«Ми були дурні і відважні»: співачка Юля Юріна про війну, розлучення та фольклорні експедиції
- 01 «У кожного з нас своя сольна кар’єра»
- 02 «Вхідний квиток на одне групове заняття у мене коштував 1200 гривень»
- 03 «Якщо ви з кимось зустрічаєтесь, або разом живете, то не працюйте разом»
- 04 «Було написано, що моїм питанням займаються «заінтересовані» органи»
- 05 «Здається, батьки навіть не знають, що я артистка»
- 06 «У курортних містах Кубані люди геть всі забули вже українську»
- 07 «Я дивувалася усьому, навіть що тут є магазини Zara і Mcdonalds»
- 08 «Інколи собі думаю: Боже, які ж ми були дурні. Проїздили повз нерозірвані снаряди»
- 09 «Ми дуже прискіпливі до того, хто наш замовник»
Юлія Юріна народилася і до 18 років прожила у місті Анапа на Кубані. Там вона з раннього дитинства відвідувала ансамбль козацької пісні “Соловейко”. За довгі роки участі у колективі, по-суті, української народної пісні дівчина встигла всім серцем палко полюбити українську культуру. Тож нині вона, не замислюючись зайвий раз, ідентифікує себе українкою.
Кардинальний злам у її світогляді почався, коли артистка спершу тільки час від часу відвідувала нашу країну з виступами, а тоді 2012 року переїхала назовсім. Навчаючись у Києві, Юля встигла стати свідком Революції Гідности та війни, котру Росія підступно почала проти України 2014 року.
Нині вона обірвала практично всі зв’язки з країною-агресором. В такий спосіб артистка довершила розпочатий ще у студентські роки процес сепарації від колишнього життя. Навіть практично повністю обірвала контакти з батьками.
На сьогоднішній день Юріна продовжує боротися за отримання українського громадянства, про що серед іншого, й розповіла BLIK.ua.
«У кожного з нас своя сольна кар’єра»
– Юлю, ви недавно знову об’єдналися зі своїм колишнім колегою по гурту Yuko Стасом Корольовим для проведення наступного року в березні концерту з нагоди 10-річчя з дня заснування. То все концертом і закінчиться, чи нам слід чекати чогось більшого далі? Можливо, якісь нові спільні роботи?
– Ми раніше оголошували, що цим концертом хочемо відзначити 10-ту річницю з часу створення нашого гурту. Ми лише зберемося для того, щоб зіграти концерт та закрити всі гештальти, які ще не встигли.
Перед початком пандемії ковіду у нас були оголошені український та європейський тури. У підсумку дуже багато людей на ті концерти так і не потрапили. І ми просто віддамо данину нашій творчості та нашій історії. Якихось подальших спільних дій від нас очікувати не потрібно. У кожного з нас є своя сольна кар’єра.
– Ви недавно знялися у мюзиклі стендап-коміка Василя Байдака «Жив пес Сірко». Розкажіть, як потрапили в стрічку? Був якийсь кастинг?
– Не проходила жодного кастингу. Ми усі дружимо між собою і спілкуємося. Нам просто подзвонили, сказали, що треба заспівати народних пісень. Всі ж прекрасно знають, що я займаюсь традиційним фольклором. Нещодавно у мене з’явився фольклорний ансамбль «Ґвара». Колектив складається з моїх учнів. Дуже вдало все співпало по часу і ми просто прийшли відіграти та заспівати народних пісень у мюзиклі.
Не вдалось завантажити відео.
– А чи хотіли б ви знятися в якомусь художньому кіно? І якщо так, то в якій ролі?
– Мені б, звісно, це було б дуже цікаво. Свого часу я ще у студентстві грала в театрі. Але театр і кіно – зовсім різні речі. Та якби знайшовся режисер або режисерка, яка змогла б зі мною впоратися, то це було б прикольно. Наприклад, я не очікувала побачити гурт «Курган і Агрегат» у фільмі Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург». Виявилася несподівано дуже гарна колаборація співаків, акторів і режисера в такому кіно. Напевно хотіла б спробувати себе в драмі.
«Вхідний квиток на одне групове заняття у мене коштував 1200 гривень»
– Ви згадали про ансамбль «Ґвара». У вас є однойменний освітній проєкт, в межах якого ви навчаєте людей народному співу. Скільки коштує записатися до вас на навчання? Скільки людей вже пройшли через ваше наставництво?
– У рамках своїх курсів ми співаємо традиційні, обрядові та народні пісні. Паралельно я розповідаю коли і навіщо їх співали. Яка традиція або дія за ними стоїть. Далі дівчата стабільно ходять до мене співати. Мені здається, що моя специфіка роботи унікальна тим, що я ставлю людям голоси та навчаю людей співати з нуля. До мене приходять люди з різним рівнем володіння голосу. Є ті, хто ніколи раніше не співав, але дуже того хотів. Є й такі, що співали тільки у дитинстві.
Я намагаюсь максимально легко та доступно подавати матеріал для вивчення. У мене є дівчата, які за три роки дуже добре виспівались. У них прорізалися голоси і це відчутно. Я бачу результат своєї роботи і цей проєкт для мене як дитина, радію кожному кроку та успіхам. З приводу ціни, за таке навчання я беру значно менше, ніж на інших фольклорних курсах.
– Наче паросток, який проростає із зернятка в таку гарну квітку.
– Так-так (посміхається). Щойно ми запустилися і почали виступати із «Ґварою», мені почали писати, як до мене потрапити і скільки треба заплатити. Але ви ж розумієте, що коли ти збираєш колектив, то не платиш членський внесок. А просто відвідуєш репетиції, співаєш. Просто от дівчата зібралися, які до того ходили до мене на навчання.
– Мова якраз про це навчання. Ви казали, що у вас вчитися набагато дешевше, ніж у інших. То скільки коштує потрапити на курси до Юлі Юріної?
– З наступного року буду підвищувати вартість навчання. Мені сказали, що я реально себе недооцінюю. Вхідний квиток на одне групове заняття у мене раніше коштував 1200 гривень.
– Чи можуть у вас співати чоловіки, чи це тільки жіночий ансамбль?
– Звісно, у нас періодично співають хлопці і є один, який стабільно ходить і з нами співає.
Не вдалось завантажити відео.
«Якщо ви з кимось зустрічаєтесь, або разом живете, то не працюйте разом»
– А коли почалися перші розмови про нове об’єднання гурту Yuko?
– Коли наш гурт розпадався, в нас була одна із прощальних розмов зі Стасом. Було це десь у 2019 році. Чи може у 2020, вже точно не пригадаю. Ми ходили, гуляли, розмовляли. Намагалися зробити вигляд, що ми дорослі, свідомі люди. І по нормальному йдемо з гурту. Жартома казали тоді, що років десь за 5 все дуже сильно зміниться й ми зустрінемося знову, щоб заспівати. Нас поєднав Євген Кібець. Запитав, чи цікаво нам зробити сольний концерт на 10-річчя. Тож ми і вирішили взяти третю людину, котра займеться саме організаційними моментами концерту. Щоб ми зі Стасом не встигли знову посваритися.
– Така імовірність є?
– Ми з ним ще не зустрічалися навіть на репетиції. В нас була парочка зустрічей щодо організації виступу. Поза тим ми жодного разу не перетиналися.
– Наприкінці літа ви оголосили про розлучення і, власне, розлучилися зі своїм вже колишнім чоловіком Владиславом Байдуном. Спілкуєтесь зараз із ним? Можливо, дружите?
– Ми з моїм тепер вже колишнім чоловіком перестали жити разом ще три роки тому. На початку повномасштабного вторгнення. Просто юридично цей процес довго тягнувся.
Насправді, ми розійшлися ще в той момент, коли на початку вторгнення розлучалися всі відомі пари. Такий от збіг обставин стався. Розійшлися друзями, все між нами добре, все нормально.
10 років були разом і з часом ці стосунки перетворилися більше на партнерські та дружні. Він знімав усі кліпи гурту Yuko, всі мої сольні кліпи. Тобто те, що було між нами за якийсь час переросло більшою мірою у робочу співпрацю. Тому у мене є порада – якщо ви з кимось зустрічаєтесь, або разом живете, то не працюйте разом.
– Тобто, грубо кажучи, колег по цеху у романтичні стосунки краще не втягувати?
– Треба вміти розмежувати роботу і стосунки. Для цього необхідна велика майстерність. Я вдячна йому за все, що було зроблено. Він – чудова людина. Зараз знайшов своє кохання, і це прекрасно. Сильно радію за нього. Я – дуже складна людина, кар’єристка. Люблю все контролювати. Зі мною дійсно дуже складно у стосунках.
– Всі творчі люди більшою чи меншою мірою складні за натурою…
– Так, тому ті, хто хоче мати з ними стосунки, повинні це врахувати.
«Було написано, що моїм питанням займаються «заінтересовані» органи»
– Ви згадували про документи. Як триває процес набуття вами українського громадянства? Є якесь просування вперед, чи все зупинилося?
– Все зупинилося на одному місці. Я подавала документи в ДМС декілька разів, мені постійно казали, що треба доносити все нові і нові папери. Доки я їх робила – приймали нові правила і все починалося знову.
Далі я вже настільки замучила міграційників, що вони виклали у себе на Facebook, яким чином Юлія Юріна може отримати громадянство. Там усього 4 пункти. Одним із них є пункт про державний інтерес для України.
– Серйозно? Там навіть таке є?
– Так. І для того, щоб довести, що я важлива для України, за мене має поручитися якесь міністерство. У моєму випадку це Міністерство культури. Написала понад рік тому туди офіційного листа. Просила, щоб міністерство зробили подання в ДМС за мене. За півроку після того мені прийшла проміжна відповідь.
– Що було в тій відповіді?
– Було написано, що моїм питанням займаються «заінтересовані» органи. І що мені пізніше ще напишуть. З того часу нічого нового. Я зверталася до кількох нардепів з проханням подати про мене запит у Мінкульт. Дехто з них обіцяв мені це зробити, щоб зрушити цю історію з місця. Напевно, якщо я фізична особа, то мене можна проігнорувати. Якщо ж запит надходить уже від нардепа, то його вже неможливо проігнорувати і треба дати офіційну відповідь.
Востаннє я це просила зробити в грудні цього року. Попередня заява була ще 3-4 місяці тому. І досі тиша. Мені давали номери різних посадовців з Міністерства культури. Вони мені весь час казали, що б я передзвонила на наступний день. Тож поточний мій стан отримання громадянства – це «передзвоніть завтра».
«Здається, батьки навіть не знають, що я артистка»
– Ви якось в іншому інтерв’ю казали про ваші, м’яко кажучи, непрості стосунки з батьками, які мають проросійську позицію. Як вони відреагували на ваше бажання отримати українське громадянство? Вони взагалі про це знають?
– Мені здається, що вони про це навіть і не знають. Наскільки я розумію, там (у Росії) вже залізна завіса. Велика проблема для них навіть переглянути мій інстаграм.
– Але ж є така штука, як VPN…
– Там є певна система залякування. Вже ж і VPN заборонили. А в мене дуже лякливі батьки, дуже сильно бояться цього. Простіше їм взагалі нічого не відкривати, ніж наражати себе на небезпеку.
– Тобто вони в такому солодкому невіданні перебувають стосовно цього?
– Мені здається, що вони навіть не знають, що я – артистка. Ну, типу, вони знають, що я співаю. І не більше. Запам’ятали мене 18-ти річною. А зараз мені 31.
– Але ж ви раніше розповідали, що намагалися з ними тримати зв’язок через месенджери…
– Є діти, які дзвонять своїм батькам і спілкуються кожного дня. Я не з тих дітей. Якось не пішло. Спілкуюсь із батьками дуже рідко. Хіба лише на якісь свята.
– То листівку у Вайбері вам батьки ще не присилали?
– Ні, листівки мені присилає мати мого колишнього чоловіка (сміється).
«У курортних містах Кубані люди геть всі забули вже українську»
– Взагалі, до Києва ви переїхали у 2012 році. До того жили на Кубані, де співали українських народних пісень в ансамблі «Соловейко». Чим відрізняються між собою українська мова, яку почули в столиці України від тієї, яку прийнято називати «Кубанською балачкою»?
– У 2012 році в Києві українською говорило не надто багато людей. Українською масово почали говорити кияни з 2022 року. І до цього я чула українську мову лише в університеті від викладачів. Та в українських кінотеатрах. На радіо також чула. А ще, звісно, в народних піснях.
Коли я їздила у фольклорні експедиції до старих бабів, яким було 92, 80, говірка у них видозмінена. І чим ближче до моря, тим більша частка російських слів. У курортних містах люди геть всі забули вже українську.
Починаючи з 2014 року там пішли прямі заборони всього українського. Раніше на Кубані були українські класи в школах, українські газети, видавництва, сім’ї, які вдома спілкувалися українською. У мене в музичній школі була вчителька гри на фортепіано родом з Харкова. Вона у побуті теж була україномовна.
Сім’я одного з моїх однокласників, коли я приходила до нього додому, вчила мене читати українською на книжках Лесі Українки. Показували літери, як вони правильно читаються. І як це вимовляється. Жили на вулиці Тараса Шевченка, до речі.
Читаю зараз монографію про українців на Кубані. Як їм там жилося ще за часів Катерини Другої. Треба це все підіймати і вивчати. До речі, вчора мої учні подарували мені книжку про колядки і щедрівки на Кубані.
– Чим відрізнялася кубанська традиція колядування та щедрування від нашої?
– Дивіться, якщо в Україні, традиційно колядували чоловіки, то на Кубані збереженням традицій в основному займалися жінки. Чорноморські козаки – це переселенці, найманці війська Запорізького. Тому більшість часу чоловіки воювали. На Кубані був культ жінки-господині. Все, що стосувалося сім’ї, землі, традиції і культури залишалося на жіночих плечах.
У своїх етнографічних експедиціях я бачила колядки, які повністю дублюють українські. Там залишилася традиція маланкування. Так само там вкорінилася традиція водіння кози. Там ходили гурти колядників із зіркою з вісьмома кінцями.
В моєму дитинстві колядувати ходили тільки діти. Не знаю, як там було у сільській місцевості, бо жила в місті Анапі. Це місто готелів на березі моря. Ми ходили колядували, засівали саме українською мовою. З самого дитинства я знала багато колядок та щедрівок українською мовою. При цьому навіть не розуміючи, що я говорю. Казала: коляд-коляд-колядниця, добра з медом паляниця, а без меду не така, дайте, дядько, п’ятака.
– Там теж була традиція давати гроші, чи тільки цукерки і печиво давали колядникам?
– Нам у дитинстві давали цукерки й печивко, наливочки, домашні огірки та сало. В моєму оточені було багато українців-переселенців, які переселилися в Анапу після Чорнобильської катастрофи. Багато було переселенців з Харкова. Всі вони переїхали вже досить давно. Російська культура їх дещо змінила.
– Ким вони себе вважали? Українцями, росіянами, чи «малоросами»?
– Вони казали, що українці. Але швидше це була ідентифікація за місцем народження. Паспорти у них у всіх були, ясна річ, російські.
«Я дивувалася усьому, навіть що тут є магазини Zara і Mcdonalds»
– Розкажіть про життя у Києві за своїх студентських часів. Ви жили на квартирі чи у гуртожитку? Яким був ваш тодішній побут?
– Спершу жила в гуртожитку на колишній вулиці Щорса 36. Зараз це вулиця Євгена Коновальця. Одразу за КНУКІмом на Печерську. Перший рік там жила. Потім познайомилася зі своїм, на той момент, майбутнім чоловіком і ми одразу з’їхалися. У 2013 році я вже жила з ним на квартирі на Троєщині. На метро і в маршрутках їздила в університет. Крім того, я тоді працювала на Борщагівці. Та господи, все було, як у студента. Займалася організацією масових свят, працювала аніматором, вночі співала в ресторанах.
– Ви розповідали, що однією з найбільших дивовиж України того часу для вас були політичні жарти “Кварталу 95”. А що ще, окрім цього, вас тоді дивувало тут?
– Давайте не забувати, що це було 13 років тому і ми згадуємо дуже далекі часи. Так, на момент 2012 року після зростання в російському середовищі мене здивувала різниця відвертості та жартів на політичні теми на ТБ. Коли я приїхала сюди у мене було дуже багато зламаних уявлень про Україну. Я дивувалася усьому, навіть що тут є магазини Zara і Mcdonalds (сміється).
– Трохи більше, ніж за рік після вашого переїзду в Київ почалася Революція Гідності. Як ви тоді сприймали все, що відбувалося? Були на Майдані?
– Була на Майдані в той день, коли почалися стріляти по людях. Встигла того дня доїхати на метро Лівобережна. І пам’ятаю, що в 16:04 метро зачинилося на вхід. Приїхала додому на Воскресенку, відкриваю новини і там починають розповідати, що почалися розстріли на Майдані. В мене тоді стався шок.
В вечорі, коли йшла у магазин, по району ходили хлопці з бітами та молотами і ти не розумієш чи то тітушки чи територіальна оборона, як реагувати на це все.
Якщо мені одночасно дзвонили мама, тато і бабуся – вже розуміла, що по російському телебаченню щось наговорили страшного. Наприклад, коли я влітку 2014 року приїхала до мами і вмикала телебачення, то бачила вже дуже застарілі кадри Майдану. Показували Будинок Профспілок. Після пожежі його відремонтували. А коли я була вдома у мами, то на російському телебаченні показували, що та споруда ще досі горить.
– Як ваші батьки реагували на все, що ви їм показували?
– Їм було складно повірити своїй доньці.
«Інколи собі думаю: Боже, які ж ми були дурні. Проїздили повз нерозірвані снаряди»
– А як для вас почалася повномасштабна війна? Ви перед цим розповідали, що займалися волонтерськими експедиціями.
– Початок всього цього ми проспали. Прокинулися о 10 ранку. Далі мені подзвонив мій найкращий друг, сказав, що він у Гостомелі. Ми по телефону чули, як літали вертольоти і були виходи арти. Усе це ми слухали через слухавку телефону. Потім ми з моїм, на той час одним котом і також чоловіком пішли у метро. В перший день просиділи там 5 годин.
Наступного дня ми провели в метро вже 3 години. То було достатньо складно. Ти не розумієш, що відбувається, вперше чуєш повітряну тривогу. Було видно, як перегороджують дороги протитанковими їжаками. Всюди паніка і дефіцит. Скуповується все в магазинах.
З часом ми з моїми друзями та колишнім чоловіком перебралися у Mastreskaya, де на музичній студії облаштували такий собі волонтерський хаб. До нас доєдналися ще люди і ми почали займатися постачанням ліків. Спершу розносили ліки бабам і дідам на Печерську. Потім заколабилися з аптеками і постачанням ліків військовим. Збір гуманітарної допомоги та розвозка продуктів першої необхідності. Також ми допомагали притулкам для тварин. Врешті все дійшло до того, що через нас проходило декілька тон котячого та собачого корму, ще кілька тонн зерна. Згодом ми його відправляли, куди була потреба. Невдовзі до нас почали зносити речі для переселенців, які ми також розподіляли.
В мене був великий стіл з ліками, на якому ми ці ліки сортували. Кому і що треба давати. Після деокупації Київщини почали виїздити на машинах. Брали величезну коробку ліків і доставляли людям все потрібне. Збирали по 100-200 пакетів гуманітарної допомоги, завантажували і роздавали по київській області. Багато світлин залишилося у телефоні. Інколи собі думаю: Боже, які ж ми були дурні. Проїздили повз нерозірвані снаряди. Типу такі: о-хо-хо, ракета стирчить із землі.
– Дуже легковажно до всього навколо ставилися, так?
– Ми були дурні і відважні. Після звільнення Київської області - одразу поїхали з гуманітарною допомогою до людей і зовсім нічого не тямили у безпеці. Мене вразили гостомельські коні. Ми проїжджали Гостомель, коли він щойно був звільнений і там лежали мертві коні, яких вбило обстрілами. Вони десь місяці 2-3 лежали. А ми просто їхали, бо у нас у жилах вирував адреналін.
Проминали військові об’єкти. Не очікували, що в тих місцях буде щось подібне. До нас кілька разів виходили з автоматами, перевіряли документи. А я бігла військовим на зустріч із криком: хлопці, у нас квашена капуста і шоколадки! А вони вже затвори на автоматах пересмикують (посміхається).
«Ми дуже прискіпливі до того, хто наш замовник»
– З початком повномасштабної війни у нас з’явилося багато нових молодих артистів. Давайте ТОП-5 із них, за версією Юлії Юріної.
– Хейтспіч, Околиця, гурт «Зґарда», Bahroma з його новими україномовними треками, Lely45. Щоправда, вона не зовсім нова. Почула її вперше десь о 2020 році.
– Lely45 – крута дійсно. Теж її слухаю. Вона зараз переродилася у своїй українській іпостасі…
– Так, вона молодець. І класно, що у людей з’явився запит на таку музику.
– Ми вже з вами згадували, що ви вивчали українську мову за народними піснями та творами Лесі Українки. А яких уже більш сучасних українських письменників читали й можете порадити почитати?
– Мені подобається поезія Юрія Іздрика. Намагаюсь зараз читати Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма». Не вистачає просто на це часу. В основному нині читаю ту монографію про українців на Кубані. Взагалі більше захоплююсь наукпопом. Художню літературу читати дуже хочеться, але мозок вже не сприймає інформацію, яку треба довго читати. Від цього в мене підвищується тривожність. Аби сісти почитати мені треба вимкнути телефон, інтернет, щоб нічого зайвого не заважало. І взяти відпустку на місяць.
– Щойно минув період новорічних корпоративів. Скільки коштує запросити Юлю Юріну виступити?
– У мене є декілька видів програм. Все залежить від можливостей замовника, навіть банально від розміру сцени, бо повний склад фізично може не поміститись. Це може бути Юля Юріна і барабанник, або я і мій ансамбль «Ґвара». Також Юля Юріна і електронна програма «Ґвара». Залежно від замовлення, це може бути від 3 до 12 людей моєї команди. У мене не якісь захмарні ціни. Звісно, якщо це благодійні концерти, то це інша розмова. Ми неодноразово виступали і повністю безоплатно, якщо впевнені в організаторі і знаємо, що зібрані кошти дійсно підуть на благодійність. В цілому, ми дуже прискіпливі до того, хто наш замовник. У зв’язку з цим нерідко відмовляємось. Нам важливо розуміти, для кого ми виступаємо і ким це спонсорується.
Не вдалось завантажити відео.
– Бувало так, що до вас зверталися люди із сумнівною репутацією?
– Ну, звісно ж. Іноді буває, що замовники не розкривають, хто вони до останнього моменту. От звертається якась івент-агенція й каже: ми не можемо називати замовника. Ми так не працюємо. Ми могли б заробити багато грошей, якби приймали замовлення від компаній, які рекламують онлайн-казино. Але ми з такими не хочемо мати справ. В рамках власних можливостей намагаємось все перевірити, аби потім не було неприємних ситуацій.
– Останнє питання. Який у вас райдер? Є щось особливе?
– Дарницький балик і кіндер. Я люблю м’ясо (сміється). Ще може бути один особливий алкогольний напій. Одного разу я з’їздила до Кам’янця-Подільського. Спробувала там у закладі «Подільська кнайпа» Маковий Spicer і мені сподобалося.
Читайте також
- «Два дні на вулиці співали в 20 км від реактору». Алла Кудлай – про концерт у Чорнобилі та дует з Пивоваровим;
- “Я ніколи не вважав себе стриптизером”: Олексій Суровцев – про еротичні танці, нові ролі у кіно та зоозахист;
- «Я блокую тих, хто пише гидотні коментарі». Олена Тополя про галас навколо розлучення, дітей та рок-музику.