться пропозиція поставити виставу в театрі, то я залюбки. Тобто я цього не виключаю.

— Але не так мабуть це просто. Бо, насправді, театри з одного боку скаржаться, що їм не вистачає проривних режисерів, а з іншого - чужих на свою «кухню» не пускають.

— Ну, зараз це вже не так категорично. Це раніше наш театр був дуже консервативною системою, яку керівники залишали ніяк інакше, як “вперед ногами”. Але зараз український театр мені подобається набагато більше, бо він розвивається. Зʼявляються цікаві режисери та постановки. Ми спостерігаємо величезну глядацьку цікавість до театру.

Семен Горов та Надія Мейхер на зйомках мюзіклу «Сорочинський ярмарок», фото facebook.com/semen.gorov

— Іноді здається, що ви взагалі нікуди не поспішаєте в цьому житті. Всесвіт мабуть вам все приносить. Це так чи ні?

— Не знаю. Якщо озирнутися на все зроблене, я багато чого зробив, але я дивлюсь завжди вперед, в майбутнє. У мене завжди багато планів. Сьогодні головне для нас — вистояти в цій страшній війні, працювати, боротися... І після перемоги, думаю, буде ще один розквіт українського театру, кіно, телебачення і взагалі мистецтва. В майбутньому я бачу Україну, як одну з провідних країн в Європі і в світі. Ми повинні вірити в це. Бо якщо без віри жити, тоді можна вже зараз повзти на кладовище. А я буду боротися. Я залишився в Україні, я зі своїм народом і вірю в наше майбутнє.

«Я зрозумів, що кліп буде починатися з того, що Славко Вакарчук сидить в холодильнику»: про перший кліп «Океана Ельзи»

— Я от все думала, в який момент вас вкрали у театру. Чомусь мені здалося, що у всьому винний перший кліп «Океана Ельзи».

— Як я вам вже казав, я почав навчання на кінофакультеті і збирався знімати кіно, а лише згодом зацікавився театром і пішов вивчати режисуру драматичного театру. Та я не забував про кіно, про кліпи та екранне мистецтво. І довгий час я це все поєднував.

— Чому продюсер «Океана Ельзи» Віталій Клімов звернувся з пропозицією зняти кліп на пісню «Там де нас нема» саме до вас?

— Бо я з Клімовим дружив і навіть якийсь час жив у нього вдома. Ну, так склалися обставини. Мені тоді не було де жити і я мешкав у нього. І Віталік якось сказав, що почав працювати з перспективною групою зі Львова. Музиканти «Океану Ельзи» тоді тільки переїхали в Київ і встигли записати одну, але дуже класну пісню «Там, де нас нема» — і Віталік мені запропонував зняти кліп на неї. І от, пам'ятаю, я ходив по квартирі і «народжував» сценарій. А ми тоді всі бідно жили, тому в тій квартирі стояв старезний холодильник, що майже не морозив. А ще на одному з вікон була розбита кватирка — ми заклеїли її не скотчем, бо його тоді ще не існувало, а простим поліетиленовим пакетом. І от я під час мозкового штурму намагався поєднати сценарій та спосіб використати знімальний бюджет на користь нашому чоловічому побуту. Спочатку я думав, що можна якось задіяти в зніманні вікно і полагодити ту нещасну кватирку (сміється). А потім я відкрив холодильник, дістав пляшку пива, яке виявилося гидко теплим — і тут я зрозумів, що кліп буде починатися з того, що Славко Вакарчук сидить в холодильнику і співає. Тобто я старанно креативив, щоб ми з Клімовим купили новий холодильник (сміється). І ми його таки купили. Ну, а що було робити?

— Я так розумію, перший кліп «Океанів» знімався за копійки? Стандартна історія для всіх музичних легенд.

— Бюджет дійсно був невеликим, тож ми викручувалися як могли. Камеру я взяв у себе на кінофаку, чорно-білу плівку марки «Свема», яка називалась А-2ш, нам військові підігнали — вони її для аерозйомок використовували. Тож вона нам дуже недорого обійшлася. Потьомкінські сходи ми знімали на Печерську в Парку Слави.

— Вам на той момент подобалася музика групи?

— Пісня мені сподобалася буквально з перших акордів. І мені до душі припав їх європейський дуже сучасний саунд. В цій музиці була і краса, і впевненість, і свобода.

— Скажіть чесно, коли ви запхали Вакарчука в холодильник, чи думали, що цей гурт колись отримає статус національної легенди?

— Ну, я не думав про це, але те, що то буде вагомий вислів в українській музиці, це факт. Тоді мало було таких. Але я працював і з іншими класними гуртами, тут і Green Gray, і «Табула Раса» — гурт, який у свій час теж продюсував Віталій Клімов. Тоді в 90-ті був розквіт українського року, але «Океан Ельзи», звичайно, займає особливе місце в пантеоні. Так, на самому початку вже було зрозуміло, що це непересічний гурт, тому що це була класна музика, створена в сучасному європейському світовому контексті. Тому що хлопці — не тільки Слава Вакарчук, а й Юрій Хусточка, Павло Гудімов, Денис Глінін — вони всі дуже талановиті люди. Та і всі інші музиканти, хто в різний час був дотичний до ОЕ за довгу історію гурту, всі вони не випадкові люди в музиці. У них у всіх є і харизма, і, найголовніше, розуміння того, що робити і бажання робити це кожен день. До митців з таким підходом завжди приходить результат. Бо талановитих багато, а працелюбних не дуже (посміхається).

«За цю роботу я отримав тоді свій перший гонорар — 200 доларів»: про EL Кравчука без комплексів та кліп на пісню «Доля»

— Кліп на пісню «Там, де нас нема» був не першою вашою роботою в шоу-бізнесі? А першою був…?

— …кліп на пісню EL Кравчука «Доля». Це був перший мій кліп взагалі. Андрія тоді продюсував Євген Рибчинський, який мріяв зробити з нього витонченого, навіть можна сказати, рафінованого співака, і це для мене, як для студента кінофаку, була цікава задача. Свого роду виклик. За цю роботу я отримав тоді свій перший гонорар — 200 доларів. На цю феєричну для того часу суму, ми “гуділи” з друзями дуже довго. Але, до речі, я Кравчука знав ще задовго до кліпу “Доля”, бо з ним та Наталкою Могилевською, ми створювали естрадні номери — робили з ними провокативні постановки на сцені. Ну, і крім того я допомагав їм створювати сценічній імідж, бо вони ж тоді себе ще тільки шукали, як співаки.

— Цікаво дивитися ваші перші кліпи, враження таке, наче ти гортаєш історію нашої естради. Кліп «Доля» був достатньо сміливий, бо в ньому артист зʼявляється напівоголений і все тіло у нього в золотому гримі. Як ви це все придумали?

— У мене була в сенсі креативу повна свобода і я робив все так, щоб самому отримати від результату задоволення. Між мною та з Андрієм Кравчуком встановилася повна творча довіра, не було жодних пересторог, тому в артиста і комплексів не було. Творили. Кравчук був готовий на все заради мистецтва. Ну, і крім того він просто дуже артистичний.

— На початку 90-х не дуже то кліпи знімали, а ті що були, мали досить примітивний вигляд. А ви почали одразу робити арт. Що на вас впливало, чим ви надихалися?

— Я ще в дитинстві обожнював мюзикли та кіномюзікли. У більш свідомому віці мене буквально зачарував фільм Алана Паркера «Pink Floyd. The Wall». І коли я вступав на кінофакультет, то мріяв зняти якщо не такий фільм, то мюзикл обовʼязково. І от бачите, співпало.

— Ну, це не співпало. Це просто ви розповіли всесвіту про свою мрію, а він вам відгукнувся.

— Мабуть так. Тут, насправді, хто що шукає, те й отримує.

— Ви взагалі рахували колись, скільком артистам ви допомогли сформуватися на сцені, скількох випустили в цей світ?

— Ця математика ні до чого, важливий лише процес, коли творчі енергії поєднуються і народжується щось третє. Тому можу сказати, що як я випустив когось у цей світ, так і вони мене випустили. «Океан Ельзи», Ірина Білик, Наталка Могилевська, EL Кравчук , «Табула Раса» — це була відмінна компанія для процесу становлення, як творчої особистості. І мені більш приємно говорити про тих, хто на мене впливав і у кого я навчався, ніж про те, кого я умовно вивів в люди.

Мені здається, що все у мене складалося з цими артистами тому, що ми всі дуже молодими і завзятими опинилися в самому початку становлення нової української естради, яка лише згодом почала називатися шоу-бізнесом. Тому, може, так випало.

— Ну, я розумію, чому вас в творчому сенсі цікавили EL Кравчук чи фронтмен гурту «Табула Раса» Олег Лапоногов — ці персони дуже артистичні. Але що вас повʼязувало з більш андеграундним гуртом Green Gray?

— Це теж непересічне явище в музиці. Скільки нововведень вони принесли в шоу-бізнес. Ми дружили з їхніми продюсерами — з Михайлом Чураковим та Джузі. Ну і звичайно, у нас була давня дружба з Муріком та Дізелем, який, на жаль, нещодавно покинув нас.

«Він тримав Хрещатик, а я Поділ»: про дружбу з Андрієм Данилком та перші дні війни

— Щоб дружити з артистами, треба мати певний характер, ну і велике серце. А чи можете ви назвати своїм другом Андрія Данилко?

— Мені дійсно щастило завжди в дружбі з талановитими людьми. Не буду це заперечувати. А щодо Андрія Данилко, то можу сказати, що так, ми друзі, хоча і дуже рідко бачимося. Інколи ми пишемо одне одному чи можемо зідзвонитись ввечері і потеревенити кілька годин поспіль про все на світі.

Семен Горов та Андрій Данилко, фото https://www.facebook.com/semen.gorov

— Коли почалось повномасштабне вторгнення, Данилко залишився в Києві — сидів один в своєму будинку з зіркою. Чи ви тоді зустрічалися, підтримували одне одного?

— Я на Подолі був. Він тримав Хрещатик, а я Поділ (сумно посміхається). Ми тоді часто передзвонювалися, але свої пости не кидали.

— Вам було страшно в перші дні війни?

— Було, звичайно, але це не означає, що коли тобі страшно, то треба тікати. Як і в житті. І за кіно, і за артистів я був спокійний, бо вірив і продовжую вірити в перемогу. Поки ми живі, будемо боротися.

— На початку 2000-х ви зняли легендарний кліп Верки Сердючки «Тук-тук-тук». Взагалі йдеться про трилогію театральних іронічних кліпів на пісні «Чіта-Дріта», «Тук-тук-тук» та «Я попала на любовь». В усіх історіях Верка тусується зі своїми провінційними родичами. Але моя любов — це фраза Мами «Да-а-а, устриці їла я». Хто її придумав?

— Здається Андрій… Я чесно не пам'ятаю. Все що в тому кліпі є, народжувалося шляхом мозкового штурму. Ми все вигадували прямо на майданчику — всі ті слова, репліки, діалоги. І воно так котилося, а камера знімала, а я думав, що ми це все потім при монтажі виріжемо. Але потім воно так класно все виглядало, що ми все залишили, тому один кліп у нас 7 хвилин, а інший взагалі 12 хвилин. В тому матеріалі дуже багато імпровізації і щирих веселощів. Тому ці кліпи такі живі й актуальні донині.

Вірка Сердючка та гурт ВіаГра у мюзіклі «Сорочинський ярмарок», кадр з фільму

— Сердючка у всіх ваших кліпах — це розкішна дама в багатих кічових нарядах. Хто придумав образ розкішної Вірки з велетенською трояндою в голові?

— Це чудова художниця з костюмів Анжела Лисиця. Вона зараз живе в Австралії, а раніше ми разом багато працювали над фільмами і кліпами. Це вона придумала всю ту розкіш, якою Сердючка всіх “вбивала”, і вона створила знамениту зірку, яка стала фірмовою фішкою Вірки. Ну, тобто ідею зірки, як головного убору, висунув Данилко, а Анжела Лисиця придумала, якою вона має бути.

— Ви познайомились з Андрієм Данилко, коли він ще грав акторські сценки, наприклад ту, де Сердючка з мамою крадуть їжу на похороні чи балерина Белла Куценко палить на службовому вході театру і промовляє геніальний монолог. А потім Данилко заспівав і майже залишив акторство. Вам не було шкода його як актора?

— Я про таке не думав. Це його кар'єра і його вибір, як творчо розвиватися. А я ціную і акторів, і музикантів, і продюсерів, і художників. Я всіх ціную. Журналістів також дуже ціную. Це різні професії. Чому я повинен вибирати когось одного? У мене немає амбіцій комусь щось диктувати. Я поважаю людей, з якими працюю — люблю працювати в колективі і не люблю сам щось вирішувати. Якщо говорити про мою професію, як режисера, то на мою думку, головне в ній не авторитарність і не самодурість, а дотримання сценарію чи п'єси. Тобто режисер виступає гарантом матеріалу, він налаштовує акторів, щоби вони виконували все, щоб сценарій чи п'єса були бездоганно, на високому художньому рівні, втілені у виставу, фільм тощо. Це для мене головне. І для мене немає значення, хто що придумав, бо це командна робота і головним тут є результат. Ну, і головне, щоб глядачу сподобався фільм чи серіал.

Семен Горов та Віра Брежнєва, фото з архіву Семена Горова

— Які ресурси ви використовуєте, щоб потім це виливалось у ваш власний горовський стиль зйомки?

— Черпаю з того, що мене надихає, зі свого дитинства, зі своїх спогадів, зі своїх

вражень від життя. Я весь час намагаюся все слухати та запам'ятовувати, тримати в памʼяті цікаві історії, які трапляються зі мною, чи з моїми знайомими. А потім, коли це потрібно, я це враження, спогад, історію просто дістаю з полички.

— У тому же кліпі «Там, де нас нема» ви цитуєте Ейзенштейна. Звідки це взялось?

— Я навчався на кінофакультет, де Ейзенштейна вивчають, як класика кіно, ще на першому курсі.

— Цікаво, вам прийшлося хлопцям, маю на увазі музикантів «Океана Ельзи», розповідати, хто такий Ейзенштейн, чи ні?

— Та ні, ми про таке не говорили. Може, вони і не знали про що мова, хоча, впевнений, що знали.

«Коли Іра Білик запрошує в гості, то готуйтесь, що будете смачно їсти та пити»: про легенду української естради та її фірмові салати

— Тобто ви на артистів ніколи не тиснете у своїй роботі. Цікаво, Ірині Білик, з якою ви зняли багато кліпів, ви можете авторитарно сказати, що буде так, як вирішили ви і не інакше?

— Ірина Білик — авторка багатьох своїх пісень і у нас з нею одна мова та один вайб. Тобто вона розуміє, що таке творчість і поважає творчу думку інших людей. Скільки я з нею працював в кіно та в кліпах, не пам'ятаю, щоб я щось таке розповідав, а вона сказала, що їй не подобається і вимагала вигадати щось геть інше. Якщо ми приймаємо рішення працювати разом, то я довіряю їй, а вона довіряє мені придумати все так, щоб це розкривало її пісню і, звичайно, її, як артистку. Я ж не кажу їй: «Іра, перероби пісню», бо пісня мені подобається вже тим, що її написала Білик. І ми разом

втілюємо її на екрані, досягаючи того, щоб ця пісня заграла новими фарбами, щоб глядач її слухали, щоб відео, яке ми знімаємо, повніше розкривало музику і текст. Чи інколи буває навпаки, якщо там робота на контрапункті, тобто нібито пісня про одне, а відео про інше. І це разом дає більшу глибину і многогранність матеріалу.

Семен Горов та Ірина Білик, фото https://www.facebook.com/semen.gorov

— А вам яка з пісень Білик більш за все подобається?

— Мені подобаються її старі пісні — «Вона мені сьогодні подзвонила», «Зіронька», «Одинокая, як я». Це легендарні хіти. Та й сама Іра Білик - це безперечно легенда української естради. Вона, зʼявившись на сцені ще наприкінці 80-х, символізує для мене нову українську естраду і мене дуже тішить, що вона зараз гастролює активно, знімає кліпи, записує пісні, залишається такою ж цікавою співрозмовницею. І що суперважливо — Іра дуже гарний друг. Я це кажу як людина, яку з Білик повʼязують багато десятиріч дружніх стосунків. І для мене вона не лише зірка, це подруга, з якою можна поговорити про своє, про таємне, і хлібосольна господиня. Коли Іра запрошує в гості, то готуйтесь, що будете багато смачно їсти та пити, весь вечір жартувати і дуже приємно проводити час.

— Багато хто розповідає, що Білик — кулінар від бога. А вам яка її страва найбільш до душі?

— Обожнюю її салати. Салатик з червоною рибкою, «Мімоза» — м-м-м, це насолода. Ми з дружиною були в Іри в гостях на останні новорічні свята і вона нас так радо частувала: «От спробуйте це, і над цим блюдом я три години ворожила, і це я цілий день маринувала». Там був повний стіл різних салатиків та інших наїдків, і всі вони дійсно були суперсмачними. Іруся — це людина талановита в усьому.

Семен Горов та Ірина Білик, фото https://www.facebook.com/semen.gorov

«Софія Михайлівна довго чинила опір з приводу свого паління в кадрі»: про «Гадалку» Ротару у «Сорочинському ярмарку»

— Ірина Білик, яку називають примадонною українського шоу-бізнесу знялася в двох ваших мюзиклах - у «Зіркових канікулах» та в «Сорочинському ярмарку», де зіграла роль загадкової та мистичної заїзджої зірки Ліони — такі ролі роздають лише по дружбі. Але хочу згадати, що Софія Ротару в тому ж «Сорочинському ярмарку» зіграла Циганку. Чи важко було вмовити легенду естради з'явитися в мюзиклі?

— Цей мюзикл — один з моїх найулюбленіших. Більшість його сцен ми знімали в Переяславі-Хмельницкому в Музеї під відкритим небом, а ще були сцени на березі річки, де у нас були циганські кибітки, коні, багаття — і саме там знімалися головні сцени з Софією Ротару.

У Гоголя є такий персонаж — старий Циган, тобто ром, а ми переписали цю роль й зробили не рома, а ромку, дуже потужну гадалку, яка палить мундштук( люльку) та легко ворожить долями. Ну і ми трішки додали вагомості цій ролі і я бачив в ній лише Ротару. На той момент Софія Михайлівна жила в Ялті, тож я купив квиток і подався в український Крим домовлятися. Виставивши вперед великий букет квітів, подзвонив у хвіртку її дому. Вона мене гарно прийняла, погодувала обідом, я розповів їй про роль і вона погодилася. Але хочу нагадати — це ж не перша її роль в моїх мюзиклах, до цього в «Фігаро» вона грала Марселіну.

Софія Ротару та Семен Горов на зйомках «Сорочинського ярмарку», фото з архіву Семена Горова

- Памʼятаю, Софія Михайлівна довго чинила опір з приводу свого паління в кадрі, але я зумів її переконати, що її героїня з мундштуком вийде переконливішою на екрані. Дизайнерка Анжела Лисиця та візажистка Анжела Посохова придумали для нашої Циганки яскравий образ. Тоді для знімання сцени на березі Трубіжу ми розташували цілий циганський табір, місцевого Барона грав співак Петя Петро Чорний, а компанією з табору стали артисти його ансамблю та танцюристи балету А-6. В тій сцені був задіяний ще зовсім молодий актор Григорій Хостікоєв, він грав Грицька, який домовлявся з Гадалкою, щоб та допомогла йому отримати руку красуні Параски (Надя Грановська-Мейхер). І, як всі знають, вони таки зіграли весілля в фіналі. Тож Софія Михайлівна не підвела (посміхається).

Це було більше двадцяти років тому (зітхає). Гарні часи були. Але, думаю, свій найкращий мюзикл я ще не зняв. Тож все попереду.

— Андрій Данилко десь рік тому заявив, що хоче відродити створення мюзиклів і зібрати для цього «стару бригаду», маючи на увазі і вас як режисера. Що ви йому готові відповісти, якщо він подзвонить? Непогано, щоб ви разом щось придумали.

— Обов'язково придумаємо, але тут важливий контекст у якому ми живемо. Думаю, що для веселих мюзиклів ще буде час. Ви ж знаєте, що мюзикли — це моя слабкість, тож знімемо і не один після перемоги.

Зйомки мюзіклу «Фігаро», фото з архіву Семена Горова

Читайте також

• «Я пишаюсь своїм віком»: Ольга Сумська про ювілей, професійні хвороби та про те, як «підігріти» довгий шлюб
• «Виглядало, наче ліві чуваки вилізли на сцену»: Олег Скрипка про гендель-стиль, францужАнок, рок та попсу
• «Погрожує викласти мої оголені фото»: Камалія про шантаж, історію кохання з Захуром та контракт із Кіркоровим