«Росіяни говорили зверхньо»: посол України в Туреччині Наріман Джелял – про переговори, Байрактар і полонених

З Наріманом Джелялем ми спілкувалися у день його відбуття до Туреччини для початку повноцінної роботи в кріслі посла України в цій стратегічно важливій для нас країні. Заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу, колишній журналіст, а віднедавна – дипломат ще звикає до звертання на свою адресу «пане посол», але вже давно глибоко занурений у складний і захопливий контекст україно-турецьких відносин і ролі цієї унікальної держави в світовій геополітиці. 

Більше того, пан Наріман брав участь у підготовці та проведенні обох раундів україно-російських переговорів у Стамбулі, тож може висловити як фахову думку про цей процес, так і передати вайб події, за якою стежить весь світ. На новій посаді Джелял налаштований працювати на повну аби перетворити Туреччину на нашого безумовного союзника.

В інтерв’ю політичному оглядачу сайту BLIK.ua Богдану Боднаруку Наріман Джелял розповів про таке:

• Як готувався до роботи в якості посла в Туреччині
• Яке питання йому ставили турецькі політики при зустрічі
• Чому нема новин про роботу Байрактарів на фронті
• Як справи із заводом турецьких дронів в Україні
• Чому змінили місце проведення другої українсько-російської зустрічі
• Що обурило в поведінці росіян на перемовинах у Стамбулі
• Як нам перетворити Туреччину на свого однозначного союзника

«Питання до мене від турецьких колег було тільки одне: коли вже приїдеш до нас працювати?»

– Коли вийшов указ президента, згідно з яким вас призначили послом, яке завдання вам ставив Володимир Зеленський, призначаючи на цю посаду?

– Завдання одне єдине. Якщо говорити в цілому – це посилити та зблизити відносини між Україною і Туреччиною. Досягти того, щоб Турецька Республіка в ситуації, коли Україна потерпає від російської агресії, займала щодо нас не просто «збалансовану» позицію, а максимально можливо для неї виступала на нашому боці. 

Намагатимусь зробити все, щоб наші турецькі партнери підтримували нас якнайбільше в різних сферах: у військовій, економічній, політичній, дипломатичній. 

– Зеленський оголосив про ваше призначення ще 18 лютого, під час відкриття нової будівлі посольства України. Чим ви займалися з того часу й до призначення? Як готувалися вступити на посаду?

– Як і багато інших кандидатів у посли, я займався разом з колегами навчанням у Дипломатичній академії при МЗС України, стажуванням, зустрічами, налагоджуванням контактів в центральному апараті МЗС. Пощастило кілька разів з’їздити до Туреччини з нашим президентом на перемовини. Безпосередньо побачив, з чим мені доведеться працювати. Також познайомився з турецькими колегами-дипломатами й колективом українського посольства. Байдикувати не доводилося. 

– Що запитували у вас турецькі політики, дипломати?

– Питання на мою адресу було тільки одне: коли вже приїдеш до нас працювати? Турецька сторона доволі швидко погодила всі необхідні процедурні моменти та очікувала мого якнайшвидшого приїзду. Справа в тому, що відносини між нашими країнами за останні місяці стали ще більш інтенсивними. 

– З ким ви зустрічалися в рамках цього першого знайомства з професією? Про що говорили? 

– Я мав можливість познайомитися особисто з президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом, міністром закордонних справ Хаканом Фіданом та іншими. Словом, з усіма тими людьми, з якими мені безпосередньо доведеться спілкуватися з різних питань, захищаючи інтереси нашої держави. На даний момент, у мене позитивне враження від усіх цих знайомств. 

Та я розумію, що це така певна фора для мене, як нового посла. Разом з тим, є питання, щодо яких між нашими країнами існують розбіжності, які поки що не вирішені.

– Які це питання?

– Це питання двосторонніх торгівельних відносин. Наприклад, буває, що не дуже складається діло у якогось турецького бізнесмена в Україні, або й навпаки – в нашого підприємця виникають проблеми в Туреччині. 

Наш шлях до європейської інтеграції також вимагатиме прийняття рішень, які не дуже схвально будуть зустрінуті в Туреччині.

Але це нормальна ситуація, з якої ми маємо знайти вихід. Тому що з одного боку ми, як країна, що прагне стати членом Європейського Союзу, маємо підтримувати його позицію по різних питаннях, в тому числі по яких є розбіжності у ЄС та Туреччини. А з іншого боку – ми будуємо дружні, сусідські стосунки з Анкарою. Ми обʼєктивно маємо наближатися один до одного задля як спільних інтересів, так і власних інтересів кожної країни. 

Зокрема, маємо долати негативні стереотипи щодо Туреччини всередині нашого суспільства. 

– Так, нам добре відомі історії зі школи про «поганих бусурманів»…

– Я завжди кажу, що історію забувати не можна. Історичні факти треба знати. Але переносити інтерпретації та застарілі стереотипи з минулого у сучасну реальність – вкрай неефективно і навіть шкідливо. Росіяни за першої ж нагоди готові будуть на цьому грати. Так, як це наприклад, відбувається в українсько-польських стосунках. 

Щоби не потрапити в цю пастку, треба акцентувати на більш позитивних речах. 

– Щодо необхідності підтримувати хороші стосунки з Турецькою Республікою та одночасно дотримуватися європейського бачення світу. Тобто ви кажете, що ми повинні балансувати між прагненням до демократичного життя європейського зразка і хорошими відносинами з неідеальною турецькою демократією?

– Абсолютно так. Але насправді, чи у нас ідеальна демократія, чи в деяких європейських країнах, Сполучених Штатах? Ми відрізняємося менталітетом, політичною культурою, хоча і прагнемо будувати внутрішнє життя та міжнародні відносини на спільних цінностях. Головне – відчувати межу, за якою демократія вже припиняє своє існування. На мою думку, в Туреччині це відчуття присутнє.

У нашого суспільства до Туреччини є питання. Візити турецьких високопосадовців до Москви на різні заходи, зустрічі з Путіним тощо в Україні сприймаються нервово. Але ми, захищаючи наші національні інтереси, маємо виходити зовсім з інших моментів. В цьому і полягає є дипломатія. 

Хоча, звичайно ми кажемо про свої занепокоєння турецькій стороні відносно її зносин з Кремлем. Ніхто цього не замовчує. Але дипломатія часто не потребує публічності.

Наріман Джелял. Фото: Кримська платформа

«Палац Долмабахчи сприймався, як певне нагадування про зустріч у Стамбулі навесні 2022 року»

– Підійдемо ближче до останніх подій. Ви брали участь у підготовці обох раундів перемовин. Перший раунд перемовин у Стамбулі відбувався у президентському палаці Долмабахчи, а другий – вже у палаці Чираган. Чому вирішили змінити локацію?

– Можна сказати, що палац Долмабахчи сприймався, як певне нагадування про зустріч у Стамбулі навесні 2022 року. Тоді, як і сьогодні, росіяни так само нав’язували Україні неприйнятні умови. Нічого такого ми не бачили в цьому. Якби не одне «але». Росіяни використовували це місце проведення зустрічі, щоб підкріпити свою тезу про теперішні переговори, як про продовження обірваних понад 3 роки тому контактів. 

Тому ми й направили турецьким партнерам неофіційний сигнал, що, мовляв, непогано було б зустрічатися з росіянами в іншому місці. Я впевнений, що турецькі партнери й самі зрозуміли – треба зняти цей негативний фон, створюваний російською стороною. В тому числі дослухалися до нашого прохання. В будь-якому випадку нинішні переговори є окремим процесом і сприймаються всіма, окрім росіян, саме так. 

Українські переговорна група відразу закликали росіян залишити всі історичні екскурси в минуле при собі. Росіянам це, звісно ж, не сподобалося. 

– Як росіяни відреагували на зміну місця перемовин? Їх це розлютило?

– Не сказав би, що російські представники виказували якесь невдоволення з цього приводу. Їм більше не подобалась присутність представників Туреччини безпосередньо на перемовинах. Вони наполягали, щоб ми залишалися за зачиненими дверима віч на віч. Зрозуміло, для того, щоб потім можна було брехати про все, що завгодно. Саме тому ми зі свого боку наполягали на присутності наших партнерів. При свідках вони змушені ховати своє справжнє обличчя.

– Так, бо тоді все стане відразу зрозумілим для наших партнерів… 

– Правда. Те, що ми знаємо про них, російські візаві намагаються всіляко приховати. Бо, знаєте, при всій показній байдужості до того, як їх сприймають у Європі чи США, емісарам Кремля важливо вдавати із себе тих, хто нібито прагне миру. 

Нині вони доволі вразливі. Санкції та все інше працює, як би там не було. Нам здається в Україні, що від санкцій майже жодної користі, але це насправді не так. Зі свого боку ми лише просимо про посилення тиску. Тому росіяни й намагаються показати себе нашим партнерам з «кращого» боку. Як ото дівчина перед весіллям показує, яка вона послужлива. Доки не вийшла заміж:) 

На щастя, наші турецькі партнери, і за це ми їм завжди дякуємо, виконують наші прохання і є присутніми на переговорах. Очевидно, що ніхто не ведеться на такі маневри Росії, але дехто просто закриває очі, бажаючи досягти свої інтересів.

– Наші колеги з BBC, посилаючись на голову російської делегації Владіміра Медінського, кажуть, що під час другого раунду перемовин делегати від обох сторін спілкувалися російською. Поясніть ситуацію, будь ласка. Наша позиція змінилася? Адже в ході першого раунду ми розмовляли з росіянами українською та англійською через перекладача…

– Скажу так: перекладач – це співробітниця посольства України в Анкарі. Вона постійно була з нами присутня та виконувала свої функції. Можу лише додати, що в певні моменти представники нашої делегації могли говорити щось російською. 

Ми всі знаємо мову ворога. Так історично склалося. Ми використовуємо її, як на полі бою, дуже вдало. Тому допускаю, що хтось із наших у неформальному спілкуванні міг російську використовувати. 

Переговори України і Росії у Стамбулі. Фото: theguardian.com 

«Коли росіяни намагалися вести себе зухвало, зверхньо, наша делегація давала цьому раду»

– Як проходила сама розмова?

– Було доволі гаряче. Члени нашої делегації розповідали, що росіяни намагалися вести себе зухвало, зверхньо. Але наша делегація давала цьому раду. Відразу зупиняли. Ми – представники незалежної та суверенної держави, а наші військові своїми успіхами лише підтверджують право наших дипломатів на адекватне ставлення і спілкування.

– В чому саме оця російська зухвалість проявлялася? Може, вони кричали, стукали-грюкали по столі?

– Не називаючи імен, перекажу слова декого з учасників з нашого боку столу переговорів. Казали, що росіяни говорили зверхньо, наче зверталися до молодшого брата. Все було, як за радянською традицією. Типу, ми тут такі старші, приїхали показати ваше місце. 

Проте наші бійці дипломатичного фронту відразу дають подібним спробам відсіч. Росіянам давно пора позбутися ілюзій щодо українців – їхнього права бути самостійними та вміння це право виборювати. 

– Переважна більшість членів нашої делегації прибули на другий раунд перемовин у військовій формі. Російські пропагандисти одразу ж це відзначили. Мовляв, от українці не хочуть миру, бо прибули сюди у військовій формі. Як зреагували посланці Путіна на наші однострої?

– Ви знаєте, якоїсь особливої реакції я не помітив. Відверто кажучи, росіяни взагалі не дуже то й задоволені, що доводиться сідати за стіл з нами. Ми всі розуміємо, що це їм не цікаво на даний момент. В сенсі справжнього переговорного процесу. Вони на це погоджуються лише [під загрозою] більш жорстких санкцій з боку Сполучених Штатів та європейських країн. Тому виконують певну роль. 

Нашу делегацію очолює міністр оборони Рустем Умеров. Відповідно так він і вдягається. Більша частина нашої делегації – це представники різних українських силових структур. Вони теж одягаються по формі, як належить. Невійськова частина делегатів була одягнута згідно протоколу у костюми. 

Маємо пам’ятати, що росіяни використають будь-що задля того, щоб нас принизити. 

І створити у власному інформаційному середовищі вигідну для себе картинку. Показати нас поганими й недолугими. Нічого нового в цьому нема. Ми вже століттями живемо поряд з Росією, яка себе так поводить. Водночас на самих перемовинах мова про одяг не йде. Вже постфактум росіяни виходять до преси й розповідають про нас різні казки, щоб прикрити власне небажання досягати перемирʼя. Їм же треба якось пояснити, чому не вдається з нами домовитися. 

– Після першого раунду перемовин ви казали, що ніхто й особливо не очікував приїзду Путіна до Стамбулу. Власне, він і не з’явився. А як американці й турки зреагували, побачивши список путінських представників?

– Ви розумієте, що офіційна реакція більш стримана. Неофіційно ж можна було побачити по обличчях, репліках, що ані наші американські, ані наші турецькі партнери не були задоволені. Турецька сторона готувалася прийняти зустріч високого рівня. Навіть президент Дональд Трамп казав, що готовий прибути на місце перемовин. 

Президент України, нагадаю, погодився зустрітися в Стамбулі, як це запропонував, до речі, сам Путін. Наш президент відповів згодою. Вся наша делегація була на високому рівні. Український керманич, як ми пам’ятаємо, сказав тоді: я тут, їдь! 

Але Путін не просто сам не приїхав. Він навіть не прислав делегацію більш-менш належного рівня. 

Володимир Зеленський і Володимир Путін. Колаж: Getty Images

«Рубіо приїхав до Стамбула. Щоб що? Кого він побачив з російського боку?»

– Були чутки, що начебто мав приїхати міністр закордонних справ Лавров, але росіяни невдовзі спростували…

– На мою думку, серед тих, хто приїхав у Долмабахче, панувало суцільне розчарування. Держсекретар Марко Рубіо приїхав до Стамбула. Щоб що? Кого він побачив з російського боку? З точки зору дипломатії це дуже негарно виглядає. І тим не менш ми намагалися вичавити максимум з того, що було. Українська сторона продемонструвала свою максимальну готовність. Це й було одним із головних наших завдань. Ми свою справу зробили.

Постає питання, чи продовжувати цей переговорний процес в такому вигляді, як він є? 

Поки що ми маємо один єдиний результат – це домовленості про звільнення наших полонених. Можливо, цього разу вдасться когось із цивільних витягнути. І ще один позитивний момент полягає в тому, що ми, знову ж таки, не відмовляємося, а демонструємо справжню готовність продовжувати. Росіяни ж зі свого боку тільки імітують зацікавленість. 

– Під час першого раунду перемовин російські уповноважені особи так само себе поводили нахабно, як і потім, в ході наступної зустрічі? Були зарозумілими від самого початку?

Так, їхня поведінка була незмінною від першого раунду. До всього вони ще й відмовлялися вчасно казати, який мандат має їх делегація. Тобто, які межі повноважень. Про що можуть вести розмову. Ми відкрито показали своє бачення і росіянам, і партнерам. Росіяни, крім загальних максималістських вимог, навпаки нічого не кажуть. 

– Як на поведінку російської делегації вплинула операція СБУ «Павутина»?

– Звичайно, що росіяни не будуть публічно показувати, як їм гірко від нашого успіху. Водночас я допускаю, що вони розуміють, що яку б поведінку вони не демонстрували світові, всі вже побачили, як Україна – нібито маленька, порівняно з Росією, за економічним потенціалом, військовим і людським ресурсом, – дала гарно так у щелепу цьому російському монстру. У відповідь – традиційні обстріли цивільних обʼєктів і вбивства мирних людей. 

– То які ваші прогнози стосовно стамбульського перемовного процесу? Це все так і буде далі тягнутися до нескінченності, як колись розмови у Мінському форматі? 

– У цій ситуації багато чого залежить від кількох факторів. Перший із них – ситуація на фронті. Росіяни намагаються використати її із зиском для себе у подальших перемовинах. На даний момент вони дійсно просуваються, захоплюючи метр за метром нашу територію. Але дійсно перетворити цей факт на сильну позицію вони не можуть. Чому? Бо всі навколо бачать, якою ціною дається це просування. Що це не є якийсь тріумфальний марш, а потенційно «піррова перемога». 

Друге – це, звичайно, підтримка наших партнерів. В цьому сенсі дуже тішать європейці. Після заяв Дональда Трампа вони зайняли дуже конструктивну позицію, об’єдналися. Але й позиція США для нас залишається дуже важливою. Як і її допомога для нас. Ми маємо зробити все, щоби Штати й надалі нас підтримували. Більш того, потрібно поширювати цю підтримку за межі колективного заходу.

– Наприклад, залучаючи країни так званого «Глобального Півдня»?

– Так, і їх теж. Не забуваймо про Китай. Не потрібно очікувати, що Пекін стане на наш бік, але це не означає, що його не треба долучати до перемовин із Росією. Піднебесна може змусити росіян сісти й домовитися з нами по-справжньому.

В цьому контексті хочу ще раз наголосити на своєму завданні – Туреччина, як наш безумовний союзник.

Наріман Джелял передав копії вірчих грамот Директору протоколу Міністерства закордонних справ Туреччини Джемілю Міроглу. Фото: Посольство України в Туреччині

«Коли ми очікуємо від Туреччини жертв у відносинах з Росією, то маємо пропонувати щось на заміну»

– До слова, в інтерв’ю колегам із «Голосу Америки» ви казали, що доклавши належних зусиль, ми можемо зробити Анкару нашим союзником. Що саме ви мали на увазі? Які практичні кроки нам слід зробити в цьому напрямку?

– Ви знаєте, Туреччина – потужна держава в масштабі і чорноморського регіону, і на Близькому Сході. Ми повинні з розумінням поставитися до турецьких інтересів у зазначених зонах впливу. У нас є що запропонувати Анкарі. 

– Наприклад? 

– Ми можемо запропонувати турецьким партнерам співпрацю в енергетиці, торгівлі, оборонній, безпековій сферах та по інших напрямках. Для цього нам варто думати про набуття регіонального лідерства держави, щоб говорити з усіма на рівних.

Коли ми очікуємо від Туреччини жертв якимись здобутками у відносинах з Росією, то маємо пропонувати щось на заміну. Не поступаючись власними інтересами, бути цікавими для партнерів.

– Ідемо далі по лінії міждержавної співпраці. Президент Зеленський анонсував ратифікацію Угоди про вільну торгівлю з Туреччиною і кінцеве підписання під час наступного візиту глави Турецької Республіки в Україну. Коли б мав відбутися цей візит?

– Все залежить від самого президента Туреччини. Ми готові його прийняти в будь-який момент. В угоді йдеться про спрощення митної політики щодо деяких груп товарів, лібералізація можливостей для бізнесів обох країн. Обидва Президенти вже підписали угоду. Останній крок – це ратифікація українським парламентом. Президент України дійсно сказав, що ми готові це зробити якраз під час візиту. 

Ми потребуємо підтримки Туреччини. І, звичайно, не тільки ця угода буде на порядку денному, а й деякі інші потреби і можливі рішення по них. Однак на даний момент немає чіткого розуміння, коли саме цей візит може відбутися. Ми завжди раді вітати турецького керманича у нас в гостях. 

– Я читав, що в цій угоді вказано цифру в 10 мільярдів щорічного товарообігу у іноземній валюті. Виглядає так, що це дійсно дуже солідний проєкт…

– В Україні, щоправда, є деякі побоювання стосовно конкурентної спроможності наших виробників. Однак давайте, будемо відвертими. При всій трагічності війни, яку ми змушені вести, вона послужила поштовхом для відродження та розвитку нашої армії та ВПК. 

Угода – це черговий економічний виклик, ця конкуренція з турецьким бізнесом обовʼязково підштовхне наш бізнес у відповідній галузі до більшого розвитку. Тому з одного боку ця угода є викликом для українського бізнесу. Та водночас вона ж створить певні умови для розвитку. Ось саме тому я й називаю її вигідною. 

«Питання заводу Bayraktar на Київщині відкрите»

– В серпні на Київщині закінчать будівництво заводу з виробництва турецьких дронів типу Bayraktar TB-2. Вам відомо, коли можна чекати введення підприємства у експлуатацію? Коли запустять перші виробничі лінії?

– Питання відкрите. Звісно, ми хотіли б, аби завод в Україні запрацював якомога швидше. Але проблема ще й у безпековій складовій. Ми ж бачимо, як Росія намагається знищити наш економічний та інфраструктурний потенціал. Не кажучи вже про військовий. І серед її цілей в тому числі і цей обʼєкт. 

– Ми давно не чули про використання Bayraktar на фронті. Турки нам їх ще постачають, чи вже ні?

– Туреччина готова постачати все, що ми можемо в неї взяти. Ми не чуємо часто про байрактари, бо, по-перше, навчилися виробляти свої, по-друге – виготовляються і використовуються дрони різного призначення. І байрактар це лише частина цього великого компоненту нашої військової стратегії. Але це ніскільки не применшує нашу співпрацю із цією компанією, та значення підприємства для нашої економіки, зокрема ВПК. 

Сам факт, що іноземна компанія будує у нас свій завод, надає робочі місця, сплачує податки – це вже для нас великий плюс.

Під час візиту президента Зеленського у Туреччину 15 травня на його зустрічі з Ердоганом також був присутній і представник компанії Bayraktar. Це підкреслює важливість цього напрямку співпраці між нашими державами.

Байрактар. Фото: Вікіпедія

– Одним з головних ваших завдань стане покращити військову співпрацю між країнами. Можливо, завершення будівництва і запуск виробництва на Київщині спонукає Туреччину давати нам ППО?

– Дійсно, прозвучало від нас прохання до турецького президента надати засоби ППО в тому числі для захисту і цього заводу на Київщині.

– То Туреччина наче як готова нам передати необхідне ППО?

– У Туреччини зараз вимагає уваги і ресурсів по всьому периметру складна ситуація в Сирії, непрості відносини з Ізраїлем, який завдає ударів по Ірану. Ми маємо це все розуміти. 

Нам не кажуть «ні». Та водночас ми маємо боротися за увагу наших партнерів.

– Раніше також турецька сторона нам надавала бронемашини Kirpi та Cobra 2. Як у нас із цією бронетехнікою справи? Постачання триває?

– На відміну від європейської допомоги, турецька має під собою комерційну основу. Все, що ми готові купити, а вони – продати, стає об’єктом для домовленостей. Багато наших представників, які опікуються військово-технічною тематикою, присутні нині у Турецькій Республіці. Туреччина дуже рідко каже «ні», якщо вона має можливість позитивно відреагувати на наші запити. 

– Тут така ж ситуація, як із ППО, коли немає де взяти зайві одиниці?

– Так. Турецька військова промисловість працює не лише на нас. Це ж досить специфічний ринок. Ви навіть могли чути, як деякі, приміром, європейські збройові компанії просять інших замовників зачекати. Нас же ставлять поза чергою. 

Туреччина також дуже багато для нас робить. Але давайте так: одна з головних вимог – це непублічність. Треба це розуміти. Я особисто за те, щоби в цій військово-технічній співпраці було не дуже багато публічності. Інакше про це все одразу дізнається ворог. 

Проблема ще й у тому, що часто військова промисловість просто не встигає за попитом, враховуючи кількість застосування зброї в останній час по всьому світу. Через війну в Україні попит зріс в рази. Це поширюється на будь-які компанії. Наприклад, європейські країни, які віддають чи віддавали нам старе радянське озброєння та бронетехніку, почали закуповувати сучасніше озброєння. Відтак компанії-виробники просто не справляються з таким напливом замовлень. Поки що. 

«У нашому МЗС дуже багато дипломатів, які колись працювали в Туреччині. Починаючи з міністра закордонних справ»

– Наостанок ще декілька життєво-філософських питань. Ви радилися перед вступом на посаду з колишнім послом України в Туреччині, моїм земляком, Василем Боднаром? 

– Розмови про роботу після анонсування мого призначення у нас із паном Василем не було. Ми з ним познайомилися, ще коли восени минулого року я відвідував Туреччину, як колишній політв’язень, з адвокаційним туром. Ми проводили зустрічі, розповідаючи про ситуацію в Україні й окупованому Криму. Тоді у мене й була зустріч із послом. 

Важливо, що він відверто розповів про ситуацію в самій Туреччині. Хоча у мене тоді ще й думки навіть не було, що доведеться повернутися туди на роботу в ролі посла. Було просто цікаво для розуміння того, що відбувається у нашого стратегічного сусіда. Дякую Василю Боднару за цю розмову. Згодом уже доля не дозволила нам зустрітися. Щоправда телефоном ми спілкувалися. Свідомо його надалі не турбував, бо він уже відбув до Польщі. У нього дуже відповідальна ділянка роботи. 

Цікаво, що у нашому МЗС дуже багато дипломатів, які колись працювали в Туреччині. Починаючи з міністра закордонних справ. Тому є кому поділилися досвідом роботи в Туреччині. 

– Ви самі вже звикли, коли до вас звертаються «пане посол»?

– Звикаю. Мені було дуже незручно, коли до мене так зверталися до офіційного мого призначення. Деякі колеги вже тоді використовували це звання, звертаючись до мене. Почувався трошечки ніяково. Зараз, коли є вже наказ президента України і МЗС, я це сприймаю більш спокійно. Хоча певна незручність поки є. Бо я ж не є кадровим державним службовцем. І мені просто доводиться звикати до такого протокольного життя. Моя попередня робота була далека від усього цього. 

Додам трохи особистого. Я не прагнув зайняти позицію посла. Однак, коли надійшла пропозиція, поставився до неї дуже відповідально. Розумію всю важливість цієї роботи. І я дуже розраховую на підтримку. На щастя вона є. З усіх можливих сторін. Дуже хочу зреалізувати хоча б частину зі запланованого.

– Минулого року влітку вас звільнили з полону і вам навіть вдалося пожити трохи звичайним життям. Розкажіть, що встигли за цей час?

– Пам’ятаю дуже прекрасний тиждень в Чернівецькій області у Вижниці. Ми там усамітнилися з родиною, яка до мене приїхала. Після цього я поїхав у дуже довгий адвокаційний тур країнами Європи. Цього року були Сполучені Штати, знову Європа, Туреччина. Потім вже настав час входити в роботу дипломатичну і я вже мав не надто багато часу на громадську активність. Багато від чого просто відмовлятися доводилося. 

Багато які мої активності за цей рік були пов’язані з тими, хто знаходиться в російському полоні. З кримськими татарами передовсім. Завжди зауважую, що цифра, яку наводять у статистиці, лише верхівка айсбергу. 

– Скільки ще кримських татар нині знаходяться в кремлівській неволі?

– Серед кримських політв’язнів 134 є кримськими татарами. Доволі велика кількість. І це говорить про той факт, що російська окупаційна влада свідомо і цілеспрямовано працює проти представників корінного кримськотатарського народу. 

Я і моя дружина Левіза постійно в контакті з родичами в’язнів. Не з усіма, але з більшою їх частиною. Так само на постійному контакті з правозахисниками, які займаються цим питанням, а також із відповідними державними структурами. З такими, як Постійне Представництво Президента в Криму, Офіс Уповноваженного з прав людини. 

Вирішуємо як загальнополітичні питання щодо розуміння і уваги до цієї теми з боку українського як суспільства, так і держави. І над вирішенням практичних дрібних питань підтримки кримських політв’язнів.

– Ми бачимо, що США останнім часом відходять на задній план у захисті західного світу від загроз зі сходу в особі, перш за все, Росії. Туреччина, напевно, хотіла б зайняти місце американців. Але чи зможе вона це зробити? Чи вистачить у неї військової потуги?

– Не думаю, що слід так ставити питання. Америка – це є держава, яка має потужності, в тому числі і військові, які неможливо співставити з наявними в інших держав. Треба бути об’єктивними. Туреччина таких потужностей не має. Це сильна регіональна держава, країна, яка є важливим гравцем на світовій арені. Але повноцінно замінити американців на даний момент ніхто не може.

Однак у ситуації, коли США дійсно не те, щоб зникає повністю, але змушує європейців більше дбати самим про свою безпеку, Туреччина може компенсувати зменшення американської присутності. Турецькі партнери це пропонують і прагнуть. Питання ще й у тому, наскільки до цього буде готова Європа, зважаючи на дуже непрості відносини, які мають історичний, культурний, цивілізаційний та багато інших вимірів.

– Ризикну припустити, що турки зажадають від ЄС завершення процедури турецької євроінтеграції, яка триває уже декілька десятків років. Туреччина скаже: окей, ви хочете, щоб ми стали складовою вашої колективної безпеки? То будь ласка дайте нам ключ від дверей до повноцінного членства у європейській родині держав. Але на заваді тут стоять ті розбіжності, про які ми з вами вже говорили раніше.

– Ви ж самі бачите, наскільки важко йде навіть Україна у Європу. В деяких європейських столицях стурбовані перспективою вбудовування нашої країни в європейський простір.

А тепер ці побоювання ускладнюються ще й набуттям нашою державою неабиякої суб’єктності. З точки зору, наприклад, тієї ж Угорщини та багатьох інших наших сусідів. І цю суб’єктність ми щодня підтверджуємо на полі бою. Ми вже не просто така якась країна, яка просилася до Європи. Наша перспектива бути в колі найпотужніших європейських держав.

Так само і з Туреччиною, яка до всього має ще й цілу палітру культурних та інших відмінностей. Європі справді важко порозумітися з Туреччиною. Але це необхідно. Як і нам. Якщо ми хочемо бути в безпеці та гармонійно розвиватися, то маємо будувати нормальні відносини з Туреччиною – на основі взаєморозуміння і прийняття. Всі наші відмінності мають стати не завадою, а родзинками наших відносин. Так ми тільки більше цікаві одне одному. Несхожість має нас приваблювати. І посилювати.