«Богом даний атеїст»: як стендап-комік Вахнич поєднує гумор і службу на швидкій

Богдан Вахнич – стендап-комік і за сумісництвом лікар однієї зі станцій швидкої допомоги у Львові. Він уже 7 років підкорює вітчизняну стендап-сцену: починав зі студентського вечора гумору у Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького, а тепер заробляє солідні гроші у своїх турах із монологами. Паралельно Богдан продовжує працювати на швидкій, звідки артист черпає кумедні історії для своїх виступів, починаючи з 2019 року. 

У відвертому інтерв’ю сайту BLIK.ua Богдан Вахнич розповів про таке:

• чому розчарувався у майбутній професії медика та що його змушує все ж залишатися в ній
• які яскраві епізоди зі своєї роботи на швидкій дають йому натхнення на стендап-сцені
• пояснив, чому не жартує про військових 
• зізнався, чому називає Ірину Фаріон без перебільшення великою людиною.

«Виграв 500 гривень і подумав собі: ну, це солідний успіх»

– Богдане, твій перший повноцінний стендап-виступ стався на одному з «відкритих мікрофонів» у Львові. Яким був той перший досвід монологу перед публікою? Як глядачі, слухачі відреагували? 

– Взагалі, мій най-най-найперший виступ відбувся на вечорі стендапу в стінах університету. Тоді зал відреагував чудово. То був однозначний успіх. Навколо мене було сконцентровано стільки уваги…

Пізніше я спробував себе на своєму першому «відкритому мікрофоні». Прийшов туди з тим же матеріалом, який видавав п’яним студентам-медикам. Так от, той матеріал виявився геть нецікавим умовному журналісту, айтівцю, чи ще комусь, хто в той вечір сидів у залі. 

Запала мертва тиша. І я тоді такий: ну, все! Це провал, просто жах. Найгірше – це коли ти щось розповідаєш, а люди в цей час аж настільки нудьгують, що починають зазирати у свої смартфони. 

– Після такого холодного прийому на першому відкритому мікрофоні, що тебе переконало залишитися в цій сфері? Ти ж наче як хотів кинути, зазнавши невдачі… 

– Я й далі продовжував спілкуватися з людьми зі стендап-тусовки попри все. Вони мене зрештою й переконали поїхати спробувати свої сили, виступивши в Тернополі в барі «Коза». Там завжди хороша атмосфера, привітна публіка. 

Тож я й підготувався, як належить. Написав інший стендап. Виступив зрештою добре. Люди сміялися, а я своєю чергою, отримав прилив ендорфінів. Відчуття було, що я красунчик. Усвідомив у ту мить, що таки хочу цим займатися. Опісля того були наступні виступи, не менш, а то й більш успішні.

– То був виступ за гроші, чи просто для презентації себе на безкоштовній основі?

– Так, то був так званий «money mic» («мані майк» або грошовитий мікрофон у перекладі – прим Б.Б.). Тільки грошей заробити не вийшло. Виграв їх хтось інший. Ніколи я в «Козі» не вигравав. 

Власне, мені на той момент було достатньо відчути кайф від виступу на сцені. І продовжитися цим займати.

– А коли тобі вперше заплатили за стендап? І скільки? 

– То було в часи початку моєї кар’єри коміка на стендап-батлі. Виграв 500 гривень і подумав собі: ну, це ось успіх солідний. Дуже радів.

– Яким був твій найперший жарт? З чого починав у стендапі? 

– Мій перший жарт досі часто цитує мій колега-комік, друг Микола Капішон. Вітається так зі мною. «Мене звати Богдан, що перекладається, як Богом даний. І за дивним збігом обставин, я атеїст». Якось так. Ну, коротше, суть жарту в тому, що я – Богом даний атеїст. Такий ось каламбурчик. 

«Каже: в мене малиновий колір язика, повезіть мене до лікарні»

– Ти часто розповідаєш смішні й не дуже історії зі своєї роботи на швидкій. А чи були якісь варті уваги випадки ще під час навчання?

– Студенти – це в цілому, дуже забобонні люди. Ми старалися зробити все, щоб здати іспит. І мені одного разу хтось із старшокурсників сказав, що якщо покласти по 50 копійок в кожен капець – точно здаси. От я й пішов на один із іспитів, так і зробив. Отримав трійку, вважай, здав. Думав, що відтепер буду завжди так ходити. На наступний іспит прийшов так само з монетами у взутті, але вже не зміг скласти 😊. 

– Чи жартував ти з пацієнтами під час інтернатури і в роботі на швидкій? Де пролягає ця тонка межа в подібному гуморі? Про що ні в якому разі не можна жартувати з хворими? 

– Я взагалі дуже часто жартую. Такий маю характер і стиль спілкування. Чи завжди я у правильних рамках жартую? Це треба запитати у пацієнтів. Часто, коли ти приходиш у хорошому настрої, жартуєш із пацієнтами, то це сприяє роботі. Інколи буває, що пацієнтам мій гумор не до вподоби.

Богдан Вахнич. Фото особистий архів Богдана Вахнича

– А про що не можна взагалі жартувати з хворими? От уяви, що ти прийшов виступати у онкодиспансер або хоспіс. Про що ти пожартуєш, а від яких жартів відмовишся? 

– Не знаю, у мене досить широкі рамки гумору. Часто люди з онкологією самі з гумором ставляться до свого становища. В таких випадках їм некомфортно, коли їх жаліють. Краще разом з ними сміятися. Тоді вони відчувають себе більшими за свою проблему.

У хоспісі часто нема з ким жартувати. Там або вже майже присмертний контингент, або глухий в силу старості. До глухих ще докричатися треба. Крики, як на мене, зіпсують всю атмосферу виступу. В результаті ніяких приколів не буде. 

– Ти працюєш на швидкій, а це дуже стресова робота. Ти сам про це часто кажеш. Після якого випадку у своїй роботі ти хотів звільнитися, бо гадав, що більше не зможеш там працювати?

– Таких випадків значно більше, ніж смішних. Пригадую, як одного разу нас із фельдшером викликали їхати на ДТП. Суть ситуації в тому, що у дуже великому заторі одна з машин їхала дуже повільно. А їй назустріч летів п’яний водій. Авта зіткнулися лоб у лоб. У авто, що їхало повільно, була дівчина з мамою та сестрою. Дівчинка за кермом загинула відразу. В неї мозок витік просто через вуха. Матір була у комі та пізніше померла у лікарні. А сестра, що сиділа позаду, вся лежала переламана. Руки, ноги… Просто лежала на землі, дивилася на труп сестри і присмертну матір і кричала неймовірним криком. 

Коли ти дивишся на людські страждання – фізичні, психологічні, то розумієш, що не хочеш тут бути. 

– Можливо, є ще якісь, більш оптимістичні випадки на викликах? Наприклад, як чоловіки, які лежать із температурою 37.6 і вдають, що помирають?

– Одного разу ми приїхали до жінки…не пам’ятаю, яка там була причина виклику. Але суть в тому, що та жінка поскаржилася на колір свого язика. Каже: в мене малиновий колір язика, мовляв, повезіть мене до лікарні. Зробіть мені хоч укол якийсь. А я питаю: що ви їли? Вона відповіла, що не пам’ятає. Та й таке. 

– Що тебе все ж втримало на цій роботі попри всі труднощі?

– Наразі для мене швидка є гарантією бронювання. Завдяки цьому я можу в тому числі виступати зі стендапом. До того ж, враховуючи наш проєкт «Медичні історії», моя робота є джерелом смішних історій для публіки. Але, думаю, ми восени його вже закриємо, якщо ми відчуємо, що вперлися у стелю.

– Як ти реагуєш, коли по приїзді на виклик виявляєш, що у домі пацієнта увімкнули російський контент?

– Просто кажу: зробіть тихіше, бо це заважає проводити лікарський огляд. Інколи, звісно, хочеться трошки в агресивному форматі зреагувати. Та у першу чергу я ж лікар, який приїхав допомагати людям. 

«Навчання в медичному точно не треба ідеалізувати»

– Богдане, у своєму першому сольному стендап-концерті «Чвертка» ти розповідав свою бабусю, яка хотіла, щоб ти став священником: мовляв, це престижна професія. Як бабця сприйняла твоє рішення стати врешті лікарем?

– В цілому – позитивно. Медицина для неї була на 2 місці за престижністю після священника. Думала, що я буду її лікувати. Та ще й її подружок на додачу. 

– Дозволяла тобі себе лікувати? Чи можливо давати їй якісь поради щодо лікування?

– Я сам родом із Трускавця, мені 28 років. Коли я закінчував медичний університет, моя бабуся вже померла. Тому мені не випало нагоди якось їй допомогти. Тим займався мій старший брат свого часу. Щоправда, з сумнівним успіхом. Старі люди дуже прикрі, коли йдеться про якесь лікування. 

Баба не визнавала таблеток. Надавала перевагу народній медицині. 

– Також ти розповідав, що чи не єдиними розвагами твоєї бабці були походи на похорони і перегляд серіалів. Маєш якусь кумедну історію з тих часів, коли ходив на похорони з бабусею?

– Пригадую, як люди завжди обговорювали, хто й у чому приходив на похорон. Щось на кшталт такого: «О, дивися, як Галька вбралася! В такому прийшла!»

Так, наче небіжчика це якось хвилювало. Чисто тобі якийсь місцевий показ мод. 

– Ти обирав медицину з метою стати педіатром. Щоб лікувати всіх дітей. Але, навчаючись в університеті, просив викладача поставити трійку. При цьому кажучи, що ти й так ніколи не будеш лікарем. Що вплинуло на тебе настільки, щоб змінити ідеалістичне сприйняття майбутньої професії на жорстко реалістичне? 

– Жорстока реальність зруйнувала мої мрії. Я побачив ту всю систему просто повністю. Ну, тобто навчання в медичному точно не треба ідеалізувати, як виявилося. Дуже складно було, великі навчальні навантаження. До всього ще й викладачі дуже упереджені відносно тебе. Наче спеціально прагнуть тебе принизити. Показати, що вони кращі за тебе. Типу вони вже хтось, а ти – ніхто. 

Багато хто з них не хотів нас навчати, щоби не виховувати собі ж конкурентів майбутніх.

А цей діалог з викладачем був такий з мого боку маніпулятивний. Мені дуже треба було отримати ту оцінку. 

– Той викладач знає, чим ти тепер займаєшся? Що ведеш подвійне життя – працюєш на швидкій, а у вільні дні ти комік.

– Не знаю, чи йому про це відомо. Майже зовсім ні з ким не спілкуюся з медичного. Загалом львівський медичний не дуже контактний університет. Ми хотіли нещодавно зняти новий випуск нашого свіжого ютуб-проєкту Медичні історії для студентів ЛНМУ. Але нам не пішли назустріч взагалі. Спочатку запропонували зал, що не підходив для заходу. Потім інший, який погодили врешті-решт. А згодом раптом відмовили – мовляв не пасує хі-хі, ха-ха, бо поруч є корпус анатомії, де лежать трупи військових.

– У твого колеги по цеху Фелікса Редьки були схожі проблеми, коли він оголосив тур Україною, бажаючи виступати в приміщеннях цирку. Так само спершу ніби то погодили все, але в підсумку надійшла відмова…

– На жаль, це так є у всіх державних структурах, де залишився ще цей дух радянщини. 

«Сподіваюся, що ніколи не буду брехати зі сцени»

– Ти розповідав, що найголовнішим твоїм цензором є твоя наречена Оксана. Яка у неї система цензури? Які жарти вона схвалює, а які засуджує?

– Не сказав би, що у неї є якийсь такий жорсткий фільтр. Вона просто може звернути мою увагу на той чи інший жарт, який на її думку не дуже. Тоді ми сідаємо це обговорити. Бо я ж зі своїми широкими рамками гумору можу не відчути межі. І якщо мені вдається переконати Оксану, що жарт цілком собі нормальний, то питання відпадають. 

Богдан Вахнич. Джерело - instagram.com/stand_up_battle_club/

– То в тебе, по суті, немає рамок? Чи все ж таки є тема, на яку Богдан Вахнич не пожартує ну ніколи в житті?

– Нема такої теми. Мої всі жарти побудовані на власному життєвому досвіді. Люди мені вірять, бо я розповідаю правду. Сподіваюся, що ніколи не буду брехати зі сцени. Розумієш, якщо я зараз вийду і розкажу стендап про те, що наче б то працюю в поліції, то це буде просто неправда відверта. 

– Про реакцію глядача на гумор. У деяких коміків буває таке, що залу не сподобається настільки, аж можуть погрожувати насиллям. У тебе були такі випадки різкого несхвалення гумору глядачем?

– Буває, коли глядачі п’яні, то самі шукають конфлікту. Незалежно від жартів. І от я, як людина на сцені, стаю для таких тригером. Пригадую, як під час одного з моїх виступів у Львові в пабі кілька п’яних слухачів підійшли до мене, щоб забрати мікрофон та самим щось зі сцени сказати. Там між нами, коміками, та тими п’яницями стався конфлікт. У результаті якийсь мужчина «під мухою» підняв мене за барки вгору, глянув на мені в обличчя та й каже: «Ти смішний». І кидає мене десь вбік на підлогу.

Подумав тоді: ну, хоч десь моя професія коміка допомогла. 

– І ще трохи про цензуру. Як у часи війни правильно жартувати про військових, щоб не потрапити у скандал, як комік Олег Грюндік? Чи варто тоді взагалі піднімати тему військових у стендапі?

– Не знаю, як тут жартувати правильно. Я не пишу жарти спеціально на якусь певну тему. На мою думку, найкраще про військових пожартують лише самі військові. Я, як цивільний, можу жартувати про війну в Україні з точки зору того, як вона впливає на мене. Але ніколи не дозволю собі жартувати про бойові дії. Я ж не військовий. І, як я казав, дуже важливо казати людям правду. 

«Ірина Фаріон – представниця справжньої інтелектуальної еліти»

– Раніше ти брав участь у проєкті від Standup Battle Club під назвою «Культурна оборона». Останній випуск проєкту вийшов місяць тому. В «Оборони…» є якесь майбутнє, чи проєкт заморожено?

– У серпні торік я покинув колектив Standup Battle Club. Тож не знаю подальших планів авторів на «Культурну оборону». Беру участь тільки як запрошений сторонній гість. Думаю, що проєкт триватиме далі. Він же був задуманий в першу чергу для збору коштів на військо. Можна припустити, що доки триватиме війна, «Оборона…» буде час від часу виходити з новими епізодами. 

– У тебе з друзями є ще один проєкт під назвою «Медичні історії», де ви з колегами по професії та стендапу розповідаєте смішні історії з роботи. Як буде далі розвиватися цей проєкт? Щось буде мінятися, чи все залишиться в такому ж форматі веселих історій медиків?

– Ми потроху трансформуємося вже. Спочатку були тільки я та мій друг Славік Мартинюк. Далі пробували кликати ще двох гостей, медиків за освітою. Тоді зрозуміли, що найкраще працює, коли з нами один гість. Нині це наш колега-лікар Назар Шебела. 

– Скільки ти заробляєш на стендапі?

– Дохід зі стендапу нестабільний. Тобто, ти їдеш у тур, заробляєш певну суму грошей, а потім 2-3 місяці маєш меншу кількість виступів і, відповідно, грошей. Скажу так: за тур заробляю десь 2-4 тисячі доларів.

Василь Вірастюк. Фото: пресслужба «Слуги народу‎»

– В рамках «Культурної Оборони» ти спілкувався з різними відомими людьми. Такими, як філолог і політик Ірина Фаріон, важкоатлет і стронгмен, нардеп Василь Вірастюк. Які вони, як люди та особистості?

– Розпочну з Вірастюка. Він дуже багато жартує в ході розмови. Достатньо відкритий. Наповнює своєю енергетикою все приміщення, де знаходиться. 

Ірина Фаріон – представниця справжньої інтелектуальної еліти. Приємна пані, гарно говорила дуже розумні речі. Перед ефіром, як балакали, то вона наполягала на філіжаночці кави. Спілкуєшся з нею і відчуваєш, що перед тобою велика людина. Причому без жодної краплі пафосу. Пам’ятаю, як ми їй написали, запрошення на проєкт і сказали, що збираємо кошти для військових. Одразу погодилася до нас прийти. 

– А як щодо колишнього футболіста Шахтаря, Карпат, Дніпра та збірної України Артема Федецького, котрий теж одного разу до вас на шоу завітав?

– Федецький – це така людина, з якою говориш і виникає враження, ніби знаєш його багато-багато років. Такий, як то кажуть, свій в дошку хлопець. З ним можна поговорити про будь-що.