510 км із Заліщиків до Києва на дивані: український винахідник-переселенець працює над розміновувачем для ЗСУ

Аркадій Фішман з прифронтового Слов’янська поїхав у тур до столиці на власноруч змайстрованому дивані на колесах заради благодійності. Чоловік майже моментально став об’єктом всезагальної уваги. Всі, хто бачив його диван вперше, одразу підходили фотографувати цю чудасію. А діти ще й кататися полюбили на цьому транспортному засобі.

Відео подорожі Аркадія Фішмана на дивані можна переглянути в телеграм-каналі BLIK.ua

«Диван-тур», організований винахідником на підтримку армії, покликаний зібрати 2 млн. грн. на ЗСУ та допомогти з виготовленням наземного дрона-розміновувача для військових. У розмові з українським таблоїдом BLIK.ua переселенець розповів, як диван змінив його життя. Та чи планує виходець із Слов’янська використати свій винахід ще якось у майбутньому.

«Першим питанням, яке я почув, було: Чи може ця штука зупинитися»?

– У рідному місті Слов’янськ ви розробляли інтроцикл. А чому зараз ви розробили саме диван на колесах? 

– Коли виїздив зі Слов’янська, то завантажив все, що міг, у авто – це були акумулятор від інтроцикла разом із двигуном, знятим із нього ж. А також деякі елементи керування своїм тодішнім винаходом. 

У Заліщиках це все в мене деякий час просто лежало в кутку. То я й вирішив пустити деталі в хід. Не залишатися ж добру без діла! Подумав, що треба зробити, щось таке цікаве для пересування містом. Я ж далеко нікуди не хотів їхати. 

За задумом, новий транспорт мав бути зручним для відпочинку на ньому під час руху. А на чому відпочивати найзручніше? На дивані. Всі це знають. Таким робом можна й у магазин поїхати за продуктами. 

– В принципі логічно. Ідучи пішки, можна й утомитися. А тут собі ліг і лежиш. Та ще й швидше можна дістатися до пункту призначення…

– Про раціоналізацію переміщення мені геть не ішлося. Найперше думав про веселощі. Хотів трохи життя зробити веселішим. Останнім часом нам надто вже сумно жити стало. Ніхто тебе краще не розважить, ніж ти сам, власне. 

– Скільки часу ви витратили на створення винаходу? Скільки грошей та інших ресурсів довелося вкласти?

– Місяць пітнів над своїм творінням. Матеріали використав перші-ліпші, які трапилися під руку. Крім тих, що уже мав із собою, звісно. Тканину для обшивки купив на секонд-хенді за 120 гривень, дошки – на місцевій пилорамі. Всього витратив десь 2 тисячі гривень. Все робив власноруч. 

– Це ж не перший ваш винахід, вірно?

– Спершу я працював над інтроциклом – це велике колесо, всередині якого розміщується наїзник – як у колесі для хом'яків. Інтроцикл може бути як моторизованим, так і з педальним приводом.

Інтроцикл Аркадія Фішмана. Фото надано Аркадієм Фішманом

– Яка доля вашого інтроцикла?

– Рік тому крайній раз навідався до свого міста. І мого інтроцикла дома не виявилося. Як і всього іншого цінного майна, нажаль. Все розграбували та розбили. 

– Але ж у Слов’янську росіян нема. Хочете сказати, що це робота місцевих мешканців?

– Точно можу сказати, що все було розмародерене. Чиїх саме рук ця справа – можу лише здогадуватися. 

– Дайте, будь ласка, якусь практичну інструкцію виготовлення дивану, ідентичного вашому. Можливо, хтось із ентузіастів і собі захоче таку дивовижу…

– Тут можна читати цілу довжелезну лекцію. Якщо максимально коротко – спершу треба отримати інженерну профільну освіту. Саме технологічного напрямку. Без цього діла не буде. Тільки опісля отримання відповідних знань можна говорити про складання точних креслень, розрахунки, тощо. Будь-хто не зможе зробити такий диван просто так. Треба ж аби воно все було довговічним, а не розвалилося, проїхавши кілька десятків метрів. Я робив усе, спираючись на освіту та попередній досвід. Можу хіба сфотографувати будову всього механізму і вам надіслати. 

Фото надано Аркадієм Фішманом і Оленою Дунець

– Як відреагували люди, коли вперше вас побачили на дивані, який рухався вулицями міста?

– Першими на мене відреагували заліщицькі поліцейські. Виїхав якось торік 8 березня покататися. І ледь устиг від’їхати від свого будинку, який орендую, на 500 метрів, як мене зупинили правоохоронці. 

– Які питання вони вам ставили? Що конкретно їх цікавило?

– Взагалі-то, збоку це дуже смішно спостерігати. Коли заходжу до магазину купити гальмівну рідину для дивану – мене питають: це для велосипеда? Відразу відповідаю, що для дивану. Одразу ж по цих словах бачу, як людина ловить ступор.

Такою ж була реакція і у полісменів. Знімали мене разом з диваном на камери смартфонів. Першим питанням, яке я почув, було: чи може ця штука зупинитися? Мабуть, гадали, що диван геть некерований. Чи не я ним керую, а щось інше. Далі запитали, чи можу я звернути на узбіччя. Не знаю, можливо, гадали, що цей диван котиться собі згори на роликах якихось. 

То було в людному місці – біля школи. Одразу ж збіглося повно людей. Не думав, що ця новина так розлетиться країною. Задум же був у першу чергу в тому, щоб розважити себе самого й мого маленького сина. 

Фото надано Аркадієм Фішманом і Оленою Дунець

– До речі про реакцію на ваш диван. Хтось із публічних, відомих людей вам після цього писав, дзвонив? Можливо, хтось із шоу-бізнесу, або ж відомі вчені вітчизняні?

– З публічних постатей мені ніхто не писав. Єдине, що було звернення від мережі супермаркетів «Сільпо» з пропозицією знятися у їхній рекламі. Казали, що побачили багатомільйонні перегляди. От і вирішили зняти рекламу на цьому хайпі.

– Що вони вам пропонували рекламувати? Саму мережу, чи якийсь товар, або їх власний продукт?

– Рекламував акційні пропозиції, які діяли якраз рік тому.

– Вам щось заплатили за послугу?

– Заплатили 18 тисяч гривень, приблизно, наскільки я пам’ятаю.

Фото надано Аркадієм Фішманом і Оленою Дунець

– З якими труднощами ви зіткнулися в процесі побудови свого дива техніки? 

– На початку створення креслень виникають певні труднощі, як правило. То колінвал не того діаметру, то колеса не встають у той вільний проміжок, який для них лишився. Коли ж уже вдалося довершити креслення, то все стає само собою зрозуміло. Врешті, мені ж досвіду не позичати.

– На своєму дивані ви торік влітку поїхали в «Диван-Тур». А до цього туру виїздили кудись за межі Заліщиків?

– У Києві ми їздили різними локаціями. Спершу подалися до друзів, а потім – на радіо для запису інтерв’ю. Була то програма «Добрий ранок, Україно!».

До початку «Диван-туру» не виїздив із Заліщиків диваном нікуди. Були, щоправда, думки поїхати влаштувати концерт у Чернівцях або Львові. 

Фото надано Аркадієм Фішманом і Оленою Дунець

«Єдиний випадок суперечки на маршруті Заліщики-Київ стався, коли поліціянти заборонили нам виїзд із міста»

– В ході туру з вами траплялися якісь надзвичайні ситуації? Розкажіть, які пригоди пережили. 

– Нас зупиняли майже у кожному місті, через яке пролягав маршрут туру. Робили це поліцейські в основному. Питали переважно, що воно таке, цей мій диван на колесах. Крім того фоткалися і донатили. Звісно ж, не обходилося без оглядин дивану з усіх можливих боків. 

Був навіть такий випадок, що нам задонатив поліцейський, ми зафіксували цей момент на відео. Зрештою коп просив нас не публікувати ту фотку ніде. Адже в кадрі неозброєному оку могло здатися, що ми даємо йому хабаря:). Єдиний випадок суперечки на маршруті Заліщики-Київ стався, коли поліціянти заборонили нам виїзд із міста.

– Чому?

– Не пояснили. Годину нас протримали. При цьому офіційно ми не затримані. Протоколу не склали також. Довелося мені дзвонити в Тернопільське обласне управління поліції, у відділ дорожньої безпеки. Аж після цього нас із моєю напарницею по подорожі Оленою Дунець пропустили. Наостанок запитали ще, чи бува не їде за мною слідом ціла колона диванів:). 

Думаю, єдиною причиною зупинки було нерозуміння. Щось нове завжди спершу викликає в нас такі відчуття. 

Фото надано Аркадієм Фішманом і Оленою Дунець

– Ви поставили собі завдання за час туру зібрати 2 мільйони гривень на армію. Вдалося досягти мети? Чи дозбирували суму ще після повернення? 

– Із запланованих 2 мільйонів зібрали всього лише 296 тисяч. Я хотів за ці гроші зробити 2 розміновувачі і одну машину для евакуації поранених з поля бою. У нашій країні подібним займається тільки одна фірма у Запоріжжі. Вартість становить приблизно 600 тисяч гривень. Європейські ж аналоги коштують 5 мільйонів. 

У підсумку я волів би вкластися у півмільйона гривень за кожен розміновувач. На додачу за решту грошей купити витратних матеріалів для війська. Та не вийшло, як бачимо, зібрати навіть на 1 дрон. Тепер доведеться якось втиснутися в рамки 296 тисяч. Ось уже 9 місяців займаюсь цим дроном-розміновувачем. Врахуймо, що час забирає добір придатних вживаних комплектуючих. Що саме по собі вже є вельми нелегкою справою в наш час. Не кажучи вже про часові затрати на опрацювання тих деталей майбутньої конструкції.

– То чому ви не дозбирали хоча б до 500 тисяч, щоб вистачило принаймні на 1 дрон? Могли б залишити банку активною, прохаючи охочих додати ще грошей зі своїх кишень… 

– Ми тримали банку відкритою ще десь із місяць по завершенню туру. За цей час ледь змогли зібрати ще тисячу гривень. Важко робити такі справи, якщо ти постійно не на виду. Якось дуже важко людям донести, що таке озброєння, як дрон для розмінування, є вкрай необхідним. Не менше, аніж усе інше. При тому, що пристрій задуманий так, щоб розміновувати за годину 4.5 кілометри площі поверхні. 

Тим не менш, планую до кінця цього місяця віддати 1 дрон військовим у роботу. Запланував найближчими днями провести випробування ходових можливостей. До слова, пульт для дистанційного керування тимчасово довелося вмістити у дерев’яний корпус. Все через нестачу деталей. Знайомий місцевий електрик обіцяв безкоштовно спаяти мені схему до пульта. У вільний від роботи час, ясна річ. Треба сказати, що заліщицькі майстри мені інколи допомагають з деякими деталями. 

Фото надано Аркадієм Фішманом і Оленою Дунець

– Скільки часу ви витратили на дорогу із Заліщиків до Києва?

– 2 тижні в один бік. Зворотній шлях долали вже у мікроавтобусі. Не було сил на таку тривалу й виснажливу зворотну мандрівку. До Києва ми їхали так: 4 години в дорозі, а потім підзарядка двигуна. Взагалі-то, щоб подолати таку велику відстань, мені довелося поміняти акумулятор і двигун на більш потужніші. До цього у мене стояли відповідні комплектуючі, аналогічні до тих, які є у електро-велосипеді. Просто, аби годину виїхати покататися містом. 

Отже, ми їхали 4 години – від ранку до обіду. В обідню пору зупинялися на заправці, чи біля будь-якого місця з розеткою, і заряджалися. 3 години ішло на повний заряд. Далі можеш їхати іще 4 години до вечора. Куди доїдемо за цих 2 цикли заряду батареї – там і лягаємо спати. Зранку все повторювалося наново. Максимум ми проїжджали 80 км/день. 

– Які у вас враження залишилися після поїздки?

– Загалом то цей досвід виявився дуже цікавим. Морально нам із моєю супутницею в подорожі Оленою було дуже легко. Люди постійно допомагали, посміхалися. 

Фото надано Аркадієм Фішманом і Оленою Дунець

«Пригадую, як все не міг ніяк ідентифікувати, що ж це спричиняє вибухи»

– Поговорімо тепер про вас. Ви приїхали зі Слов’янська до Заліщиків після початку широкомасштабного наступу росіян. Як ви зустріли війну, власне кажучи? 

– Для мене все почалося о 5 ранку 24 лютого 3 роки тому. Прокинувся від вибухів, які було чутно з боку найближчого летовища у Краматорську. Пригадую, як все не міг ніяк ідентифікувати, що ж це спричиняє вибухи? Міномет, абощо? Далі зазирнув у новини. З’ясувалося, що вибухи чутно вже й у Харкові, Дніпрі… Ще тоді думав: що ж це за вибух такий, що його чути по всій Україні? А то були ракетні удари по аеродромах. 

– А яка атмосфера панувала в Слов’янську у переддень повномасштабного вторгнення? Містяни вірили у початок великої війни?

– Всі, і я в тому числі, підозрювали, що таке може бути. Та все ж до останнього вірити не хотілося. Та думка здавалася дуже такою дикою. Буквально декілька моїх знайомих виїхали за день-два до початку російської інтервенції. Мабуть, мали дуже чітке передчуття лиха. Я ж до останнього думав, що може там якось воно вдало складеться. Однак сталося не так, як гадалося. 

– Розкажіть, яким був Слов’янськ у 2014 році? Коли Росія тільки-но починала свою агресію в Криму, а Революція Гідності наближалася до завершення…

– Не сказав би, що люди виходили на мітинги проти Росії. Ми всі просто не розуміли, до чого це все може призвести. Не думали якось, що до нас така біда прийде. Якби ж то знаття заздалегідь… Але де там. Хто б міг подумати, що сусідня держава нападе так зненацька? 

Після початку всіх подій у Криму в нашому місті не було якихось проросійських заворушень. Ніхто не закликав росіян сюди.

– Ви дісталися Заліщиків транзитом через Тернопіль, де провели декілька місяців. Як вас зустріли на Заліщанщині?

– Нормально прийняли, ставилися нормально. Тут не тільки я один біженець. Всі розподіляють по гуртожитках, госпіталях місцевих. Навіть на початку повномасштабки люди давали в користування власні домівки. З самого початку я знімав тут житло. 

– Чому не залишилися у Тернополі, а рушили до Заліщиків? Адже ж Тернопіль, як набагато більше місто, має в рази більше простору для самореалізації, працевлаштування…

– Важко сказати. По-перше, там все ж таки, дорожче житло. По-друге, щодо працевлаштування, то я вважаю, що потрібно самому створювати собі роботу. От зараз ніяк не можу закінчити того розміновувача, а вже маю 2 інших проекти на додачу.

У Заліщиках мені якось простіше все робити. Невеличке затишне місто має свій шарм. 

– Чим ви займаєтесь, щоб заробити собі на життя?

– Займаюсь виготовленням консервації. Тут же росте багато помідорів та інших овочів. Роблю з цього усього різні аджики, соуси. 

«Мабуть, десь через півроку моя нова машина з’явиться на світ»

– У світі існують перегони на тарантасах RedBull SoapBox Race. Хотіли б узяти участь у них або подібних змаганнях на своєму дивані?

– Залюбки узяв би участь. Якщо я підпадаю під їхні умови. Готовий навіть їхати не на дивані, а зробити під перегони інший транспортний засіб, орієнтуючись на правила перегонів. Поки що не цікавився цим турніром предметно. 

– А чи плануєте створити щось окрім дивану? Таке, щоб на ньому можна було пересуватися.

– Планую, але спершу треба закрити питання засобу для розмінування. Доки не допрацюю поточний проект, не зможу взятися за інший. Хочу збудувати щось схоже на диван і проїхати на цьому новому засобі всією Україною. Мабуть, десь через півроку ця нова машина з’явиться на світ. 

– Хотіли б якимось чином монетизувати свій диван?

– Може, й хотів би, та ще не надійшло жодної пропозиції щодо регулярного заробітку на ньому:).

– У вас є профільна інженерна освіта. А ким ви були у Слов’янську до переїду? Де і ким працювали?

– Працював сам на себе, як і тут. Виготовляв різні деталі для різного роду виробництв. Займався штампуванням, механообробкою. Навіть меблі колись робив.