«Поп-зірку повинні хотіти»: Ігор Гольфман про шоу-біз 90-х, Скрябіна та як зробив співачку з дружини олігарха

Продюсер та музикант Ігор Гольфман був дуже помітною фігурою в українському шоу-бізнесі 90-х та на початку 2000-х. Він співпрацював з найвідомішими артистами як України, так і Росії, бо це були часи, коли зірки з-за «порєбріка» дуже активно гастролювали нашими теренами. 

Саме Гольфман відкрив співака Дмитра Клімашенка, продюсував Ольгу Крюкову та Наталю Бакай, робив проєкти з Green Grey та влаштовував тури Кузьмі та гурту «Скрябін», а з відомих музикантів-росіян - Земфірі та, господи прости, Олександру Розенбауму. 

Нині Ігор Гольфман відомий як письменник-публіцист та спеціаліст з юдаїки. Він і досі грає на гітарі — його часто можна зустріти з гуртом завзятих аматорів нанизу Андріївського узвозу. 

В інтервʼю Blik.ua він розповів нам про буремні 90-ті в українському шоу-бізнесі, як він робив зірку з дружини українського олігарха, як Кузьма Скрябін заговорював йому зуби, як їх з Земфірою посадили в київську ментівку і за що він весь час лаяв Дізеля з Green Grey. А ще про те, чому на початку 2000-х сцени незалежної Україні були тотально окуповані московськими артистами.

«Монатік колись приходив на кастинг до його балету»: про перші клуби Києва та про те, де зараз Діма Климашенко

— Гарік, ви потрапили в шоу-бізнес у 1993 році, коли стали одним з засновників модного у той час в Києві клубу «Червоне та Чорне».

— При цьому він відкривався просто як ресторан та казино, а потім, коли з'явилося конкурентне поле і треба було чимось відрізнятися, ми вирішили зробити варʼєте. Тож запросили актора Вітю Цекало у якості ведучого, підписали контракти з творчими колективами та виконавцями, і чотири рази на тиждень щовечора в клубі починалася програма варʼєте, для чого спеціально побудували сцену. А по вихідним, починаючи з 1993 року ми весь час привозили гастролерів. Дуже часто це відбувалося так: працює якийсь колектив чи виконавець, наприклад, у Палаці «Україна», а після виступу їде на концерт до нічного клубу. Два заходи на день — схема дуже вигідна з комерційної точки зору - дешевшає трансфер, проживання тощо. А деякі гастролери ще й приходили до Іллі Ноябрьова на популярну в той час телевізійну програму «Я пам'ятник собі», яка знімалася у нас у приміщенні клубу і ми були партнерами чимало років.

Ігор Гольфман та Леонід Агутін в клубі “Червоне та Чорне”, фото з особистого архіву І. Гольфмана

— Я так розумію, в клубі виступали в більшості російські зірки й трохи українських. А хто саме?  

— З російських яке імʼя не назвете, працювали у нас всі. Один лише гурт «А-студіо» виступав у нас разів шість, ну і далі Агутін, Пресняков, «Браво», Кіркоров, Леонтьєв, Понаровська, Успенська, Шуфутинський. Зі Штатів ми привозили Мішу Гулько, та навіть Кобзон двічі співав на сцені «Червоного та Чорного». Ми ж тоді ще були в одному масово-культурному просторі, тому привозили всіх, хто був популярним в обох країнах. 

А з українських співачок в постійній програмі вар’єте виступала Євгенія Власова, давали концерти і Ольга Крюкова, і нині «ватні» втікачки з країни Тая Повалій та Ані Лорак. Це все тривало до 2001 року доки цей концертний майданчик працював. А коли я закінчив із цим бізнесом, то якось непомітно перейшов на продюсерську роботу з артистами, бо до цього в молоді роки і сам був музикантом та автором пісень — грав в різних складах на танцях та святкових подіях по всій Київській області. Я вам скажу, що у 70-ті роки живу музику можна було послухати лише на танцях, наприклад, в Ірпені, Бучі чи Белічах— там грали дуже міцні музиканти, дехто з них пізніше зробив велику музичну кар’єру. А в Києві ми іноді грали в танцювальних клубах - у «Ровеснику» та «Юності». 

— А чому це хороші музиканти по танцям грали, а не в палаці «Україна»?

— На великій сцені маловідомі ВІА тоді не могли грати, в ті роки з українців до такого рівня дотягувалися хіба що «Кобза»,«Смерічка», «Арніка» та «Водограй» — на пальцях однієї руки можна перерахувати. Бо це треба було реєструватися в КОМА (Київське об'єднання музичних ансамблів), обов'язково проходити комісії, які відбирали репертуари, а на танцях можна було грати і без цього. Тобто на танцях грали ті, хто не бажав прогинатися під офіційну державну лінію. Сильні виконавці тоді грали і в ресторанах, там можна було побачити таких зірок, як піаніста Юру Віноградова чи  гітариста Володимира Ходзицького, який пізнише заснував гурт «Крок». Їх слухали інтуристи. В ресторан готелю «Либідь», наприклад, в ті часи взагалі не пускали людей з вулиці — туди можна було потрапити лише по блату. 

— Коли ви зайнялися продюсуванням артистів, хто був першим?

— Діма Клімашенко. Я товаришував з його батьком, який теж був музикантом. Та й взагалі Клімашенко — це ж цілий київський клан музикантів. Дідусь Дмитра у свій час керував оркестром у київському Клубі міліції. Тож Діма зростав на моїх очах, ну і почали ми з ним з того, що відбілили права на мировий хіт «Give Me the Night» — культовий сингл 1980 року, написаний британським композитором Родом Темпертоном (автор головних хітів Майкла Джексона — Авт.) та виконаний Джорджем Бенсоном за продюсування Квінсі Джонса. На основі тієї пісні Діма записав композицію «Золото монет». Під її премʼєру ми зробили гучну презентацію з польотом на літаку до Донецька. Пісня довго була переможцем різних хіт-парадів. Тобто початок артистичної карʼєри у Діми Клімашенко був дуже крутим. 

— Діма тоді виглядав на сцені якимось дуже іноземним, бо співав незвичну для глядача музику. 

— Ну, він хотів співати саме те, що любив — соул та R&B — те, що тоді не дуже сприймалося, бо у другій половині 90-х у нас ніхто ще такого не співав. Тобто ця музика випереджала час. А він її наслухався вдома завдяки татові. Його кумирами були Take 6, Boys to men, Бейбіфейс, Джіно Ванеллі ну і звичайно Джордж Бенсон — з ним Діма пізніше познайомився особисто.

— Я памʼятаю ще таких ромських виконавців, як Петя Чорний та Саша Чукаленко, відомий під творчим псевдонимом Барон. Вони теж співали круто і з сильним закосом під фірму. 

— Діма, Пєтя Чорний та Саша Чукаленко — всі вони з того покоління музикантів ромського походження у яких стався дуже потужний поворот у бік американської та латиноамериканської музики. А ви, наприклад, знаєте, що двоюрідній брат Діми - Буша  у 2004 році заспівав разом із Джорджем Бенсоном (американський джазовий музикант, десятиразовий лауреат премії «Греммі», - Авт.) у Києві на концерті в палаці «Україна»? 

Бенсон за добу до цього почув Бушу, збожеволів від того, як той співає й сказав: «Завтра будеш разом зі мною співати на концерті». І таки представив його забитому вщент залу, як свого нового київського друга. Тобто це мова про покоління музикантів, які вже були цією музикою глибоко заражені. 

І я бачив й точно знав, що з Діми Клімашенко може вийти зірка, якщо навіть комусь здавалося, що він не дуже сценічно виглядає. На щастя існують засоби досягнення масового закохування у поп-кумира, незважаючи на фізичні дані. Ну, ось дивіться, Діма Монатік, він же теж не «аполлон», так? Але дуже рухливий і безпосередній, він переконує, і так він став суперзіркою. До речі, Монатик, колись приходив на кастинг в балет Клімашенко.  

Ігор Гольфман, Дмитро Клімашенко та Ольга Навроцька в Єгипті на зйомках кліпу для Наталії Бакай, фото з особистого архіву І. Гольфмана

— Але Діма Клімашенко справжньою поп-зіркою так і не став.

— Бо не дуже і хотів. В нього теж можна було закохати все населення, та в якийсь момент він побачив, що життя артиста  — це нелегка праця: постійні переїзди та життя в готелях. А йому більше подобалося сидіти на студії та записувати музику. У нього була студія вдома, а пізніше він на Прямому каналі працював — раз на тиждень разом з Кароліною Ашіон вів програму і в тій же будівлі у нього з'явилася нова студія. І він там днював та ночував, витягувати на гастролі його ставало дедалі складніше тому одного прекрасного дня я переконав Діму почати займатися продюсуванням. Як результат — у 2000-х у Клімашенко зʼявився власний продюсерский центр (DK Music Production - Авт.) продуктом він намагався заводити MTV-якість на український музичний простір. 

Все почалося зі співпраці з гуртом «Алібі». Клімашенко записав із сестрами Завальскими спільний альбом та трек «Дві сльози». 

А далі він створив гурт «Гарячій шоколад» в якому однією з солісток була нині популярна співачка TAYANNA — тоді вона ще була Танею Решетняк. 

Пізніше Діма взявся за продюсування Маші Фокіної, а ще він разом з Сашею Цекало спродюсував та написав музику для новорічних музичних проєктів «Алі Баба та 40 розбійників» й «Ніч у стилі диско». Ну, а потім вже, як композитор та саунд-продюсер, він почав активно співпрацювати з різними виконавцями - з Алсу, Аней Седоковою, Анастасією Стоцькою тощо.

— А яка доля Клімашенко зараз? 

— В передвоєнний період він працював з Алсу, потім займався її донькою. У нього були дуже успішні проєкти в Москві, причому він залишався в Києві і бував в Росії наїздами. А вже під час війни Діма із сімʼєю виїхав за кордон, бо у нього ж велика родина, діти.  

Я знаю, що коли Діма займався донькою Алсу — Мікеллою — вона у 2019 році виграла в Росії дитячий «Голос» і з цього приводу зчинився медійний скандал, бо на перемогу претендував ще якийсь хлопчик-татарин з бідної сімʼї. Після перевірки результати голосування були анульовані, хоча, насправді, дівчинка досить талановита. Алсу потім вибачалася, ну то не важливо, але прізвище Клімашенко в тій історії теж побічно згадувалося. 

Ігор Гольфман, фото з особистого архіву

«Киянин Боря Краснов завжди був «нашим амбасадором у них»: про те, чому київським імпресаріо було вигідніше запрошувати російських артистів

— Ви дуже близько товаришували з художником-сценографом Борисом Красновим, як це сталося?

— Боря Краснов народився в Києві і ми були друзями з дитинства, бо у нас батьки разом працювали. Ми з ним і піонер таборах салюти віддавали, і на базах відпочинку байдикували. Я вам скажу, Боря завжди памʼятав звідки він родом і завжди був «нашим амбасадором у них», я маю на увазі Москву. Не забувайте, що Краснов був лауреатом Шевченківської премії — отримав її у 1987 році ще, як Борис Ройтер — призвіще Краснов він взяв вже, коли почав робити карʼєру в Москві. Боря познайомив мене з багатьма впливовими московськими діячами шоу-бізу того періоду, за що я йому завжди був вдячний. А у 2000 році ми провели в Палаці «Україна» творчій вечір Бориса Краснова «Рідному місту присвячується», якій увійшов до Книги рекордів Гіннеса, як найдовша подія, яка на цьому майданчику колись відбувалася. Воно тривало 7 годин і 40 хвилин і закінчилося у пів на другу ночі. Я тоді домовився з метрополітеном і метро працювало на годину довше, щоб відвезти додому тисячі глядачів шоу. У тому концерті приймало участь більше 300 артистів, на сцені був навіть уривок з вистави за участю Людмили Гурченко. Та що там говорити, навіть Аллу Пугачову заради виступу на цьому концерті зняли з кримського туру. До речі, у тому році Пугачова полаялася з Кіркоровим, а ми звели їх на одній сцені. Та Алла навіть в гримерку до нього не зайшла. Краснов шість разів міняв на концерті декорації, які до Києва привезли 20 фур. На сцені навіть команда «Динамо» в якийсь момент зʼявилася, бо до цього Краснов робив ювілей Блохіна та ювілей клуба «Динамо». 

— Дивно, що ви при такому крутому знайомстві, бо Краснов був дуже вагомим у московському шоубізі, ви взагалі не перебазувалися в ту країну. 

— Мені це було не потрібно, я себе там не бачив ніколи. 

З Борисом Красновим та Сергієм Криловим (справа),  фото з особистого архіву І. Гольфмана

— Але ви «варилися» в цій системі, тож розкажіть чому в 90-ті та на початку 2000-х сцени незалежної Україні були тотально окуповані московськими артистами?

— Це все через те, що українці дивилися по ТБ переважно російські музичні програми. А не дивитися їх не виходило, бо вони були тоді значно якісніші ніж українські, бо в Москві було повно грошей. Ну і виходить, що коли російський гастролер їде до українського міста, де його кліпи показали вже 2000 разів за останні півроку, то зрозуміло, що на нього чекає феерична гастрольна доля. Київські імпресаріо це яро підхоплювали, бо їм не потрібно було вкладати гроші в промоцію артиста — їх вкладали російські продюсери. Тобто коли в Київ збирався на гастролі, припустимо, розкручений Лепс, все, що було потрібно зробити, це розклеїти афіші і квитки моментально розходилися. І нічого з цим не можна було зробити, бо ми існували в єдиному просторі. І це, ясна річ, не давало розвиватися українському національному музичному ринку, бо тут таких грошей не було. Та коли простір розділили, як тільки з'явилися квоти, одразу ж неймовірна кількість високоякісної продукція почала від українців надходити у всіх музичних сферах.

«Ми знімаємо кліп і для цього Олю потрібно роздягнути»: про Ольгу Крюкову та роль сексуальності в шоу-бізнесі

— Це ми говоримо про кінець 90-х, власне тоді, коли зʼявився «Океан Ельзи», давши відмашку старту комерційного українського шоу-бізнесу? Бо до цього все, що буле значуще в рок-музиці — ВВ, «Брати Гадюкіни», «Табула Раса», «Кому вниз» і ще кілька гуртів, існувало скоріше всупереч.

— Тільки у другій половині 90-х почало формуватися якесь розуміння хто куди йде в нашому шоу-бізнесі. Це був, в тому числі, і Green Grey — вони вже у 1997 році приз MTV отримали. В цей самий час зʼявився хіт-парад «Територія А» (програма стартувала на телеканалі ICTV у 1995 році, - Авт.), який просував українську поп-музику. Причому Олександр Бригинець — директор тої мистецької агенції — наповнював простір аудіовізуальним продуктом тих виконавців, яких сам і продюсував. Що цікаво, він творчість тих виконавців чесно любив. Я коли приходив до нього з кліпами Діми Клімашенко, він мені завжди радісно пропонував послухати когось зі своїх. Бригинець був справжнім фанатом Юрка Юрченка тодішнього. А це не дуже правильна штука, бо згодом, коли я у 2002 році почав Ольгу Крюкову продюсувати, то зрозумів, що продюсер ні в якому разі не має бути фанатом свого артиста. Він категорично не може його любити, бо має бути зі сторони ринку. Продюсер — це від слова «продукт» і його завдання зробити так, щоб артиста купили. Тому, наприклад, схема: мати - продюсера, донька - артистка, як в історії з Ольгою Крюковою, не працює, бо мати не може бути об'єктивною у відношенні до своєї дитини — ці відносини утримують її від багатьох сміливих кроків.

З Ольгою Крюковою на презентації альбому «Ольга», фото з особистого архіву І. Гольфмана

— Наприклад яких сміливих кроків?

— Наприклад, я кажу Галині Крюковій: «Ми знімаємо кліп і для нього Олю потрібно роздягнути». Мати-продюсер впадає в розпач: «Нізащо!». Але як інакше, коли ти хочеш в шоу-бізнесі дивувати, тут не можна розповідати історії з натяком на сексуальність і при цьому не показувати себе та грати роль якоїсь старої діви. Та тебе ніхто не купуватиме — поп-зірку повинні хотіти. І ми з Дімою Олю Крюкову таки роздягнули для кліпу «В одну річку», де вона знімалася напівгола під водоспадом в компанії двох могутніх бодібілдерів. А як відомо, підвищена вологість на екрані підвищує сексуальність героїні, тому той кліп тоді добре продався.

— Ви випустили з Олею Крюковою один альбом і на цьому контракт закінчився, а що з нею далі сталося?

— Оля ще якийсь час поспівала, навіть звання «заслуженої» отримала, а потім вийшла заміж і покінчила з шоу-бізом. Мене тішить, що ми вивели її на гарний рівень, показали, чого вона насправді варта. Бо Ольга Крюкова мала велику історію до нас —  вона і до Голландії їздила вчитися співати, і Юрій Рибчинський їй пісні писав, але такі дивні історії писав, наче не для 20-річної дівчини, а для дорослої жінки.

«Вона була вродливою та безпосередньою: хіба цього мало?»: про те, як зробив зірку з дружини олігарха Бакая 

— Я так розумію, що він творив начебто для Олі, а насправді підсвідомо писав для її матері.

— Так і є. А ми змінили ту концепцію і тому Крюкова, як для проєкту, дуже круто в той момент вистрілила. Але завдяки їй ми знайшли інший цікавий проєкт. Ми якось вже під завісу проєкту були з Олею у прямому ефірі на каналі М1 і туди зателефонувала жінка, яка сказала: «Ось ви завершуєте проєкт, а чи не бажаєте зайнятися новим?». Ведучий ефіру порадив їй залишити свій контакт у адміністратора. І ми про це згадали вже коли на вулицю вийшли, та не полінувалися, повернулися, взяли номер і тій пані зателефонували. І виявилось, що це телефонувала Наталія Бакай (Козицька) — дружина Ігоря Бакая (на той момент керівник Державного управління справами, — Авт.).

Наталія Бакай, фото з соцмереж

— Тобто вам в прямий ефір зателефонувала дружина олігарха і буквально запропонувала розробити «золоту жилу».

— Так і було. Вона хотіла співати і ми їй з цим допомогли. Проєкт з Наталією Козицькою тривав до 2004 року. Він би тривав і далі, якби не Помаранчева революція 2003 року та втеча Бакая в Росію.

— Але Козицька-Бакай — модель, а не співачка. Чому ви погодилися? Хоча це риторичне питання. 

— Ну, по-перше, вона дуже вродливою була, вільною духом та безпосередньою. Хіба цього мало? Вона двічі, проти всіх правил, брала участь в конкурсі краси «Місіс Світу» і ще мала титули всіляких там «міс». Тобто в фешн-б'юті-ешелоні Козицька була людиною відомою. А, по-друге, вона намагалася співати ще до зустрічі з нами — їздила до Москви, Ігор Крутий їй пісню написав. В те були вбухані гроші, але все це не досягло хоч якоїсь цілі. Та Наталія продовжувала мріяти про карʼєру співачки, тож ми подумали, що існують технології, які навіть не дуже обдаровану виконавицю через голосові процесори можуть витягнути до цілком непоганого рівня. Спираючись на те ми і почали робити з Бакай поп-зірку. Для початку написали для неї пісню «Смарагдові ночі» - вона дуже добре пішла. Ви ж розумієте, що враховуючи, хто у Наталії був чоловік, нам були відкриті безмежні можливості. Ми лише один її кліп знімали тиждень в Єгипті — в Каїрі, в пустелі, з конями — там все було. Коли фінансування необмежене, можна робити щось гідне та високе.

Ігор Гольфман, Наталія Бакай та майбутня дружина Віталія Кличка — Наталія Єгорова на зйомках в Єгипті, фото з особистого архіву

— І що, Бакай була готова їздити на гастролі?

— Та вона може й була готова, а чи це потрібно було її чоловіку? Ну, людина хотіла від себе щось заспівати людям, щось сказати своїм мистецтвом. А що, співачка Алсу, у якої батько один з хазяїв «Лукойла», а чоловік — представник найбагатшого клану гірських євреїв, мріяла їздити по гастролях? Просто їй подобалося співати. Так і Наташі — їй хотілося красивих кліпів, хотілося у шикарних нарядах царювати на сцені. На презентації першого сінглу та кліпу був цікавий момент: до Діми підійшла головна редакторка журналу «Cosmopolitan Україна» і запитала скільки коштуватиме Наташу покликати на корпоратив. У них там готувалася якась гламурна вечірка до ювілею і Бакай їм по концепції підходила. Ми підійшли з цим до Ігоря Бакая, а він скипів: «Та ви що, Наташа не буде співати перед ними. Та може мені купити цей Cosmopolitan». Він бажав сам вирішувати – де і перед ким його дружина має співати.

Ігор Бакай заради цього відкрив компанію «VIP-шоу», щоб робити концерти в яких Наталія Козицька могла б брати участь. Я там був президентом, а Володя Лучкін (до того виконавчий продюсер фестивалю «Таврійські ігри», - Авт.) — директором. Ну і все, Майдан 2003 року і Бакай тікає, ми закриваємося і зрозуміло, що наш «зірковий проєкт» теж тікає разом з чоловіком. Козицька після цього вже більше не співала, зосередилася на народженні дітей. 

«У музикантів Metallica від порожнього київського стадіону стався справжній шок»: про те, як навіть найзірковіший концерт може зазнати провалу

— А от як досвідчений продюсер, скажіть, що важливо, щоб не прогоріти з проєктом?

— Треба аналізувати ринок. Без аналізу буде провал, як, наприклад, у тих ідіотів, які поставили колись ціну від 1500 доларів за квиток в партері палацу «Україна» на виступ фокусника Девіда Коперфілда. Тобто якби вони мали на двох концертах аншлаг, то виконали б річний план того, що палац «Україна» взагалі ставить за 12 місяців. Але Київ — це організм, він не може вісім бананів з'їсти одночасно. І тому на другому концерті була така історія. В касу «України» завітав якийсь містечковий міні-олігарх і купив на другий день Коперфільда три квитки загальною сумою в 4500 доларів. І все, жодного квитка більш не купили. А Коперфільд з тих виконавців, які, якщо бачать перед собою порожню залу, втрачають значущість у власних очах. І для того, щоб створити сурогатний аншлаг, співробітники палацу пішли на вулицю роздавати безкоштовні квитки. А що поряд із палацом? Інститут культури та Володимирський ринок. Одним словом, вмощується той міні-олігарх з дружиною та донькою на свої «жирні» місця в партері, а поряд з одного боку студенти «кулька», а з іншого тітоньки з базару з клумаками. Не знаю, чи ті троє були щасливі, але Коперфільд таких щирих аплодисментів ще не чув. 

До речі, щось схоже колись сталося і з концертом гуртом Metallica в Києві.

— Я була на тому концерті 27 червня 1999 року. Там глядачів зібралася третина фан-зони. І це було так дивно, бо для України це був історичний концерт

— Metallica тоді виступила на фестивалі «Рок-Київ». Це було три дні на НСК «Олімпійський» і щось там з продажом квитків пішло не так — на майже 100-тисячний стадіон в останній день, коли мала виступати Metallica, було продано лише кілька тисяч квитків. Це був абсолютно збитковий фестиваль, який приніс організаторам великий мінус. Я чув, що їх доля після тої події склалася трагічно. Все тому, що були дуже дорогі квитки, крім того під час виступу Metallica йшла трансляція бою Віталія Кличка за якийсь боксерський титул. У музикантів Metallica від порожнього київського стадіону стався тоді справжній шок — вони відіграли концерт сіли на свій літак і полетіли геть, хоча планувалося, що вони зіграють спільний сет з усіма учасниками фестивалю та зʼявляться на великому банкеті. Але ти знаєш, чим той фестиваль був веселим? Тим, що всім колективам, які працювали на ньому, проплатили готелі на три дні, щоб вони залишалися до фіналу. І вони всі тусували в Києві — Alphaville, Monster Magnet, Sweet, Smokie, коротше усі, знайомилися з київськими музикантами, влаштовували джем-сейшени в «Buddy Guy» клубі.

Американський музиккант Ленні Кравіц вдома в гостях у Ігора Гольфмана, фото з особистого архіву І. Голфьмана

«Я, звичайно, за все це колись в пеклі лизатиму сковорідки»: про гурт «Звірі» та Малікова на розігріві у Черновецького

— А у вас, як у продюсера, була подібна історія крутого провалу?

— Була з російським гуртом «Звірі», який тоді був в топах і в Україні. Я, звичайно, за все це колись в пеклі лизатиму сковорідки і прошу у Бога прощення за той період, коли я цим російським «говно-роком» займався. Але це було і від цього нікуди не подітися. Тож ми робимо концерт «Звіри» у Палаці Спорту в той момент, коли вони на піку популярності. Концерт недешевий і технічно, і оренда, і реклама тощо. А в цей час в Києві відбуваються вибори мера і кандидати (Олександр Омельченко та Ігор Суркіс, - Авт.) поставили сцени стенбай — один на стадіоні «Динамо», а другий на Майдані. І тижнів зо три чи більше найняті агенції нон-стопом щодня везли в Київ російських виконавців: Орбакайте, «Чайф», Бутусов, «Нічні снайпери»-шмайпери – що забажаешь. І все це абсолютно безкоштовно. Ну і зрозуміло, що коли навколо на шару купа артистів виступає, на концерт «Звірів» майже ніхто не прийшов.

— Але концерт «Звірів» відбувся?

— Відбувся, звісно. Ми продали тоді біля половини місць Палацу Спорту, але для нас це була чуттєва втрата. Тоді я зрозумів психологію покупця видовищ в Києві. Якщо він має вибір між безкоштовним і тим, за що треба заплатити, він на концерт за гроші не піде, навіть якщо сильно любить артиста. Тобто під час виборів не можна нічого комерційного влаштовувати, я маю на увазі тодішніх виборів, коли працювали ті дурнуваті технології, яких більше в світі ніде немає. В Америці є зірки, які є членами партій — вони теж співають на концертах умовно за Трампа чи за демократів. Але роблять вони це не тому, що артисту дали гроші і він заспівав за того, хто  платить. А у нас для артистів вибори – це «жнива», і тому у наших зірок було повно таких історій з агітацією за якихось політиків чи партії, після яких вони потім каялися: «я не знав/я не хотіла».

— Дивно, що Омельченко російських артистів запрошував.

— Бо це працювало. От, наприклад, у Льоні Черновецького, який двічі балотувався на президентських виборах і двічі на виборах мера, на всіх передвиборчих концертах співав Діма Маліков. Якось так Льоня до того співака душею прикипів, що той літав із передвиборчими концертами по всій країні, до моменту коли Черновецький вже після отруєння Ющенко віддав йому голоси своїх прихильників, які за нього у першому турі голосували.

З Миколою Вереснем та Олександром Роднянським, фото з особистого архіву І. Гольфмана

«Йому зробили пропозицію, від якої він не зміг відмовитися»: про те, як Скрябін заробляв на виборах, та про смерть Кузьми 

— А коли під вибори почали підтягувати українських артистів?

— Та завжди. А от у 2002 році, коли Кузьма та гурт «Скрябін» записали для партії «Озиме покоління» альбом «Озимі люди» і зняли кліп, в його підтримку ми робили тури з такою ж назвою. Мою компанію в цей процес підтягнули завдяки Саші Цекало. Настав момент, коли політикам знадобилися українські артисти, тому що це вже було в період пробудження в народі національно-визвольних думок.  А тоді, у 2002 році, за рік до президентських виборів почало розгортатися політичне протистояння між Ющенко, який був в опозиції, і чинною владою. До Ющенко тоді потягнулися різні вікові групи, орієнтовані на національне, на відрив від Росії. І щоб забрати у нього якийсь процент виборців віку +20 та +30, російські політтехнологи, яки займалися «Озимим поколінням» вирішили, що їм потрібен національний молодіжний ідол, який би уособив цей рух.

— Нещодавно вийшов фільм «Скрябін. Страшно веселий» і там багато говорилося про Скрябіна та його відносини з «Озимим поколінням». В якийсь момент там пролунала фраза приблизно така: «Ми з Андрія Кузьми зробили людину і тепер він нам винен». Про які гроші йшла мова?

— Тобто політтехнологи вирішили забрати прихильників Кузьми з табору Ющенко і переорієнтувати на «Озиме покоління». Не знаю, про які гроші мова, але йому дійсно зробили пропозицію, від якої він не зміг відмовитися. Тоді він дещо переробив свої пісні, створив альбом «Озимі люди» і гайнув країною з промо-туром альбому і передвиборчим туром, який робила компанія «Акона», де я на той час був арт-директором. Ми тоді випустили дуже багато мерчендайзингу: майок, кепок, кружок ще чогось і ще платівка цього альбому віддавалася задарма всім, хто купляв квиток на концерт. Всю рекламну кампанію «Озимого покоління» було побудовано на турі молодіжного ідола, тобто Кузьми Скрябіна, але ідеологія була абсолютно відмінною від самої особистості цього ідола. Тобто в цій історії існував глибинний внутрішній конфлікт, але Андрій на нього пішов. Я не знаю чому, можливо у нього тоді було важко з грошима. Це було його пряме рішення, підтримати цих політиків. Та засуджувати його за це ніхто не має права.

Андрій Кузьменко, фото Facebook

— Але ця історія подарувала Скрябіну велику популярність.

— Він і до цього мав неабияку популярність бо, по-перше, був дуже харизматичним, а по-друге, він та його команда грали фірмову музику. Тому що з поганим продуктом, що не роби, все одно нічого не вийде — в якийсь момент воно наче спалахне, та швидко пройде. А тут був класний музичний матеріал і був потужний лідер, якому фанати готові були пробачити. І таки пробачили.

— А ви були добре з Кузьмою Скрябіним знайомі?

— Думаю – досить добре. Декілька разів в житті ми мали з ним довгі розмови. Одного разу ми великою групою різних виконавців та колективів їхали на потязі у Чернівці на якийсь фестиваль. У мене розболівся зуб і Кузьма зателефонував своєму чернівецькому другу-стоматологу та домовився, щоб мене одразу по приїзді взялися лікувати. А далі він сказав: «Я буду тобі заговорювати зуби», і ми всю ніч розмовляв з ним в потязі про життя. 

На мій погляд Андрій, після того хейту, що на нього обвалився, увійшов в образ «викликаю вогонь на себе». Бо після того у нього і вдома неприємності були, і його старі друзі правоорієнтовані йому нарікали.  І він внаслідок всього цього остаточно «спалив мости», бо потім ще кілька разів свою творчістю продав  різним політикам. Звідти його телевізійні проєкти, створений ним гурт «Пающіє труси», Андрій суспільству в обличчя начебто кричав: «Ну от тепер, після всього, мені вже можна все!». Але щоб там не було, Кузьма Скрябін — це знакове явище в українській культурі.

— А його смертельний фінал? Всіх досі не полишає питання, що ж там насправді трапилося? 

— Всі питання та сумніви виростають на тлі всього того, що з Андрієм було до цього, бо воно легко засвоюється логічно. Але я знаю. що він любив швидкість, сам бачив, як він міг на автівці дати газу. Вважаю, що треба не в можливій причині загибелі копиратися, а варто осягнути, що це був не просто якийсь митець – це була могутня постать з якою, на жаль, таке сталося.

— Але минають роки, і ось вже постать Скрябіна набула героїчної аури.

— Він був не героєм, просто був відвертою людиною, яка казала те, що вважала за необхідне – хоча, це може кимось вважатися героїзмом. Ну і звісно, він ненавидів владу, а ще він був справжня «true рок-зірка» для якої будь яка влада вважається лайном. Будь яка. І плюс він побачив її суть в тому, як політики та влада за своєї потреби здатні споганити життя навіть дуже сильних людей.

Ну і він правий був, звичайно, з приводу української системи політично-соціальних ліфтів, які виносять знизу на саму гору. Андрій розмірковував, чому вони виносять і як визначають кого виносити, чому та як це влаштовано. І він це ненавидів, вважав, що весь жах українців у їхній жадібності, у панібратстві та кумівстві, яке тягне назад і що це регресивний шлях. І у чому Скрябін був точно правий, що на гору — у владу — потрапляють не найкращі, м’яко кажучи.

«Це була справжня фірма і остаточний відхід від «кобзонщини»: про Green Grey та дреди Дізеля

— Не можу оминути й гурт Green Grey з якими вас теж багато пов’язує. Ось хто у нас точно «true рок-зірки». 20 жовтня була річниця з дня смерті фронтмена гурту Дізеля (Андрія Яценко). Яким він був для вас?

— Green Grey зʼявилися в той самий час, коли почався попит на модну українську музику. Ще тоді мало хто знав про львівський «Океан Ельзи», бо кліпи Green Grey крутилися задовго до того, як Вакарчук з компанією приїхали до Києва та зняли своє перше відео на «Там, де нас нема». Мурік та Дізель взагалі повністю були орієнтовані на смаки європейської молоді. Так сам їх вигляд, ця картинка, де Дізель з розвіяними дредами та гітарою, їх модний саунд — це була справжня фірма і це був остаточний відхід від «кобзонщини», тобто геть від Москви та російської культури повністю. Хоча всі їх пісні в той час були виключно російською мовою. Тобто ближче до нульових в Україні стали зʼявлятися дуже потужні українські колективи, які Москва буквально благала приїхати до них з концертами.

— Ну, гурт ВВ в Москві був на розрив ще з середини 90-х.

— Так і Green Grey теж. Вихід їх другого альбому «550 Метрів Фанку» у Москві супроводжувала ціла компанія. Вони були учасниками та лауреатами різних фестивалів, а кліпи знімали в Москві з кращими режисерами, наприклад на ту ж їх легендарну композицію «Подо**ем под дождем».

З Дізелем та Анатолієм Векслярським. Середина 90-х, фото з особистого архіву І. Гольфмана

— Що особисто вас повʼязує із Green Grey?

— Ми дружили з середини 90-х, джемували, багато часу проводили разом. Одного разу в Палаці «Україна» проходила церемонія нагородження, здається «Золотої жар-птиці», яку проводили «Таврійські ігри» — Green Grey там отримали приз за кращий рок-альбом року й мали виступити з декількома композиціями. І Дізель напередодні попросив мене зіграти з ними на бас-гітарі, бо тоді в групі ще не було басиста. Мої знайомі, що дивилися цей виступ з зали, були сильно здивовані, побачивши мене на сцені з інструментом, у шкіряній шляпі та в чорних окулярах (сміється). 

Без хибної скромності вважаю, що я, як старший чоловік та музикант, мав на Андрія певний музичний вплив, який потім вилився в ті пісні, які ми з Дізелем разом написали в альбом «Радіоточка» для одного молодого рок-гурту. Згадуючи Дізеля, мені важко бути обʼєктивним, бо я дуже любив та цінив Андрія саме як людину та митця. І зараз у нас досить близькі дружні відносини з Муріком, який, слава богу, живий. Андрій дуже добре відчував сучасну музику, був справжнім музикантом, який нічого не розумів в бізнесі, а ще мав погану схильність набовкувати купу неправильного та незручного в інтервʼю — за що я його часто лаяв та казав, що Дізелю треба рота зашити. Зате як фірмово він виглядав — ці його дреди, це ж так незручно для людини в зрілому віці. Але він тримав цей образ: літаючі дреди, бейсболка, гітара Gibson — з цього можна було робити трафарет - це була 100-відсоткова впізнаваність. Це як Майкл Джексон у його позі, чи Меркʼюрі, який тримає мікрофон. Їх впізнають за силуетом — не треба обличчя. З Дізелем було так само.

— А, ви Андрія Яценко памʼятаєте без дредів?

— Ні, коли ми в першій половині 90-х познайомилися, він вже був з ними. Дізель пізніше придумав влаштовувати регулярні рок-сейшени (Diezel Rock Session, - Авт.) чи то в культовому «Харлей-клуб», чи то в «Карибіані» або «Buddy Guy» , чи то в «Pepperʼs Club» - це були щотижневі живі джеми, де на одній сцені збиралися поджемити відомі українські музиканти, молоді рокери та топові виконавці. Туди приходили поспівати солісти різних модних колективів, там бували і Скрипка, і Андрій Хливнюк, і навіть Джамала. Остання взагалі дуже любила Дизеля, я бачив її на прощанні з Андрієм — вона була була буквально вбита горем. Джамала, сама геніальна артистка, розуміла, якого високого рівня музикантом був Андрій Яценко.

«Ніч ми з нею провели в райвідділі”: про іноагентку Земфіру та путініста Розенбаума 

— Ви влаштовували концерти та тури по Україні купі серйозних російських артистів. Наприклад, Земфіри — вона дуже неординарна особа, думаю з нею була купа цікавих історій.

— До речі, Земфіра зайняла антивоєнну позицію з перших днів повномасштабного вторгнення РФ в Україну, засудивши дії російської влади, за що її внесли до списку «іноземних агентів». Тоді на початку нульових ми привозили її до Києва кілька разів – у великий тур та на фестивалі «Просто-Рок». З нею у мене дійсно була купа історій. Одного разу її сет був завершальним на фестивальному концерті у Палаці спорту, він затягнувся і на виступ самої Земфіри часу залишилось зовсім небагато. А дирекція Палацу спорту в оговорений час просто взяла та вимкнула світло на сцені прямо посередині виступу Земфіри. О, який тут зчинився ґвалт. Земфіра відмовилася залишати сцену, закликала публіку не розходитись і почала співати без мікрофона. Дирекція Палацу викликали міліцію, ті не дуже розбираючись всіх повʼязали, ну і ніч ми з нею провели в райвідділі.

Взагалі, у неї дивовижна працездатність і в роботі вона абсолютна перфекціоністка, тому дуже вимоглива і до себе, і до всіх, хто з нею працює. Вона мені якось сказала, що їй не подобається як записано багато її пісень і вона б їх з радістю переробила зовсім по-іншому. Памʼятаю, на екваторі українського туру їй потрібно було для альбому «Кінопроби» записати одну з пісень гурту «Кіно», ми приїхали для цього на студію до Євгена Ступки і там Земфіра прослухала купу українських барабанщиків, в решті-решт забракувала всіх та викликала для запису барабанщика гурту «Мумій Троль» Олега Пунгіна аж з Владивостоку. 

З Земфірою, фото з особистого архіву І. Голфмана

— Ви також на початку 2000-х влаштовували гастролі Олександра Розенбаума. Зараз він ярий путініст й проти України, чи раніше в його наративах це теж проскакувало? Памʼятаю він зі сцени зізнавався Україні в щирій своїй любові. Що може людину змінити настільки, що він відмовляється і від власних слів, і від людей, яких любив?

— У мене з Розенбаумом були досить теплі стосунки – я навіть бував у нього в Пітері, а у 2000 році ми разом проїхали великим концертним туром містами України. Тут слід зауважити, що гастролери першого ешелону зазвичай приїжджали на концерти до Києва, рідко до Одеси, Дніпра чи Харкова, влітку до Криму – і все. Сучасних концертних майданчиків в країні вкрай мало, палаців спорту загалом менше десятка, а в маленьких філармонічних залах немає економіки. А тоді в 2000 році Розенбаум розпочав гастрольний тур з концерту у Палаці “Україна” - причому з привезеними декораціями Бориса

Краснова, що до того ніколи не робилося. А далі ми гайнули в тур: Рівне, Хмельницький, Миколаїв, Кременчук тобто в міста у які зазвичай відомі гастролери не доїжджали. Весь тур ми їздили на двох машинах, згадую, як десь по дорозі серед безкраїх українських полів Розенбаум вийшов з авто та й пішов один на півгодини в жито, що колосилося. Дійсно, у кожному місті він зізнавався зі сцени в любові до України, ну, а потім що? — він став “довіреною особою” Путіна. Що це – не знаю – може такий ступінь внутрішнього конформізму та пристосуванства. Напевно хоча б просто промовчати йому не вдалося.

— Ну і нещодавно Лоліта, лаяла зі сцени українські дрони, які ніби-то заважали їй співати в Сочі. І це людина, у якої батьки до березня 2022 року жили в Києві. Чому артисти з українським корінням часом іноді більше за росіян топлять за Путіна та за знищення України? 

— Те саме. І що хіба такі тільки артисти українського походження? А мільйони українців, які просто живуть у Росії — ти чула що-небудь про їхню підтримку чи допомогу своєї історичної батьківщини, що стікає кровʼю? Я колись сказав, що якби хоча б кожен десятий з українців, що живуть у Москві, вийшов уночі і підпалив сусідній будинок - Москва б геть згоріла. Та й взагалі, народ який не повстає проти своєї злочинної влади – стає її співучасником. А українці, які пішли на колаборацію із вбивцями своїх одноплемінників та руйнівниками своєї рідної землі, обовʼязково ще вихлебнуть за це сповна.

Ігор Гольфман, фото з особистого архіву

— Війна дуже змінила картинку музичної культури України. Зʼявилося багато нових імен. Що скажете про рівень музикантів сьогодні?

— Війна багато чого занапастила і це ще не фінал, але зараз все одно нашими музикантами створюється гарний продукт. Тільки останнім часом скільки цікавого вийшло. Он Віталій Кириченко (фронтмен гурту «Нумер 482», - Авт.) із Танею Ша створили кілька дуже сильних композицій. Толя Векслярський почав писати крутезні композиції, а скільки талановитої молоді з’явилося. Тобто кількість впевнено переросла в якість і в текстах, і в музиці, і в аранжуваннях. Я в воєнні роки бачу чимало дуже міцного продукта, якого не було до. Чи саме про війну він? Не все - і це добре, бо нема такого ще художнього обʼєктивізму, бо ще до кінця не сформовано ставлення до того, що відбувається. Він приходить зазвичай через кілька років після закінчення війни, тому нічого особливо великого не було написано у Другу світову війну, так, кілька віршів. Щось по-справжньому велике стало писатися ближче до 1950-х років, коли прийшло усвідомлення того що сталося, пішли емоції, стали зрозумілі деякі наслідки та й причинно-наслідкові конструкції. В той період і почали зʼявлятися високі твори. Тому про нашу війну, думаю, щось велике, напишуть вже після Перемоги. Скінчиться війна і в музиці, і в образотворчому мистецтві, і в літературі буде неймовірний прорив. Я вам обіцяю. Це буде результат пережиття того страшного досвіду, через який пройшов наш народ — це буде українська «Герніка». І з нутрощів цього жаху проросте щось нове і вічне. Це буде дуже цікавий час в культурі.

Читайте також:

• «Нині у мене є почуття»: Марта Адамчук про нове кохання, пропозицію від Потапа та своє особливе хобі
• «В свої 14 я вже співала»: Катя Бужинська про першу роботу в ресторані Фірташа, інтриги Повалій та гроші Лорак
• «Виглядало, наче ліві чуваки вилізли на сцену»: Олег Скрипка про гендель-стиль, францужАнок, рок та попсу