«Два дні на вулиці співали в 20 км від реактору». Алла Кудлай – про концерт у Чорнобилі та дует з Пивоваровим
- 01 “Захожу у Фейсбук — боже мій, скільки там злих людей”
- 02 “Ми ховалися у підвалі з сусідкою - десять днів не виходили”
- 03 “Мій концертний костюм, в якому я на ЧАЕС виступала, прийшлося викинути”
- 04 “Представники діаспори хотіли витягнути мене з СРСР”
- 05 “Я вдяглася гарненько та заспівала для політбюро в залі”
- 06 “Натякнути, що мені б більшу квартиру, в мене язик не повернувся”
- 07 “Давала по три концерти на день, по 12 карбованців кожен"
- 08 “В Москві на конкурсі я заспівала дві україномовні пісні і вони це проковтнули”
- 09 “Могла б запросто з Артемом Пивоваровим “польотрати” дуетом”
- 10 “Від голосу Хуліо Іглесіаса я просто очманіла”
- 11 “Пашу Зіброва я брала до себе в концерти”
- 12 “Джамала почала ставити мені умови, я розвернулася і пішла з шоу”
- 13 “Онуків з Різдвом буду вітати онлайн, що вже зробиш”
Алла Кудлай – легенда української поп-сцени і одна з найжіночніших артисток за всю історію вітчизняного шоу-бізнесу. Її головний хіт "Красива жінка незаміжня" став символом незалежності та віри в себе для тисяч українських жінок. Згадують її саме з цією композицією, хоча в творчому доробку артистки більше 600 пісень та 10 альбомів, а ще десятки тисяч кілометрів гастрольних доріг та мільйони глядачів, яким вона дарувала свій голос. Тож хто за діло носить звання народної артистки України, так це Алла Кудлай.
Як живе співачка в нелегкі часи війни, як вона ледь вижила після концертів на ЧАЕС у 1986 році, як відмовилася від пропозиції будувати карʼєру в Америці, як допомагала Павлу Зіброву на початку його творчого шляху і з ким з молодих зіроку шоу-бізнесу вона заспівала б дуетом. Про все це співачка Алла Кудлай розповіла в інтервʼю BLIK.ua.
Автор: Оксана Гончарук
“Захожу у Фейсбук — боже мій, скільки там злих людей”
— Алла Петрівна, ви раніше в місті мешкали, а зараз, я чула, живете в приватному будинку під Броварами. Я знаю, що ви любите плавати, тож подумала, що якщо ви поїхали від Дніпра, то як же ваші запливи?
— Плавати я люблю, це правда, і з ластами і так. Вода для мене все. Але зараз така ситуація, що не можу.
— Я ще знаю, що поет Анатолій Матвійчук, який вам написав хіт “Красива жінка незаміжня”, повернувся влітку з США і живе в Броварах. Виходить, що ви тепер сусіди. Чи ви бачилися?
— На жаль, ні. Останнім часом лише переписуємося у Фейсбуці. Поети ж - люди з відкритою душею, дуже чутливі до життя. Він багато пише, а на це потрібен час. Тож навряд чи найближчим часом ми з Толічкою зустрінемося. Та він знає, що я його дуже люблю за те, що він справжній, талановитий, абсолютний професіонал. У нього надзвичайно гарні вірші та дуже сильні образи, особливо в піснях — просто приголомшливі. А “Молитва”, яку він мені написав, це взагалі щось особливе. Я його не забуваю, бо в цьому житті ми всі маємо підтримувати одне одного. Особливо зараз, у такій складній ситуації в Україні. Але не у всіх виходить: я захожу у Фейсбук — боже мій, скільки там злих людей. Хай Господь милує. Люди добрі, звідки у вас це? Ми ж, артисти, виховували вас своїми піснями. (співає) “Добрі люди, добрі люди, хай завжди вам добре буде, вік живіть у своїй хаті щасливі й багаті”. А що ж деякі роблять? Стільки зла в тих коментарях, що я думаю: господи, та чого вони так на моїх колег шкіряться, просто так, без причини. Не можу цього читати.
— От ви кажете, що у вас мільйон народних пісень в голові. То скажіть, чому народ, що такі красиві пісні складає, може бути таким лютим на своїх же?
— Народ, що пісні складає і співає їх, що картини пише й взагалі якоюсь творчістю займається, він не такий. Людина на світ озлобилася, бо можливо в неї якась життєва ситуація не склалася. Або таланту в неї немає ніякого і заздрість бере верх. Все просто.
“Ми ховалися у підвалі з сусідкою - десять днів не виходили”
— А тут ще війна всім психіку зрушує. А от як ви в цій всій історії з блекаутами та тривогами себе відчуваєте?
— Я з перших днів війни під Києвом. Тоді у лютому 2022-го багато хто телефонував з пропозицією мене евакуювати. Роман Недзельський дзвонив і наполягав: "Аллочка, потрібно евакуюватися, давай я тобі допоможу". А я сказала, що нікуди не поїду і буду тут. Бо відчувала, що загарбники сюди до мене не прийдуть. От у мене чуйка така була, розумієш? І ми ховалися у підвалі з сусідкою Галочкою - з названою моєю сестрою - і з її дітьми та внуком. Цілими днями не виходили, покотом лежали на підлозі на матрасах. Напевно з десяток ночей ми так ночували. Бо гучно було, страшне. Особливо коли літак пролетів прямо над дахом, аж хата задвигтіла.
Я з переляку тоді під стіл залізла. А моя Галочка на дворі була й думала, що літак дім зачепить — так він низько пролетів. Я тоді перелякалася страшне, досі як згадаю, то всередині все холодіє, такий в мені страх сидить.
— А виїхати хоча б на захід країни не думали?
— Нікуди не виїжджала й навіть не думала, а трохи згодом ми разом з Анжелою Нарбоєвою (продюсер фестивалю “Шлягер року”, - Авт.) почали робити благодійні концерти для воїнів. В цих концертах я знаходжу позитив. Пісня рятувала мені завжди, а з війною я постійно ловлю себе на тому, що навіть вдома я цілий день ходжу і якісь пісні собі наспівую під ніс. І буває зловлю себе на цьому і кажу "Алуся, ти що? А ну, припини" і… співаю далі (сміється).
— А ви з благодійними концертами до фронту доїжджали?
— Ні, ми виїжджаємо на виступи недалеко від Києва. По більшій мірі це концерти для військових в будинках культури. Та памяʼтаю, що в перші місяці після повномасштабного вторгнення ми взагалі в київському метро співали для воїнів. А у прифронтову зону я не їжджу. Ти що, не знаєш, що я - боягузка?
— Ага, боягузка. Людина, що не сходить з міста під ворожими літаками. Про таких кажуть “або дурна, або смілива”.
— Ну точно не смілива (сміється). Ось хто в нас сміливий, так це Ада Роговцева. Боже, яка вона сильна жінка і взагалі потрясаюча і незвичайна. Скільки вона вже під час війни добрих справ зробила. Я весь час слідкую за нею. Це - гордість нашої України. Ой, цікаве згадала. Якось ще у 80-ті, коли я була солісткою радіо та телебачення України, ми з Віталієм Білоножко та Васею Бокачем йшли з Будинку звукозапису (далі БЗЗ, - Авт.), де у нас була база. А на зустріч нам Кость Васильович Степанков (чоловік Ади Роговцевої, - Авт.). І він раптом стає й каже мені: "О, Аллочка, доброго дня тобі. Ти так схожа на мою Адочку", — посміхнувся та й пішов собі. А я одразу почала в сумочці дзеркальце шукати (посміхається).
— Ну ви ростом та фігурою точно подібні.
— Головне очі схожі, а ще брови, посмішка — ну, так мені здається. Не знаю, але як Кость Васильович сказав, значить так і є. Так от це я до того, що Роговцева мабуть не боїться вночі, а у мені щовечора страх оселяється всередині і я молитви читаю, ті, що батько навчив. І тоді легше стає і я вже засинаю. Оце така я боягузка
“Мій концертний костюм, в якому я на ЧАЕС виступала, прийшлося викинути”
— Не наговорюйте на себе, бо ви людина, яка пройшла непростий шлях і не схибила жодного разу.
— Ой, не кажи. Як згадаю, де я тільки не бувала. Пам'ятаю, у 1986 році поїхали ми в Чорнобиль давати концерт для ліквідаторів. Це було 7-8 травня, тобто після аварії менше двох тижнів пройшло. Це нас керівники ЦК комсомолу віправили.
— Молодці комсомольскі лідери, самі мабуть не поїхали - артистів в пекло погнали.
— Точно, комсомольці в Києві залишились. І ми там два дні на вулиці співали в 20 кілометрах від реактору. А один з інженерів підійшов до мене і питає: "Аллочка, який дурень вас сюди прислав? Хіба ви не знаєте, що тут радіація і категорично не можна на відкритому повітрі співати?". А я розгубилася, ну що тут скажеш, як ЦК ЛКСМУ дало наказ. І він мені порадив по поверненні додому випити одним духом пляшку червоного вина. Я так і зробила, чоловік виставив мені ту пляшку і стояв над душею доки я її не подужала. І що цікаво, я не сп'яніла абсолютно. І ще мій концертний костюм, в якому я на ЧАЕС виступала - він дуже красивий був, його мені Галя Забашта зшила і я його любила - його прийшлося викинути. Ну бо той інженер подарував мені дозиметр, і я як поміряла радіацію на костюмі, то показники аж зашкалювали.
— А ви себе потім як почували?
— Через тиждень після Чорнобилю я поїхала на гастролі в Америку. Виїжджали ми з Москви де прийшлося візу чекати. І в Москві тій мені стало негарно - почало двоїться в очах і в голові крутилося. Я тайкома до лікарки пішла, а вона сказала, що нічим не допоможе, бо я в Чорнобилі була, порадила приймати аналгін та корвалол і випроводила мене.
На щастя, коли ми в Нью-Йорк прилетіли, у нас було два вихідних. Як зараз пам'ятаю, мене до себе прийняла Марія Андріївна Рокоча. У неї на Манхеттені була квартира і вона мені кімнату виділила, так я там дві доби проспала наче вбита. А далі вже на фото видно, що я на концертах стояла як мумія.
Ми тоді невеличким культурним десантом з України приїхали - я співала, ще один соліст і баяніст, таким складом ми по всій Америці гастролювали: у великих містах і маленьких, всюди нас приймали феерично. А потім, коли ми до Нью-Йорка повернулись, де у нас теж був концерт, мене почали обробляти, щоб я залишилася в Америці.
“Представники діаспори хотіли витягнути мене з СРСР”
— Хто це був?
— Представники діаспори. Ні, вони потрясаючі люди, хотіли мене з СРСР витягнути. Та я їм сказала: “Вибачте, але у мене син маленький, батьки живі. Як я тут залишусь? Батьки ж мені того не пробачать".
— Ну тому за кордон тоді несімейних та бездітних не випускали. Члени родина залишалася в “совке”, як заручники. А так були б ви американкою, співали би як Квітка Цісик, продюсера собі б знайшли.
— Ну так там був продюсер. Він як мій голос почув, то відійти від мене не міг. Казав, що півроку я попрацюю на нього, а далі зможу вже сама на себе працювати. Та я все одно додому подалася.
— Ну, нічого. Зробили карʼєру вдома. А розкажіть як ви в Хор ім. Верьовки влаштувалися? Бо це був знаний колектив, куди мріяли попасти найкращі вокалісти.
— Мене сам Анатолій Авдієвський запросив. Там була ціла епопея. Я коли на третьому курсі в ніжинському педінституті вчилася, до нас в Ніжин приїхав журналіст із газети “Комсомольське знамʼя”, її ще “КоЗою” в народі називали - дуже була впливова газета. Журналіст шукав в районі цікавих особистостей щоб інтерв'ю зробити і йому розповіли про дівчинка, що двома голосами співає. А у мене дійсно академічне колоратурне сопрано і народний голос. На уроці я співала арію Джільди (опера “Ріголетто”, - Авт.), а вдома “Посіяла огірочки”. І той журналіст прийшов на мій урок по вокалу, послухав та й написав про мене в своїй газеті. А через пару тижнів після публікації мене викликав в Київ режисер урядових концертів Лев Сілаєв. Це була якась захмарна для нас в Ніжині особистість. Зустріч мені призначили у Палаці культури “Україна” де побувати була моя мрія. Тож взяла я банку маминих огірочків ніжинських і ми з моєю вчителькою по вокалу Марією Федорівною Бровченко поїхали. Силаєв до речі, тим огірочкам дуже зрадів. А викликали мене в Київ щоб сповістити, що я буду співати з естрадно-симфонічним оркестром на з'їзді комсомолу. Я як почула, так і заніміла. А Сілаєв тоді хмикнув і повчально так сказав: “Алла, запамʼятай, скромність найближчий шлях до невідомості". А я ту його пораду послухала і подалася на прослуховування до Авдієвського.
“Я вдяглася гарненько та заспівала для політбюро в залі”
— Анатолій Авдієвський - легендарний хормейстер. Він 50 років був художнім керівником і головним диригентом Національного українського народного хору ім. Григорія Верьовки. До нього на прослуховування артисту прийти це як якомусь партійцю до Брежнева на прийом.
— І от Анатолій Тимофійович мене послухав і сказав, що бере в хор. А я ж лише на третьому курсі. Тож домовились, що я як інститут закінчую, одразу в Київ. Я дуже вдячна долі, що мені все життя везло на хороших добрих людей. Тож я влаштувалася в Хор Верьовки і ми одразу на гастролі поїхали по Росії, господи, прости. Пісні я вчила прямо в дорозі і на концертах — дівчата мені підказували. А поряд зі мною в хорі стояла Ніна Матвієнко,то вона мені весь час допомагала. Ми з Ніною, вже покійною нажаль, добре тоді здружилися.
— Чекайте, а як пройшов ваш дебют на сцені палацу “України”? Ви не вмерли від страху? Бо кажуть, що перший раз як на ту сцену виходиш, вона приголомшує.
— Та я тоді взагалі нічого не боялася. Вийшла собі та й заспівала, на щастя мені дали співати не “Ленин всегда живой”, а щось ліричне. Памʼятаю, адміністратор оркестру Юра Братолюбов мені для виступу концертне плаття приніс, но бо які у студентки концертні наряди. Я вдяглася гарненько та й заспівала для політбюро в залі.
“Натякнути, що мені б більшу квартиру, в мене язик не повернувся”
— От якби Володимир Щербицький (Перший секретар ЦК КП України, - Авт.) ще квіти подарував, то була б взагалі красива історія Попелюшки.
— З Щербицьким я особисто знайома не була, а от Валентина Семенівна Шевченко (голова президії Верховної Ради УРСР, - Авт.) мене дуже любила. Вона навіть, коли ми їздили на якісь культурні декади, передзвонювала мені, щоб я обов'язково взяла свій стилізований народний костюм - він їй дуже подобався. Ми з нею були в гарних відносинах, але все ж таки натякнути їй, що в мене маленька однокімнатна квартира, а хотілося б щось більше, у мене язик не повернувся. А ми ж тоді жили з чоловіком та сином в крихітній однушці на Лісовому масиві.
— Ну так чого мовчали? Он Бобул з Сандулесою ще коли разом були, “наспівали” собі на трикімнатну квартиру на Володимирській.
— Мені завжди заважала та сама скромність, яка шлях до невідомості (сміється). Тож “піздно дядя пить “боржомі”.
— От ви, молода та гарнюня, у цих партійних колах оберталися — партійні діячі не робили вам “цікавих пропозицій”?
— Не заливай мені провокативних питань. Ні, не робили і не чіплялися. У моїх колег різні історії були, та про себе я не можу нічого сказати абсолютно в цьому сенсі. Може я їм не була цікава тому, що була заміжня і дитину вже мала.
“Давала по три концерти на день, по 12 карбованців кожен"
— А скільки ви у вісімдесятих за один виступ гонорару отримували?
— 12 карбованців і ще 50 копійок. Але ж я могла давати і по три концерта на день. Ну, а потім в 90-х роках ми вже почали з Віталіком Білоножко виїжджати на свої сольні концерти. Брали костюми, мінусовки на касетах і з ними працювали концерти. Рідний брат Віталіка — Славік Білоножко — спочатку на Полтавщині концерти нам організовував, а потім ми вже по всій Україні їздили з ним. Пригод була купа, памʼятаю як після якогось концерту нас с Білоножко відправили додому на машині медичної допомоги. То була така продовгувата “Волга”, де було одне пасажирське місце спереду, а ззаду лежаче для пацієнта. І так ми їхали додому десь кілометрів 300 — лежали по черзі і реготали з того всю дорогу.
А ще якось десь на західній Україні ми працювали ті самі три концерти на день і один з них на стадіоні на чотири невеликі колонки — ну не було у нас більше. А людей стільки було, що завал. І вони оточили нас з усіх сторін, бо їм же погано чути. І ми в тому оточенні живцем все відпрацювали. Які там фонограми, про що ви говорите.
— Ну так голос же був — взяла мікрофон і пішла співати.
— Так, він і зараз є. Не дочекаєтесь. Я активно працюю.
“В Москві на конкурсі я заспівала дві україномовні пісні і вони це проковтнули”
— А що то за історія була, коли вам запропонували у Москві імʼя концертне поміняти і карʼєру робити?
— То був 1992 рік. У Москві проходив черговий Всерадянський конкурс молодих виконавців “С песней по жизни” і я в ньому приймала участь. Треба одразу сказати, що на конкурсі, який транслювало Центральне телебачення СРСР, я співала дві україномовні пісні — “Три поради” Шамо та Рибчинського та “Хай щастить вам, люди добрі” - Поклада й Крищенко, в Москві це проковтнули. Дійшла я до фіналу і перед самим фінальним концертом до мене підходить композитор Володимир Шаїнський і каже: "Аллочка, ми на вас ставку делаем, вот только нужно, чтобы вы имя поменяли”. Я його питаю в якому сенсі “поміняти". А він каже, що будь яке імʼя згодиться, аби на Алла, бо у них в Москві вже одна Алла є і іншої бути не може.
Я йому пояснила, що якщо я імʼя поміняю, то мене додому не пустять, що мене будуть батьки лаяти, і чоловік, і всі. А далі нагадала Шаїнському, що я взагалі-то солістка радіо та телебачення України. Коротше, не погодилася я на те, і отримала друге місце. Хоча і такий результат був дуже крутим, бо там же змагалися кращі співаки з усього Радянського Союзу. Не знаю, які ставки вони на мене там робили, але були дуже здивовані, що я на те не клюнула. Та я не жалкую абсолютно.
Я вам скажу, що після того конкурсу мені ще довго мішками приходили телеграми з усього СРСР. Таке у конкурсу було охоплення глядачів. Але з тою Аллою (Пугачовою), що в Москві, Алла (Кудлай), що в Києві, не пересікалася жодного разу. А Юрій Рибчинський пізніше на моєму бенефісі сказав, що у росіян своя Алла, а у нас своя. І невідомо яка краща.
— Треба було їм сказати, що ви американським продюсерам відмовили, тож у них шансів нуль. Хоча не секрет, що наші співаки, що робили карєʼру в Москві, одразу ставали зірками.
— Це так. Яскравий приклад - Коля Гнатюк, що якийсь час в Москві працював. Його “Танець на барабані” гримів на весь СРСР. Я його дуже люблю, бо він потрясаючий і як артист, і як людина. Ми з ним дуже часто зустрічалися на концертах.
— Ну, у Гнатюка в кінці 70-х була слава європейского масштабу. У 1979-му Гран-прі конкурсу естрадної пісні в Дрездені, у 1980-му перше місце на фестивалі Інтербачення в Сопоті. Він був суперзіркою, хоча і не довго. Але я думаю, що і вам нема чого жалітися? Ви були справжньою зіркою України.
— А я і не жаліюся. Слава Богу, що у мене були пісні, які люди любили. Я їх через душу пропускала і глядачі це завжди цінили. Але раніше пісні були справді якісні, це не те що зараз мені пропонують композиції з якимись віршами незрозумілими і без мелодії. Я таке не беру, бо душа всередину не пропускає.
“Могла б запросто з Артемом Пивоваровим “польотрати” дуетом”
— А ви, до речі, слідкуєте за сучасними виконавцями? Хто вам подобається?
— Слідкую потрошку. Мені, наприклад, Артем Пивоваров подобається - міцний співак. Я якось давала інтервʼю “Сніданку з 1+1” і Руслан Сенічкін спитав з ким би я дуетом заспівала. Я кажу, що з Пивоваровим, бо знала, що він пісню “Земле моя” заспівав Рибчинського та Осадчого, ту що я співаю. А Сенічкін і каже: “так він же льотрає”, а я йому відповіла, що і я “льотрати вмію”, тож ми могли б в дуеті це відмінно продемонструвати. Я готова.
— Ну, може Пивоваров це інтервʼю прочитає і вам проєкт запропонує. А що до молодих співачок, хто вам зараз подобається?
— Ну, звичайно, Настя Каменских - моя хрещениця. Вона безподобна. У неї все доладу і зовнішність, і тембр голосу, і її музичність.
— Ну так заспівали б з Настею в колабі.
— Досить того, що я з її мамою Лідою заспівала пісню “Подруга” (співає) “А в мене подруга така су-у-у…часна і приїжджа до мене вчасно, завжди спасе мене від мого жалю, тому що так вона життя кохає”.
— Ну, з Лідою заспівати то одне, а все ж таки чому з Настею не заспівати разом, от на Різдво б щось утнули.
— Думаю, що все в нас попереду. Хай трошки з цією війною “устаканиться” все, бо дуже важко ці випробування переносити творчим людям.
“Від голосу Хуліо Іглесіаса я просто очманіла”
— Ви десь говорили, що вам дуже подобається Хуліо Іглесіас. Ви з ним в Києві зустрічалися, бо він же двічі до нас з концертами у палац “Україна” приїздив на запрошення Миколи Мозгового?
— На жаль не вийшло у мене на тих концертах бути. А ти знаєш, що в радянські часи Іглесіас був в СРСР заборонений, бо щось не те про цю країну сказав. Я коли була у 1985 році в Канаді, вперше його почула в машині Олега Антонова, який мене віз в магазин. Він поставив касету і я від того голосу просто очманіла. І Олег мені три касети Іглесіаса подарував. Я їх привезла до Києва і принесла на БЗЗ — показую звукорежисеру, а він каже: "Йо-майо, Аллочка, він же у нас заборонений. Як ти його провезла?". Так на ті три касети на БЗЗ черга стояла - всі собі переписували. Вони у мене десь й досі є. Такий же той Іглесіас класний — незвичний співак, з голосом, що вивертає душу.
— А чи можна когось зараз з наших артистів з Хуліо Іглесіасом порівняти?
— Не знаю. Ну бо це природа. Тільки так. Природа йому подарувала і чуттєвість, і тембр голосу неповторний, і зовнішність. І все це в ньому настільки гармонійно поєднується, що я не можу не кайфувати від цього. Але такі артисти “від Бога” народжуються дуже рідко.
“Пашу Зіброва я брала до себе в концерти”
— До речі про палац “Україна”. Ви ж були однією з перших, хто зробив сольний концерт на цій сцені Чи це так?
— Я першою взагалі була. Це було у 1993-му. Мені тоді поет Степан Галябарда допомагав — багато пісень написав. І Саша Злотнік, і Вадим Крищенко. А тодішній директор палацу “Україна” був дуже хороша людина і йшов на всякі поступки для нас. А мій чоловік — Микола Кучеренко — ще був тоді живий і все це піднімав на своїх плечах. Той бенефіс став можливий завдяки гарній командній роботі великої кількості талановитих людей. Про концерт довго ще говорили, але були й ті, що заздрили — як же без цього. Але хороших людей, які здатні за тебе порадіти, завжди більше. На цьому і стоїмо.
До речі, на тому концерті мені представник ЧАЕС подарував фортепіано Чернігівської музичної фабрики. Білосніжне, таке красиве. Воно в мене до сих пір є.
— А правда, що на ваших концертах на розігріві виступав Павло Зібров?
— Ну, не на розігріві, але я Пашу брала до себе в концерти. Ми їздили по Україні вдвох і він співав на початку дві-три пісні, бо більше просто не мав, Він же тоді в оркестрі грав і тільки ставав на ноги. І у нас з ним були дуети досить непогані.
— Мабуть у Зіброва дружини Марини тоді ще не було, бо вона б не дозволила дуети.
— Ну що ти таке говориш, чого б це вона не дозволила. Я, до речі, памʼятаю, як Паша з Мариною почали зустрічатися. Вона така класна. Він нас познайомив на дачі у одного спільного знайомого і всім було видно, що Паша в Маринку по вуха закоханий. І, між іншим, вона вже тоді була вагітна Діаночкою. Боже, яка красуня виросла та розумниця. Взяла найкраще від мами та батька.
“Джамала почала ставити мені умови, я розвернулася і пішла з шоу”
— Чомусь згадала, як Павло Зібров виступив на “Голосі країни”, а далі ви у 2017 році теж пішли на “сліпі прослуховування” в цьому шоу та заспівали свій хіт “Красива жінка не заміжня”. Хто це вас підбив на цей крок?
— Мене запросив Володя Завадюк (голова “1+1 продакшн”, - Авт.). Це, скажу, був незвичний досвід і цікавий, але я відмовилась потім далі приймати участь, бо мені не сподобалося. Моїм тренером була Джамала і вона почала мені умови ставити що я повинна співати. Ну, і я розвернулася та й пішла з шоу.
Не вдалось завантажити відео.
— Ви самі могли б сидіти в кріслі тренера і набирати собі команду. А поряд щоб Зібров сидів як другий тренер. Було б цікаво: два тренери - молоді артисти і два - ветерани сцени. Та чомусь “плюси” таке не роблять.
— Ну, Тіна Кароль не пустила б. Чомусь мені здається, що вона була б проти. Хоча не знаю.
“Онуків з Різдвом буду вітати онлайн, що вже зробиш”
— Скоро Різдво — велике сімейне свято. Я знаю, що ваша невістка з онуками в Англії з початку війни. Спілкуєтесь з ними?
— Ти ж в курсі, що моя невістка Марта Спіженко - дуже класна співачка. В неї потрясаючий тембр голосу і емоційно вона настільки вживається в пісню. Це ж треба було, щоб ця війна… Марта карʼєру артистки зараз облишила, бо доля закинула її з дітьми в Манчестер. І мені так шкода, що я не можу поїхати з нею десь на концерті заспівати. І дітей шкода. Уляна, коли виїжджали вони звідси, все повторювала: "Я нікуди не поїду з дому". Машина вже стоїть на потяг, всі плачуть, а вона не поїду і все. Уявляєш?
Онуку Андрійку зараз 5 років, а Уляні вже 10-ть. Андрійко дуже гарно співає і вже ходить в школу. А Уляна вільно англійською мовою розмовляє. Вони всі разом приїжджали сюди у 2023 році, були два тижні, що як один день пролетіли. І знову прощання, і знову сльози. Ну бо важко моїм на чужині. Всім важко.
— А чого ви не можете до них поїхати?
— Боюся, що дорогу не подужаю. Я звикла, що мене за руку водять, а тут тисяча пересадок, поїзди запізнюється, на літак не встигаєш. То не дорога, то жах. Все не для людей зроблено. І я боюся. що цього не витримаю. Тож буду вітати онуків з Різдвом онлайн, що вже зробиш.
— 25 грудня будете відмічати Різдво? Як вам взагалі цей перехід з однієї дати на іншу?
— Ну, якось так трошки дивнувато, але впораємося (співає) “На Різдво зірка палає. До людей свято прийшло. Божий син світ прославляє на любов і на добро”. Це ж моя пісня. Ми її з Іваном Поповичем співаємо дуетом, і одна я співаю.
— Ви ж гарна хозяйка, чи буде на столі на Різдво 12 страв?
— Ну, ти така дивна, звичайно буде. А може і більше буде, подивлюся, який у мене буде настрій. З Різдвом Христовим всіх вітаю. Разом до перемоги!
Читайте також: