«Кісельов запрошував журналістів на посиденьки і вербував їх в ФСБ»: Ігор Мірошниченко – про футбол, Шустера та Партію Регіонів

Ігор Мірошниченко – український політик, в минулому – спортивний журналіст, прес-секретар збірної України з футболу, а ще – народний депутат Верховної Ради України сьомого скликання. 

В ексклюзивному інтерв’ю сайту BLIK.ua Мірошниченко відверто розповів про:

• Журналістику в 90-ті;
• Постать Георгія Гонгадзе;
• Втручання влади в роботу незалежних редакцій;
• Як російський пропагандист Кісельов впливав на свідомість журналістів ICTV
• Чи правда, що вхід на програми Савіка Шустера був платним
• Як ВО Свобода знаходила компроміс з окремими представниками Партії Регіонів у Верховній Раді

Автор: Данило Вереітін

«Георгій Гонгадзе був надзвичайно порядною людиною»

– Ігорю, коли ви усвідомили, що хочете працювати на телебаченні?

– В школі. У 5-6 класі я вже був серйозним спортивним вболівальником, навіть фанатом. Усвідомив, що хотів би пов’язати зі спортом свою професійну діяльність. Вів усю статистику в школі – як грало Динамо у чемпіонаті СРСР і єврокубках.

Дуже добре пам’ятаю свій перший вболівальницький досвід, коли Сокіл виграв бронзові медалі чемпіонату СРСР з хокею. Це перша команда, за яку я серйозно вболівав. А потім ці симпатії у мене перехопило футбольне Динамо (Київ). Стежив і за іграми баскетбольного Будівельника. Це були три стовпи, за які я вболівав завжди.

Щодо інших видів спорту, мені подобалася легка атлетика та зимові види спорту. Якраз починав розвиватися та ставати популярним біатлон. Але можу сказати, що за хокейну збірну СРСР я ніколи не вболівав.

– Чому?

– Єдине, що мене хвилювало у грі цієї збірної, – це те, як грають наші кияни. Христич, Ширяєв, іноді викликали Степанищева. Ці люди мене цікавили, як вони грають у збірній СРСР. Першочергово, звісно, Ширяєв (грав у парі захисників із Фетісовим). 

Зазвичай я вболівав за чехів. Не можу сказати, що вже тоді не вболівав з СРСР з ідеологічних міркувань, але мені не подобалося, що там немає наших. І як виявилося, недаремно я не підтримував союзну збірну з хокею. Як бачите, хокей в расєє – улюблена гра різних диктаторів та політичних ідіотів. Тому цілком логічно, що я вболівав проти них.

– І вже в ті роки ви бачили себе на ТБ?

– Я усвідомив це значно пізніше. Спочатку хотів просто бути ближче до спорту. Десь у 10-11 класі я зрозумів, що мені треба готуватися вступати на журналіста. Тоді було два варіанти: або Київський державний (нині національний), або Львівський університет. Я із Сумщини, тож мені Київський університет був ближчим. У Харкові на той час ще не було факультету журналістики, можна було отримати не вищу освіту, а якусь спеціалізовану. 

Але для мене дилеми не було: я ніколи в житті на той момент не бував у Львові, як і у Києві. Поїхав до Києва і здав документи в передостанній день прийому документів. Склав іспити і став студентом КНУ імені Тараса Шевченка у 1993 році. Чому я про це згадую, бо ще в школі мучився з вибором. З одного боку, хотів бути спортивним журналістом, з іншого – подорожувати. В дитинстві у мене був брак цих подорожей, я відвідав лише кілька міст (про країни навіть не йшлося). Мені ці поїздки настільки запам’яталися, що я мріяв подорожувати. І розумів, що спортивна журналістика може мені таку можливість дати. 

– Подорожувати можна було б і за іншими спеціальностями, правда?

– Так, я ж розглядав і варіант вступу на міжнародні відносини. Я тоді не знав, що таке дипломатія, але розумів, що міжнародні відносини також дають можливість подорожей до інших країн. До речі, потім з’ясувалося, що навчання наше (журналістики та міжнародних відносин) проходить в одному корпусі, на вулиці Мельникова, яка зараз називається зараз вулицею Іллєнка. 

– До речі, ви ж оминули регіональне телебачення як етап свого становлення?

– Ні, не оминув. Щоб вступити до університету, потрібно було пройти творчий конкурс і здати свої публікації. Мені довелося їх робити ледь не на ходу, коли дізнався про такі умови прийому документів. Тому я поїхав до Сум зі свого міста Лебедин. В одному з моїх улюблених видань, які я передплачував, – газеті «Добрий день», я поспілкувався із редактором. Пояснив йому ситуацію, сказав: щоб пройти творчий конкурс, мені потрібні дописи в газеті. Він відповів: «Нема питань, давай свої дописи, ми розглядатимемо їх на загальних підставах. І якщо вони будуть хорошого рівня, ми їх надрукуємо».

Так вийшло, що у мене назбиралося достатньо дописів, бо я цікавився не лише спортом, а й політичною ситуацію, соціальними проблемами і так далі. Я написав кілька статей, вони вийшли і це дозволило мені набрати необхідну кількість публікацій, щоб вступити до КНУ імені Шевченка. 

– А як із практикою в університеті були справи?

– Оскільки мені пощастило потрапити на телекафедру, то практика після першого курсу у мене мала бути на ТБ. Я поїхав влітку з Києва до батьків і заодно влаштувався на практику на Сумське обласне телебачення. Це був мій перший телевізійний досвід у житті. Таким чином, у 1994 році я познайомився із телевізійними процесами і досить успішно практикувався. 

– А з чого для вас починалася всеукраїнська журналістика?

– А ось на наступний рік я пішов на практику у мою улюблену програму «Вікна». Мені дуже подобався творчий колектив, знав журналістів, захоплювався ними. Цей проєкт виготовляла команда Миколи Канішевського, в якій працювало дуже багато талановитих, молодих журналістів. Наприклад, це нинішній народний депутат Володимир Ар’єв, пізніше прийшов Георгій Гонгадзе. Була в цій команді Марія Сторожицька (можливо, хтось її пам’ятає по роботі на Радіо Свобода). Там були Микола Вересень, Ігор Федорів. Словом, багато цікавих журналістів. На той час це була найпрогресивніша редакція серед усіх існуючих в Україні. 

До речі, фінансувалися вони з USAID. І це дійсно був взірець журналістики. Тому те, що зараз зробив Трамп, це жахливо. 

– Що ви робили у «Вікнах»?

– Тоді – лише одну програму на тиждень на загальнонаціональному каналі. Здається, це було УТ-2. А потім, після практики, я залишився там працювати, мені запропонували першу зарплату. До речі, пам’ятаю, пройшовши практику, я був приємно здивований, що мені заплатили зарплату. Це справжні стандарти, коли ти приходиш отримати досвід, виконуєш певну роботу і отримуєш за це зарплату, причому, там були хороші гроші як для студента другого курсу. 

До речі, цікаво, що ті стандарти передбачали оплату не лише співробітникам каналу, а й людині, із якою записували інтерв’ю. Не за його позицію, а за те, що він витрачав свій час і давав коментар. Зараз ми бачимо зовсім інші приклади, коли люди хочуть влізти на телебачення і платять гроші, а тоді було навпаки.

– А потім цей же колектив став базою для створення проєкту «Вікна» СТБ, чи не так?

– Я добре пам’ятаю, що разом із Канішевським був Микола Княжицький. Згодом вони отримали спонсора і він на той час для нас виглядав серйозним комерсантом, а як політик, він мав якийсь стосунок до Москви, але це сталося значно пізніше. Я маю на увазі Сівковича. Його нам представили як власника авіакомпанії ВІТА. В тій авіакомпанії було два чи три літаки, але тим не менш. Телеканал СТБ було створено на матеріально-технічній та кадровій базі ММЦ Інтерньюз, яке фінансувалося USAID. 

Я почав працювати і це не була спортивна журналістика. Це більше стосувалося політики, якихось соціальних проєктів, різних питань. Разом із тим, я намагався переконати редакцію, що без спорту нікуди. І якщо траплялися якісь значущі події, то я намагався їх знімати. І десь через два роки було створено спортивну редакцію.

– Ви згадали, що перетиналися із Георгієм Гонгадзе…

– Він працював на ММЦ Інтерньюз разом із нами. Я дуже добре пам’ятаю Георгія, його дружину Мирославу. Вона також у нас працювала на ТБ. На жаль, позиція, яку висловлював Георгій, стала для нього фатальною…

Георгій Гонгадзе. Фото Українська Правда

– А яким ви його запам’ятали? Як людину і як професіонала?

– Як людину, яка була максимально енергійною. Він був дуже комунікабельним. Постійно спілкувався з усіма і в ньюзрумі, і на вулиці. Він постійно цікавився чимось, щось розповідав. Енергія з нього била ключем. Георгій був надзвичайно порядним і з усіма розмовляв з повагою, незалежно від того, в яких він перебуває взаєминах: чи дуже дружніх, чи просто в статусі колег, які працюють в одній конторі.

Я не був із ним в дуже близьких взаєминах, бо він працював у політиці, а я більше займався соціалкою, а потім спортом, але я точно пам’ятаю, що будучи більш досвідченим журналістом він не дер носа догори. А дружнім і приємним словом ми могли перетнутися. І він завжди був наполегливим до колег. 

– У чому головна родзинка телебачення 90-х порівняно із сьогоденням?

– Телебачення 90-х сильно відрізнялося від того, що є зараз. Зараз же журналісти черпають інформацію з інтернету. А тоді таких можливостей не було. Не так часто сьогодні можна знайти новину, яка буде першоджерелом. Я ж мав якийсь календар спортивних подій, що відбуваються в тій чи іншій федерації. І прийшовши на роботу, я сідав на телефон та починав телефонувати скрізь. 

Коли відбувався чемпіонат України з футболу, це більше стосується Першої Ліги, я особисто видзвонював ФФУ та отримував рахунки з перших вуст. Бо не було ж інтернету, а інформацію у Федерацію повідомляли судді, які підписували фінальний протокол. Те ж саме стосувалося й інших змагань. Часто федерації припиняли роботу о 18:00 і нам доводилося телефонувати на місце події. 

Ця інформація була дійсно цінною і значно приємніше було подавати її в ефір. Бо ти розумів, що ти перший. Тому й інтерес до спортивних новин був значно вищим, ніж зараз. Бо нині кожна людина, яка цікавиться спортом, може взяти інформацію з інтернету. Вона не чекає, поки вийде інформація на телеканалі. Більше того, якщо ти знаходив якусь сенсацію або знімав якийсь сюжет, то це не соромно було подавати навіть у підсумковому випуску новин у «Вікнах». Десь у мене навіть залишалася ця інформація на касетах. 

«В Динамо нам ніхто не вказував, що говорити про Суркіса і як висвітлювати матчі команди»

– Ви зіштовхувалися із замовними матеріалами – так званою «джинсою» – на телебаченні?

– Важко назвати це джинсою, але наведу такий приклад. Коли я почав висвітлювати футбол, мені хотілося висвітлювати матчі київського Динамо не лише у чемпіонаті України, а й у єврокубках. Наприкінці 90-х якраз був злет київського Динамо. І щоб робити це якісно, треба було записувати якісь коментарі, розповідати історії і так далі. Недостатньо було приїхати на НСК Олімпійський або на Динамо і зняти щось з одного матчу. Треба було ще їздити і на виїзні зустрічі. 

А щоб робити виїзні матчі, треба було потрапити в пул команди. Шахтар такий пул сформував трошки пізніше, коли почав на досить серйозному рівні грати, а в Динамо цей пул був завжди, починаючи з радянських часів. І я вам хочу сказати, що як молодий телевізійний журналіст, хоч і достатньо відомий у певних колах, я в цей пул не потрапляв. 

– І як ви знайшли вихід з цієї ситуації?

– Телеканал і редакція, звісно, могли мене відправити у відрядження закордон. Але в ті часи це коштувало досить багато. І щоб виправдати це відрядження, мені було необхідно не лише зняти матеріал про гру, а ще кілька матеріалів на соціально-політичні теми. Наприклад, про життя діаспори. Вигадувати будь-що, але знімати цікаві теми. 

Все одно це коштувало дорого і я не мав можливості переконати редакторів. Тому я знайшов такий вихід: у пул я не потрапляв, але познайомився з вболівальниками, які їздили у виїзні тури закордон за київським Динамо автобусом. 

Ігор Мірошніченко під час виїзду Динамо до Лондону. Фото Ігоря Мірошніченка

– Оце так!

– Так, вони працювали з однією туристичною фірмою і я вийшов на неї та переконав їх у тому, що їм буде вигідно брати нашу знімальну групу з собою безкоштовно, возити нас разом із вболівальниками і єдина вигода фірми – що я її згадував у своїх сюжетах. Це був свого роду продакт-плейсмент, можете називати це джинсою, але реально цій фірмі це було вигідно. 

– Зараз би це назвали бартер або партнерський матеріал.

– Можливо. Певно, ми додавали їм реклами і до них приходили нові клієнти. А потім мене дійсно вже взяли до пулу київського Динамо, але взяли тому, що ми представляли достатньо солідне видання, робили футбольну програму – спочатку на СТБ, а потім я перейшов на канал ICTV у 2000 році. У нульові був цілий бум різноманітних футбольних програм, але свою я вважав найкращою, бо я її робив особисто сам. Проводив аналітику, у мене не було можливості показувати фрагменти всіх матчів чемпіонату України та єврокубків, хоча я намагався замовляти сюжети з кожного міста, ми показували ці фрагменти. 

І маючи цю програму, я був запрошений до пулу Динамо. До речі, нам ніколи не казали, як ми маємо висвітлювати гру Динамо, що ми маємо говорити про президента Суркіса. Ніхто нікому нічого не говорив і не просив. Щоправда, наприкінці 2000-х телебачення перетворилося у настільки в комерційну структуру, що керівництво телеканалу ICTV почало мені ставити питання, чому я висвітлюю непопулярні види спорту.

– Це як?

– Мені сказали: ви можете показувати футбол і бокс, а ось гандбол, волейбол, чемпіонати України з плавання чи художньої гімнастики – тільки за гроші. У керівництва каналу було своє уявлення. Вони вважали, що спорт треба висвітлювати тільки за гроші. На що я казав, що ми робимо спорт популярним, а спортсмени, виступаючи на міжнародних змаганнях, популяризують нашу країну. Словом, були певні конфлікти із телеканалом ICTV. 

Часто доводилося пояснювати, що гроші я беру зовсім в інших місцях, не у спортивній журналістиці. Працюючи на телеканалі ICTV, я разом із моїм колегою займався будівельним бізнесом. Це абсолютно різні сфери, але бізнес давав мені можливість бути незалежним і не зважати на те, що мені розповідала редакційна політика. Коли я тільки прийшов на ICTV як керівник спортивної редакції, у мене була опція – кожного дня готувати 15 хвилин щоденно вечірні спортивні новини. З плином часу, ближче до 2008 року, цей ефірний час із 15 хвилин, немов шагренева шкіра, зменшувався до п’яти, а то й до трьох хвилин.

Доходило до смішного: реклама, яку продавали на телеканалі (а це головним чином була якась горілка), займала більше часу, ніж самі новини, які я мав озвучити. Тому я не зважав на дисципліну та корпоративну політику і перебирав ефірний час. За це мене часто штрафували, я отримував не всю зарплату, а іноді лише 50%. Але більш важливо було зробити якісні новини, аніж отримати свої гроші. 

«Кісельов в Україні жирував на гроші Пінчука – мав маєток, конюшню»

– Свого часу на ICTV з’явився нинішній російський пропагандон Кісельов. Десь я бачив навіть його фото у вишиванці. А ще, він же проводив якийсь джаз-фестиваль і взагалі тоді здавався цілком проєвропейським чуваком. Він таким і був чи вдало шифрував своє пропагандистське нутро?

– Він ніколи не був таким персонажем. Це покидьок, який прийшов на телеканал ICTV завдяки панам Пінчуку та Богуцькому. Йому платили зарплату, яка дорівнювала бюджету всього телеканалу. Він був пафосним, манерним та зневажливо ставився до будь-якого члена редакції. Більше того, під Дмітрія Кісельова ламали хребет будь-кому.

Спочатку він не був таким явним московським пропагандистом і корчив з себе такого інтелігента-москвича, який приїхав навчити українців еталонному телебаченню. Але потім з наближенням до Помаранчевої революції редакційна політика Дмітрія Кісельова та телеканалу ICTV дуже змінилася. Вона стала провладною, прокучмівською, що цілком зрозуміло, бо каналом володів зять Кучми пан Пінчук. І Кісельов почав формувати редакційну політику, від якої було важко відхилитися. 

Коли починалася Помаранчева революція, на каналі ICTV почалися темники. Збирали всю редакцію, в обов’язковому порядку, присутніми на цих нарадах мали бути не лише журналісти, які висвітлювали події на Майдані, а й спортивні журналісти, культурні журналісти, технічний персонал. 

– І що було на цих нарадах?

– Виглядало це наступним чином: Кісельов понад півгодини розповідав нам про ситуацію в країні. Людина з Москви, яка жила тут, жирувала на гроші Пінчука, мав свій маєток, коні у нього там були. Він же ж вербував людей не просто так. Він запрошував їх на вечірки до себе на конюшню. Смажили там шашлики, вживали алкоголь… Він це називав тімбілдінг. А потім частина людей ставала конкретними кісельовськими пропагандонами. Просто на моїх очах!

Дмитро Кісельов. Фото detector.media

– Жах!

– Так. Наприклад, Кирило Вишинський, який втік і є зрадником. Його ж Кісельов завербував. Ще був хлопчина, який прийшов у спортивну редакцію – Віталій Кадченко. Сам з Центральної України, виглядав дуже адекватним. Але потрапив під вплив Кісельова, перейшов на російську мову у побутовому спілкуванні, потім працював на Інтері, а далі – опинився в Москві. І в підсумку, всі розуміли, що у нього рашистська позиція, зараз він знімає сюжети для тамтешнього телебачення по темниках Кісельова. Це дуже показова історія, як дитині зламали життя і він з українця перетворився на конченого пропагандона.

Одним словом, Кісельов перед Помаранчевою Революцією зомбував усіх журналістів, розповідаючи їм, що робиться в країні крізь призму Кучми і Медведчука. Для чого? Щоб сформувати редакційну позицію, яку журналісти мали відтворити у всіх сюжетах. 

– Ви ж пішли тоді на Майдан…

– Так, я одним з перших пішов і стояв з прапором «Так! Ющенко». А я ж тоді працював не лише журналістом на телеканалі ICTV, а й прессекретарем національної збірної України з футболу. І от під час трансляції подій на Майдані мене побачив Блохін. Дуже перелякався і дуже розізлився. Він зі мною не спілкувався впродовж півтора місяців. Коли я зателефонував Блохіну з робочого питання, він вилаявся на мене, бо розумів, що позиція тоді ще ФФУ на чолі із Григорієм Суркісом була абсолютно невідповідною до того, яку позицію декларували ті, хто вийшов на Майдан. Так я втратив свою роботу у Федерації футболу.

Водночас, я втратив роботу і на телеканалі ICTV. Бо єдиним, хто сперечався із Дмітрієм Кісельовим, коли він збирав редакцію, щоб промивати нам мізки, був я. Можливо, ще хтось був, але здебільшого, всі мовчки слухали. Я йому казав, мовляв, це ваше бачення, але це наша країна і ми самі знаємо, хто правий і хто неправий, ми розберемося без вас. І тому, як тільки на Майдані з’явилися перші намети, мені заборонили з’являтися на телеканалі ICTV.

– Навіть так?

– Звісно. Не зважаючи на те, що я говорив про спорт і без політичного забарвлення, Кісельов, Пінчук та Богуцький вирішили, що я є небезпечним, бо можу в етері сказати щось, що стосується політики. Тому мене не звільнили, а відсторонили від етерів і сказали, щоб я найближчим часом я на каналі не з’являвся.

– І як це вирішилося?

– Потім, коли стало зрозуміло, що Помаранчева Революція перемагає, пан Пінчук змінив свою позицію. Я, до речі, з ним ніколи не бачився і не перетинався. Але найближче до цього якраз була історія із Помаранчевою Революцією. Пан Пінчук пішов на Майдан і почав відвідувати тих журналістів, які жили на Майдані у наметі. Напевно, хотів відвідати і мене, але я саме в той момент був відсутній, тому я його не бачив.

Через півтора місяці після завершення Помаранчевої Революції мені сказали, що я можу повертатися на канал. Повертаючись до Кісельова, можу ще сказати, що я ніколи не їздив на ці його посиденьки на його конюшню. Будь-який москаль для мене був ворогом навіть у той час. І те, що говорив Кісельов, мені було глибоко неприємно. Я не усвідомлював, наскільки лиху пропагандистську місію він виконував на каналі саме в той момент. Але наслідки його діяльності позначилися на багатьох людях, які потрапили під його вплив. 

«Звягільський попросив не зривати його виступ з критикою Богатирьової. Фаріон це дуже засмутило»

– Ще один персонаж, про якого я хотів з вами поговорити, це Савік Шустер. Подейкують, що на його етери люди приходили за гроші. Що ви знаєте про це? Правда чи ні?

– Як член ВО Свобода, я приходив туди безкоштовно. Точно знаю, що Свобода не платила грошей, щоб ходили наші спікери. Я думаю, що нас завжди запрошували на ефіри, і не лише Шустера, бо ми представляли цікаву, оригінальну точку зору, яка за законами телевізійного жанру мала там бути. Бо це ж не були пропагандистські шоу. Там поважався плюралізм думок. Так, дуже часто ти відчував, що тобі дають менше слова, ніж іншим спікерам. Так, ти відчував, що симпатії ведучого, чого категорично не може бути за нормальних обставин (за дотримання стандартів), на боці твоїх опонентів чи інших політиків. Але я точно не ходив туди за гроші.

Чи хтось платив? Думаю, так. Бо були люди, які не були цікавими як спікери, які не представляли думку якогось прошарку населення. Хочу нагадати, що за Свободу за неофіційними даними проголосувало 12,5% у 2012 році. Зберегти вдалося понад 10% голосів і це був серйозний зріз суспільства. А зараз, я впевнений, наші ідеї та погляди точно підтримує понад 50% населення України. Ми рухалися в правильному напрямку і тому наша позиція точно була цікавою.

Савік Шустер. Фото Українська Правда

– З вашого досвіду: як ведуть себе політики під час таких шоу? Чи правда, що камера вимкнулася і гарячі дискусії різко змінюються обіймами та світськими розмовами?

– Насправді, є певний міф, що політики братаються, цілуються, а на камери грають певну роль. Що стосується мене та ідеологічних побратимів, то наша ненависть до комуняк та регіоналів була абсолютно щирою і природньою. Незалежно від того, чи увімкнена камера, ми її демонстрували і на словах, і на вчинках.

Але з іншого боку, я хочу вам сказати, що коли ти потрапляєш до парламенту, то знімаєш чорно-білі окуляри. Там немає абсолютного зла та абсолютного добра. Бо парламентська робота передбачає наявність як мінімум 226 голосів, щоб твої законопроєкти були підтримані. Щоб вони були підтримані в комітеті, через який законопроєкт має пройти, також потрібна підтримка більшості твоїх колег. Звісно, були відверті українофоби, з якими у нас ніколи не було контактів і була щира ненависть.

– Наприклад?

– Вадим Колесниченко, Петя Симоненко або Коля Левченко. Це виродки, які були зрадниками і працювали на Москву. Але в Партії Регіонів було й чимало пристосуванців. Так, безпринципних, можливо, без ідеології та стрижня. Але від їхніх вчинків у парламенті залежало те, чи вдасться нам протягнути те чи інше рішення. Ми з ними спілкувалися. 

Я впевнений, що ніхто ніколи зі свободівців не сидів в ресторанах із комуністами і ніколи з ними не братався. Тому що це було для нас ідеологічно неприйнятно. Але на рівні парламентського діалогу ми могли спілкуватися із регіоналами, які не були українофобами.

– З ким саме?

– Яскравий тому приклад – Юхим Звягільський. Вічний депутат, він вже помер, але тоді сидів поруч із нами. Ми принципово наполягали на тому, що у Верховній Раді народні депутати повинні виступати українською мовою. Тому будь-який виступ російською мовою ми закрикували та намагалися зірвати, бо це було брутальне порушення законодавства. Звягільський не міг говорити українською мовою. Максимум – міг зв’язати два слова. Але дуже часто йому треба було зробити виступ.

Одного разу він звернувся до нас і це було дуже людяно. Він сказав: «Мені треба виступити, бо я маю дуже великі претензії до міністра охорони здоров’я Раїси Богатирьової. Але я не зможу виступати, якщо ви будете кричати, ви зірвете мені виступ. Я готовий підтримати ваші ініціативи, але будь ласка, зробіть так, щоб я міг виступити». І ми на це погодилися.

– Чому?

– Бо політика – це мистецтво компромісів. В житті не буває ідеалів. І коли ти приходиш до парламенту, а у тебе лише 37 депутатів, ти не можеш ухвалити рішення, які тобі подобаються і які відповідають твоїй програмі. Бо щоб їх ухвалити, треба не 37 голосів, а 226. А якщо це зміни до Конституції, то 300 і три сесії. Тому ти можеш погодитися на якісь важливі, але не принципові речі для тебе, натомість, отримати результат. І це був єдиний випадок, коли Свобода не зривала виступу російськомовного депутата. 

З одного боку, ідейно ми підтримували його тези щодо Богатирьової, а з іншого – ми розуміли, що він має виконати свою обіцянку підтримати наші законопроєкти. І він це виконав. До речі, ця річ дуже засмутила Ірину Фаріон, світла їй пам’ять. Вона якраз була абсолютно безкомпромісною людиною і такі речі для неї були неприйнятними. Але мені здається, що ми тоді правильно вчинили. 

«Навіть деякі регіонали мене підтримали, коли я в Охтирці звалив Леніна, а комуністи хотіли мене позбавити депутатського імунітету»

– Підозрюю, це не єдина історія, коли ви пішли на компроміс самі з собою?

– Так, ще є така історія. Батько та син Табалови. Коли вони прийшли до парламенту, для мене ще все було чорно-білим. Батьківщина була нашим союзником, вони спільними акціями допомагали нам потрапити у парламент. І от вони кажуть: «У нас є дві тушки, батько та син Табалови, які не хочуть вступати до нашої фракції». Ну і ми, як найбільш радикальна партія, яка не приймає тушок ні в своїх, ні в чужих рядах, беремо і цих Табалових викидаємо із сесійної зали. Я особисто порвав текст присяги батька Табалова, бо там депутатам видавали присягу. 

Словом, ми їм надавали значущих мемелів, це добре видно з фотографій. І робили це абсолютно щиро, бо вони були «тушками» (так ми тоді вважали). Але за кілька тижнів, коли ситуація вщухла, а Табалови так і не прийняли присягу і не могли працювати, мені стала відома трохи інша історія.

– Яка?

– Ці люди допомагали Батьківщині, заплатили чималу суму за передвиборчу кампанію. Якщо я не помиляюся, мова йшла про п’ять мільйонів доларів. Себто, дуже серйозна сума для виборчої кампанії Батьківщини. Вони володіли фірмою «Волошкове поле», ми із задоволенням у Верховній Раді їли їхні сирки, згодом жартуючи. І виявилося, що вони попередили Батьківщину, що можливо, через те, що вони представляють бізнес, вони не зможуть стати частиною парламентської фракції Батьківщини. Бо тиск на підприємців у Верховній Раді з боку Януковича та комуністів тоді був шалений. 

Я можу на собі сказати, як людина, яка до політики займалася будівництвом, мав зі своїми товаришами два готельно-ресторанних комплекси. Потрапивши до парламенту, я мав ризик, що ці комплекси просто будуть знесені. У Януковича на Банковій наказали правоохоронним органам прийти, знайти підстави і добитися рішення суду, щоб їх знести.

– І вам вдалося їх зберегти?

– Десь півроку мене кошмарили правоохоронні органи. Але при цьому, вони викликали мене і казали: «Ігорю Михайловичу, ми розуміємо, що це маразм. Але у нас є наказ і ми маємо щось робити». Тому я впевнений, що на Табалових тиск був значно сильнішим. Їх бізнес також могли помножити на нуль. Саме тому, профінансувавши Батьківщину та симпатизуючи їй, вони не увійшли до складу фракції. А ми їм намилили мармизи!

І саме тоді я зрозумів, що немає в політиці чорного і білого. Немає абсолютних ворогів і абсолютних друзів. Є моменти, коли тебе можуть використати, пошити в дурні. Або навпаки, із людиною, яка представляє протилежну партію, ти можеш знайти спільну мову. 

До речі, коли я здійснив акт повалення пам’ятника Леніну в Охтирці, це дуже обурило комуністів. Вони були безправні, але Ленін для них був чимось святим. Так от, комуністи добилися від регіоналів аби вони ініціювали позбавлення мене депутатського імунітету. І дуже довго гуляла ця ідея, проєкт рішення, аби Мірошниченка позбавити депутатського імунітету. Уявіть собі, кримінальна відповідальність за декомунізацію! 

Так от, багато людей з Партії Регіонів, з якими ми стільки боролися і воювали, підходили і казали мені: «Ігоре, у нас є така команда підтримати це рішення, але ми ніколи не будемо за це голосувати. Ми вважаємо, це неправильно, маємо підтримати колег». 

– Хто б міг подумати…

– Це я до того, що на ефірах депутати не цілуються. І не сидять депутати з різних політичних сил, як наприклад Свобода і комуністи, в ресторанах і за одним столом. Але контакти та комунікації між різними фракціями відбуваються. І я впевнений, що це нормальна парламентська практика, особливо, коли у парламенті немає антиукраїнських сил. Без компромісу ти не досягнеш результату. З антидержавними силами, звичайно, немає про що говорити. Але дискусія, навіть гаряча, під час ефіру не повинна перетворюватися у ворожнечу в житті. 

На жаль, зараз ми спостерігаємо, як влада продовжує воювати з опозицією. Я вважаю, це неправильно. Треба шукати точки доторку.

І ще одне, що я зрозумів з віком та досвідом: ніколи не можна засуджувати людей за їхнє минуле. Якщо сьогодні у політиці в людини з тобою погляди співпадають, значить ви союзники. Але ти ніколи не маєш вказувати йому на його минуле, яке він переглянув та змінив свої погляди, з різних міркувань. Хтось з кон’юнктурних міркувань, а хто дійсно змінився. В політиці надзвичайно важлива річ: бути при владі та мати інструмент. Бо влада – це інструмент для реалізації своєї програми. Якщо у тебе є монобільшість, ти можеш ні з ким не домовлятися. Але якщо монобільшості немає, то треба йти на компроміси. 

«Нинішнім коментаторам не варто сміятися з колег та повчати їх»

– Я не застав цей момент, але правда, що ви коментували футбол свого часу? Здається, Ла Лігу на ICTV?

– Ла Лігу коментував і не тільки її. Але це була НВО Поверхность, інший проєкт. На ICTV ми рідко купували спортивні змагання, здається, Кубок України з футболу. Основні футбольні змагання, я як коментатор, відпрацював на НВО Поверхность.

– Певно, що маєте якісь взаємини із легендами коментаторського цеху: Денисом Босянком та Дмитром Джулаєм?

– Денис Босянок – один з моїх найкращих друзів. Дмитро Джулай – це мій однокурсник, з яким я теж дуже добре знайомий. 

– Як вам нинішнє покоління коментаторів, дехто з яких весь такий патріот, а до 2022 року російською коментував, у т.ч. для запоребриків?

– Я не готовий оцінювати нинішніх коментаторів. Якщо я почну їх судити, критикувати, скажуть, що я старий пердун, який зараз не працює у спортивній журналістиці, тому він ображається. Я дуже добре пам’ятаю, що коли я починав і робив свої перші кроки, я точно не був ідеальним. Але дуже приємно, що навіть зараз, коли я зустрічаю незнайомих людей і вони мене впізнають, то вони кажуть: «А я вас знаю, ви спортивний журналіст або коментатор». Уявіть собі!

– Фантастика.

– Так! І це при тому, що скоро виповниться 20 років, як я активно займаюся політикою. А мене досі пам’ятають як коментатора, мені це приємно. А молодь – це не вирок. Можна і молодим класно коментувати. Те, що вони коментували російською і тепер перейшли на українську – честь їм і хвала. Я вважаю, що всіх людей, які переходять на українську, ми маємо заохочувати.

Знаєте, ми сміялися з коментаторів, коли були молодими, але вони увійшли в історію спортивної журналістики якимось мемами. Наприклад, Сергій Савелій тоді здавався смішним коментатором, ще за радянських часів. І зовсім по-іншому я оцінив його, коли став дорослішим. Це була людина неймовірної щирості, з відкритою душею… І дуже шкода, що ми його так рано втратили, він нещодавно пішов з життя. 

– Розкажіть же й про інших майстрів мікрофону старих часів.

– Ми пам’ятаємо Дерепу, який запам’ятався мемом про Тім Оут (титр Time Out було трактовано як ім’я головного тренера збірної США з хокею – прим. Д.В.). А Сашко Журахівський називав Манчестер Юнайтед «парадним жеребцем англійського футболу». Цих людей вже немає з нами, але вони залишили по собі спогади. І якими б вони не були, вони пов’язані з ними. Є класна жива легенда – Валентин Щербачов. Це людина, яка коментувала Динамо, коли я ще під стіл пішки ходив. Він мій колега і слава Богу, ще живий і демонструє, як треба любити життя та любити спорт. 

Тому я хочу сказати усім, хто робить перші кроки у цій справі, або хто вже має певний досвід: не бійтеся бути самими собою. Не бійтеся помилятися, бо якщо ви випрацюєте свій стиль, то увійдете до історії української спортивної журналістики. А сміятися з когось чи повчати все ж не варто: бо ми не бачимо себе зі сторони. Коли я починав свій шлях, то не міг слухати себе в етері, хоча це правильно з точки зору професії. Я для себе звучав некомфортно. Але за тебе говорять інші люди, які тебе дивляться і схвалюють або ні.