«Після вибуху на ЧАЕС я сказав: «Це війна! Нас бомблять»: він вижив 26.04.1986 у Прип’яті й розказав усю правду

26 квітня – одна з найчорніших дат за всю історію України. Саме в цей день в 1986 році сталася найбільша техногенна аварія у світі – вибух на Чорнобильській атомній електростанції.

Про аварію на ЧАЕС написано сотні тисяч публікацій, томи наукових праць та знято не один художній і документальний фільм. Однак інтерес до цієї трагедії не зникає рік від року, бо ще й досі в ній є чимало білих плям і вона й досі є болючою майже для кожного українця. 

В переддень чергової річниці аварії на Чорнобильській атомній електростанції журналіст сайту BLIK.ua Віктор Глухенький поспілкувався з її колишнім працівником, енергетиком Володимиром Семикоповим, який в ніч на 26 квітня 1986 року працював безпосередньо на четвертому енергоблоці про:

• розкулачення предків, їх заслання до Середньої Азії і зросійщення прізвища,
• якою була Прип’ять у 80-х роках минулого століття до аварії на ЧАЕС,
• 26 квітня 1986 в деталях: від моменту вибуху до евакуації у Москву,
• тривале лікування на росії й методи радянських ескулапів,
• хто насправді винен у аварії на ЧАЕС: Дятлов чи Александров,
• окупацію Славутича військами РФ взимку 2022 року й відношення до росіян, яких десятиліттями називали й вважали нашими братами,
• ставлення української влади до чорнобильців і не лише.

«В радянські часи всю мою рідню відправили на заслання до Казахстану. Згодом у них знову все відібрали та спровадили до Узбекистану»

– Володимире Івановичу, ви за освітою енергетик, працювали не один рік на Чорнобильській АЕС, розкажіть, як взагалі потрапили до Прип’яті?

– Я би розпочав з того, що народився я у Середній Азії, а саме – Узбекистані. В радянські часи всю мою рідню, бабусю та її сім’ю, виселили з рідної землі. Мабуть, тоді ж і спаплюжили ще й прізвище. От в мене прізвище Семикопов – суто по-російськи звучить. Вірно?

– Так. 

– Між тим, мені бабуся якось розповідала, що насправді, у нашого роду було прізвище Семикоп. І це вже суто українське прізвище. Я взагалі етнічний українець на всі 100 відсотків. От у мами прізвище теж ясно, що не російське – Дзюба. Бабуся по батьківській лінії – Шейко. Всі предки жили в Україні. 

– Мова про так зване розкулачення? Це я про причини виселення ваших предків з України.

– Саме так. Взагалі, це дуже довго історія, бо спершу їх відправили на заслання до Казахстану, але там родина зуміла стати на ноги й теж, як вирішила радянська влада, почала жити «занадто добре». Тож, згодом, у них знову все відібрали, вигнали з обжитого помешкання та спровадили до Узбекистану. І вже у цій республіці народилися моя мама та я. 

Саме моя мама, коли я завершив восьмий клас, наполягла на тому, щоб я повернувся в Україну. На навчання до Києва. Вона, мама, за освітою енергетик, тож, по своїй лінії, так би мовити, вирішила й мене направити. Зрештою, я не заперечував і вступив до Київського енергетичного технікуму. Це той, що на Ленінградській площі (нині Дарницька площа, – прим. В.Г.). 

– До Прип’яті, я так собі розумію, потрапили за розподіленням?

– Під час виробничої практики мене відправили до Прип’яті. Було це після першого семестру третього курсу. Місто мені одразу дуже сподобалося. Хоч це й було взимку. Потім я приїздив до цього міста, хоча на той момент Прип’ять була селищем, ще навесні.

А у 1978-му мене призвали до армії. Відслужив у Групі радянських військ у Німеччині, дембельнувся і повернувся в Україну, а конкретно – у Прип’ять. І майже одразу й почав працювати на ЧАЕС. Це був 1981 рік.

Прип’ять до вибуху ЧАЕС. Фото: телеграм-канал «Харків 1654»

«У Прип’яті було в продажу все – як у столиці, без дефіцитів!»

– Якою була Прип’ять у 80-х роках до аварії на ЧАЕС? 

– Відповім на це питання дуже просто – якби не аварія, ніколи б не покинув це місто й жив би там до сих пір! Знаєте, це вже трошки з області фантастики, але, якби місто якось відчистили і воно було б безпечним для життя, я би повернувся до нього. Прип’ять мені подобалася більше за Київ, хай як би це дивно не звучало.

У місті мене всі знали. От заходиш до ресторану, наприклад, й одразу кличуть до столику. Володю, давай-но до нас! Про футбольну команду розпитували постійно, результати, те - се.

От зараз я живу у Славутичі. Порівняти це місто з Прип’яттю неможливо. Якесь не дуже вдале місце вибрали для його зведення, як на мене. До найближчої водойми понад десять кілометрів, наприклад. У Прип’яті річка була в межах міста і взагалі в цьому місті навіть не потрібно було мати машину. Потрібно було мати моторного човна краще. Там така природа, такі місця… Розкішна рибалка, полювання, хоч я і не мисливець. 

– Я знаю точно, що в місті не було дефіциту з продуктами, наприклад, вибір був не гірший за той, що мали кияни і навіть москвичі. 

– Ви праві. У Прип’яті було все! Наприклад в мене взагалі не було ніяких проблем з продуктами і технікою, особливо зважаючи на те, що мене багато людей в місті знало, як футболіста місцевої футбольної команди Будівельник. 

Пам’ятаю, перед весіллям заходжу я до магазину і кажу: мені б м’яса хорошого, декілька кілограмів. Та які питання! Завели мене до морозильної камери і кажуть – вибирай будь-яку тушу, розберемо, виберемо найкраще для тебе. Яловичину, свинину – все, що завгодно.

Щосуботи в Прип’яті був ринок, привозили товари з усього Радянського Союзу. Мені якось дружини купила справжні французькі духи Кашарель, які зараз коштують дві-три тисячі доларів за великий флакон. 

У Прип’яті я без проблем купив собі магнітофон «Юпітер». На той час його було дуже непросто дістати в інших містах. Це була мрія для меломанів. До сих пір, до речі, він в мене є і працює, вмикаю інколи, коли буваю на дачі, він там зараз стоїть. Прип’ять – це був рай, а не місто!

«На ЧАЕС були хороші зарплати, ми з жінкою щосуботи могли собі дозволити піти повечеряти до ресторану»

– Прип’ять – місто, де настав локальний комунізм?

– Комунізм не комунізм, працювати все ж потрібно було, але загалом нарікань на життя не було жодних. На ЧАЕС були хороші зарплати, ми з жінкою щосуботи могли собі дозволити піти повечеряти до ресторану. 

– З житлом проблем також не було?

– На станції була профсоюзна черга: мені мали видати квартиру за півроку роботи на ЧАЕС. З 1982 року я почав на постійній основі грати за прип’ятський Будівельник, мені тренер команди пропонував залишити роботу на ЧАЕС і перейти в штат клубу. Обіцяли такі ж фінансові умови, тобто 250 рублів на місяць, але....

Розумієте, в мене вже була сім’я: дружина, дитина, тож мав пріоритетну ціль – отримати квартиру у Прип’яті. Я точно знав, що, працюючи на станції, я її отримаю, і отримав у підсумку в травні 82-го. А в футбольному клубі тренер Віктор Ястребов сказав, що зробить усе можливе, але не міг дати гарантію… Тож я і працював на ЧАЕС. Не міг ризикувати, кинути роботу енергетика й віддатися цілком футболу…

Прип’ять до вибуху ЧАЕС. Фото: скріншот із відео

«Не повинен був іти на роботу 26 квітня. Старший оператор, Ігор Симоненко, попросив вийти на зміну, йому було сумно одному»

– Вам не дуже приємно, мабуть, але, пригадайте 26 квітня 1986 року в деталях, так би мовити. Як цей день для вас розпочався?

– Найперше, щоб хотів сказати – я не повинен був іти на роботу 26 квітня. Мені дали вихідний, бо я був ще й тренером станційної футбольної команди Енергетик. Однак мій старший оператор, Ігор Симоненко, попросив вийти на зміну. Він був мені хорошим другом, разом навчалися й до Прип’яті приїхали. Тоді там було п’ять чи шість будинків усього. Так от, він мені сказав: «Та нащо тобі вдома сидіти? Гра ж у вас не на виїзді». До того ж, станція була на ремонті, потужність – всього 40%. 

Повинно було бути так: я приходжу на зміну – блок стоїть, не функціонує.

– Але він працював? 

– Так. Хоча його мали зупинити. На газовому контурі взагалі не мало бути ніякої роботи. Ну от зовсім. При тому, що це дуже важливе робоче місце, щоб ви розуміли. 

У нас тоді між робітниками була така негласна, як би це правильно сказати, домовленість, чи що… Ми говорили так: «Відсутність ініціативи – запорука безаварійної роботи». Тобто, ніхто б собі сраку не рвав, не вигадував би роботу, яку не треба робити, бо блок мав стояти. 

Тож Ігор вмовив мене вийти на зміну: мовляв, прийдеш та поспиш собі три-чотири години. Йому було одному сумно працювати, я й погодився… 

– Певен, ви й досі пам’ятаєте сам момент аварії, як це було?

– Хіба таке забудеш… Прийшов я на зміну, а блок, який мав бути зупинений, повторюся, працював на 40% потужності. Виявилося, що на Смоленській АЕС один з блоків «відвалився». Була в них аварійна ситуація. І головний диспетчер Київенерго чи Міненерго, точно вже і не згадаю, дав розпорядження, щоб четвертий блок ЧАЕС підняв потужність. Типу, був брак електроенергії в мережі.

До того ж, ще й почали проводити якийсь експеримент на холостому видуві турбіни без генератора… Цей експеримент мене не обходив, він здійснювався у турбінному цеху. Потужність четвертого блоку ЧАЕС підняли і сталася аварія…

Чорнобильська АЕС/Старий саркофаг. Фото: Вікіпедія

«Вибух був не один, а три. Перше, що я сказав: «Пізд*ц – це війна!»

– Ви чули власне сам вибух?

– Звісно. Вибух був не один, а три.

– Що ви відчули у цей момент? Почали панікувати? Яка перша думка промайнула у голові?

– Перше, що я сказав після вибуху, як зараз пам’ятаю, було: «Пізд*ц – це війна! Нас бомблять».

– Подумали, що Прип’ять почали обстрілювати ракетами американці? 

– А що ж іще я мав подумати? Ви маєте добре знати, як працювала радянська пропаганда, як всім мізки промивали… Нас запевняли, що у випадку війни між СРСР та США першими будить зруйновані атомні станції, об’єкти енергетичної інфраструктури, автомобільні й залізничні мости, тощо.

В перші хвилини після вибуху на ЧАЕС я був певен, що розпочалася війна. Інших варіантів навіть і не розглядав, а виявилося, що це банальна аварія… Аварія мала статися на будь-якій іншій станції, котра так само працювала на реакторі РБМК-1000, але, сталася саме на ЧАЕС. 

– Розповіли, попередили своїх рідних про трагедію?

– Біля другої ночі я зумів додзвонитися до сестри своєї дружини, в її квартирі був телефон. Вона не взяла трубку. Потім минула якась година, може півтори, і все – всі телефони у Прип’яті вже не працювали. Військові чи не військові, а інші уповноважені люди з КДБ, перерізали всі дроти. Повідомити про аварію не було ніякої змоги! 

Аварія сталася 26 квітня в 01:23 ночі, а о 04:30 я вже був у лікарні, прип’ятській. Мене і ще кількох хлопців оперативно зі станції евакуювали на швидких, ми блювали шалено… 

– Ви кажете, що аварія мала статися. На чому ґрунтується така впевненість?

– Такий експеримент, який проводила на ЧАЕС 26 квітня 1986 року, один в один, до того вже проводився на інших радянських АЕС із таким самим реактором. І все було добре, а нам не пощастило.

Вже коли я лікувався у Москві, нам носили пресу, ми читали всі ці газети й лише в одній написали більш-менш правдиву інформацію. Мова про «Комсомольську правду». Там було написано, щось типу «сукупність малоймовірних причин призвела до аварії». Десь так воно й було насправді.

– Дивися одне з ваших інтерв’ю на YouTube, де ви розповідали, що отримали якусь шалену дозу радіації й вас відправили літаком до Москви вже 27 квітня.

– Справа була так. 26 квітня, за кілька годин по аварії, мене та мого напарника привезли до прип’ятської лікарні. Поклали в палату, почали промивати нам шлунки, насамперед. Потім поставили крапельниці, одразу в дві руки. Ми надихалися всілякої гидоти, блювали… Всі працівники ЧАЕС, які були на зміні 26 квітня, отримали шалену дозу гамма-опромінення. 

Вже вранці, десь о 8 годині, прилетіли вже лікарі з Москви, робили обхід по всіх палатах. Підходили, просили розкрити рота й сказати літеру А. Після чого звучало – в Москву! 

Вже об 11-й підігнали під лікарню три автобуси. Два було довгих таких ЛАЗи, їх ще в народі називали «драконами», один Ікарус. Завантажили нас усіх просто в лікарняних піжамах й під супроводом міліції повезли до аеропорту у Борисполі. На дальню стоянку на летовищі нас доправили. Вже чекав літак, де увесь салон був затягнутий целофаном, московські лікарі на борту з респіраторами на обличчях, у спеціальних комбінезонах, ну й полетіли на росію лікуватися... 

Аварія на ЧАЕС у 1986 році. Фото: архів Українського інституту національної пам'яті

«До сих пір дослівно пам’ятаю діагноз: «гостра променева хвороба в результаті жорсткого гамма-опромінення, кістково-мозкова форма»

– Розуміли, що це може бути рейс в один кінець?

– Ми розуміли, що ми є джерелами випромінення радіації. До сих пір дослівно пам’ятаю діагноз, який мені поставили лікарі у Москві, підгледів його в записах доктора. Звучав він так: «гостра променева хвороба в результаті жорсткого гамма-опромінення, кістково-мозкова форма».

– Ви мене вибачте, але звучить, як вирок… 

– Такий діагноз поставили лікарі, що я можу сказати… До речі, не мені одному, а майже всім, кого тоді доправили до Москви з Прип’яті. І ще у мене на руці був бетта-опік, на долоні. Певно, десь схопився, шкіра злізла... 

– Як вас взагалі лікували?

– Коли я ліг до лікарні у Москві, важив 78 кілограмів, а коли виписувався – майже 90! Нас там пічкали гормонами, гівном всіляким, годували, як поросят на забій… Я лежав у військовій лікарні №6 міста Москва. Ви собі просто не уявляєте, як це – прожити три з половиною місяці на одному поверсі, в одній палаті… Нам нікуди не дозволяли виходити.

– Є така байка, що після вибуху на ЧАЕС мешканців Прип’яті ледь не змушували пити червоне вино і горілку. Чи правда це?

– Не змушували. Просто хтось сказав, що червоне вино, ніби виводить радіацію, ну народ і почав «хлистати»… Таке було. 

Щодо мене, то вперше після аварії я випив алкоголь десь місяці за три. Однак, пригадую, що коли нас евакуювали з міської лікарні Прип’яті, то там у хірургії працювала старшою медсестрою матір одного з моїх приятелів, і вона мені в дорогу дала літр спирту. Налила його в пляшку з-під фізрозчину. Я його взяв і він в мене у тумбочці лікарняній стояв три місяці. Не чіпав його.

– До пори – до часу?

– Ми ж були молодими чоловіками. Потім, звісно, випили. Я вам більше скажу, коли лікувався у Москві, то ми навіть в халатах через паркан перелазили й ходили до місцевого магазину за горілкою. 

Був якось випадок, коли приїхали нас провідати наші станційні КДБшники з Прип’яті. Спитали: «Хлопці, чого хочете?» Ну, чого лукавити, ми попросили горілки нам купити, а вони принесли нам пляшок десять коньяку. Уявіть, у 86-му році в столиці СРСР Москві, неможливо було просто так горілку купити! Це ж саме тоді був так званий «сухий закон»…

З московської лікарні нас згодом до санаторію перевели. Видали якісь костюмчики, «треники», жовті кепочки, ми як інкубаторські були. Ну і ми от в такому вигляді обходили всі сільські магазини, купували спиртне. Тоді вже з хлопцями почували відносно добре, тож і пили інколи. Що було, то було. Нас як продавці бачили, то одразу казали: – «О-о-о, чорнобильці, заходьте, обирайте, чого бажаєте». Ну ми й сказали: – «Нам би горілочки, трошки, пляшечок 15»😊 У продавчині й очі на лоба полізли, але продала. На знак вдячності, лишили їй «на шоколадку» 20 рублів. 

До речі, щось мені ваше прізвище знайоме. На ЧАЕС працював з Толіком Глухеньким у хімцеху, не ваш родич?

– Ні. В мене рідний дядько теж ліквідатор, теж живе у Славутичі й звати теж Анатолієм, але прізвище в нього інше. Майже, як у колишнього тренера прип’ятського Будівельника за який ви грали, але не Шепель, а Шепет. 

– Значить, просто однакові прізвища.

Ліквідатори катастрофи. Фото: nuclear-energy.net

«Аварія на ЧАЕС до розвалу СРСР немає ніякого відношення. Союз і так би загнувся й розвалився, нехай не в 1991-му, так кількома роками пізніше»

– Так і є. Багато хто з розумних мужів-політологів вважає, що аварія на ЧАЕС стала одним з останніх цвяхів у домовину Радянського Союзу та сприяла його подальшому розвалу. Ви поділяєте таку думку? 

– Думаю, що це не взаємопов’язані процеси. Радянський Союз і так би загнувся й розвалився, нехай не в 91-му, так кількома роками пізніше. Аварія на ЧАЕС до розвалу СРСР немає ніякого відношення. Неможливо було дурити мільйони людей вічно. Хоча, знаєте, от на росії в Путіна нині це виходить чудово.

– Ви дивилися американський серіал Чорнобиль від НВО?

– Подивився початок і вимкнув. Серіал «Чорнобиль» від НВО – фуфло. Хіба прийшли режисери цього серіалу до мене чи таких, як я, людей? Тих, хто пережив все це пекло, хто міг би розповісти, що було дійсно, а чого не було? Ні. Вони там самі собі щось понавигадували… Брєд, бл*дь. 

Про смерть Валери Ходимчука, наприклад. Так і не знайшли бідолашного… Я ж його знав особисто, ми з ним 26 квітня разом на роботу йшли. У нас шафки поряд були в роздягальні, переодягалися перед тією злощасною зміною, спілкувалися з ним. Пам’ятаю, він попросив у працівниці собі чисту робочу одежу саме 26 квітня. А я йому кажу: «Нащо тобі чисті речі? Це ж остання зміна, відпрацюй у цій, нехай вона трішки й брудна, потім здаси, попереду ж вихідні». А він мені: «Ні-ні, Володю, хочу у чистому». Як відчував щось… 

– Хто все ж винен у трагедії? Заступник головного інженера з експлуатації Чорнобильської АЕС Анатолій Дятлов чи розробник реактора РБМК-1000 Анатолій Александров? 

– Обидва. Александров винен у тому, що ці реактори були ненадійними. Хоч я і не інженер, не фізик-ядерник, але… Реактор РБМК-1000 сам по собі хороший – та лише у тому випадку, коли працює на повній потужності. Він не любив ось цих сіпань: потужність підняли, потужність збавили. Гралися з ним, з його потужністю, і догралися… 

26 квітня 1986 року під час експерименту потужність реактора впала практично до нуля. І він потрапив у так звану «йодовану яму». Він мав певний час простояти, щоб йод розпався. Напіврозпад радіоактивного йоду складав сім діб. 

У ніч аварії сталося так, що потужність провалилася. Покійний нині Льоня Топтунов, СІУР – старший інженер управління реактором, молодий пацан був, але грамотний, він сказав одразу, що тисне на АЗ-5 (аварійний захист п’ятого ступеня) та глушить реактор. Під час натискання цієї кнопки в реактор падали графітові стержні-сузи, вони глушили ядерну реакцію… 

Кадр із серіалу Чорнобиль від НВО

«Дятлов був дуже специфічним. Називав всіх нас «йобан*ми карасями»

– Яким був Анатолій Дятлов? Розповідали, що натуральним самодуром та тираном.

– Дуже специфічним дядьком. Він багато років працював у системі, будував атомні підводні човни, проводив їх випробування. Для нього не існувало авторитетів. Називав всіх нас «йобан*ми карасями». Типу, всі позакривайте роти, ви нічого не знаєте. І при всьому цьому він же не був головним інженером ЧАЕС, а лише його заступником.

Саме Дятлов віддав наказ Топтунову підіймати потужність реактора. Льоня відмовився. Він покликав іншого досвідченого інженера управління реактором, начальника зміни, прізвища цієї людини називати я не буду, і той погодився. Почалася катавасія, стержні почали поводитися не так, як потрібно, Топтунов натиснув на кнопку АЗ-5, та вже було запізно… 

До речі, ядерного вибуху не було, був тепловий вибух. Якби стався ядерний вибух, можливо, було б і краще. 

– Тобто – краще?

– Пояснюю. Річ у тому, що з реактору 90% палива вилетіло назовні. І саме через це було заражено величезну територію. 

– Після вибуху на ЧАЕС ви бачили світловий стовп, про який багато хто розповідає? 

– Я дуже добре пам’ятаю присмак металу на губах – це було іонізоване опромінення. Повітря було таким, що неможливо було надихатися. А от оцей світловий стовп я не бачив, брехати не буду. 

Бачив набагато гірші наслідки аварії… Вивалену стіну до четвертого енергоблоку, шматки графітових блоків, повсюди вони валялися, перестрибував через них, коли тікав. Ми з хлопцями самотужки евакуювали Толю Кургуза. Він, на жаль, на лікуванні у Москві помер. Був оператором центрального залу, дуже сильні опіки отримав.

Анатолій Дятлов (по центру). Фото: Onliner

«Екскурсії до Зони відчуження, до Прип’яті – це нормально, але це не повинно бути на комерційній основі»

– Як ви взагалі ставитесь до того, що навколо Чорнобиля, як зараз каже молодь, хайпують? Екскурсії до Зони відчуження возять, причому коштують вони не одну тисячу гривень. Полишена людьми Прип’ять – це ж не музей образотворчого мистецтва. 

– Неоднозначне питання… Свого часу я працював водієм у організації «Діти Чорнобиля» і сам возив екскурсії до Зони відчуження. Показував їм Прип’ять, свою покинуту квартиру зокрема. Переважно працювати доводилося з німцями, вони тоді допомагали українським дітям, брали їх на оздоровлення. Були й англійці, іспанці… Екскурсії до Зони відчуження, до Прип’яті – це нормально, але це не повинно бути на комерційній основі. Така моя думка.

Пам’ятаю, що німці у Прип’яті навіть плакали, коли все бачили на власні очі. Я їх завів до дитячого садочка, де були розкидані іграшки, малюночки були на стінах... Але от тільки-но ми виїжджали із Зони відчуження, весь цей їх сум кудись зникав.

– Зрештою, це ж наша трагедія, біль нашого народу. 

– Ті ж німці, я вам скажу, не такі вже й добренькі всі. От брали вони українських дітей до себе і не всі просто так від доброти душевної. Наскільки мені відомо, ті хто приймав у себе чорнобильців, потім на рік звільнялися від податків, мали якісь інші преференції. Я нікого не засуджую, але...

– Чим ви займалися після аварії?

– Для початку скажу, що мені після лікування дали заборону на роботу в зоні, де є іонізоване випромінювання. У мене була доза під 200 рентген. Її я отримав за три години. А норма, щоб ви розуміли, п’ять рентген на рік! Не більше. Хто отримував більше, того відсторонювали від роботи на рік. Давали якусь іншу роботу в місті, але не на ЧАЕС. 

Після лікування й реабілітації у Москві я приїхав до Києва, мені тут дали квартиру. Жили спокійно, облаштовували побут, але я рвався на станцію. Мені, звісно ж, відмовляли. Та ж впертий. Написав листа до московської лікарні, де я лежав, щоб мені все ж дозволили працювати на ЧАЕС з обмеженням дози. І мені дали «добро». Дозволили 1/3 дози і я повернувся на своє старе робоче місце, але я вже працював на газовому контурі не на четвертому блоці, бо його вже ж не було, а на третьому. Вони дзеркальні, повністю однакові. Попрацював я там роки зо три і мені присвоїли другу групу інвалідності, 75% втрати працездатності.

– І на цьому трудова діяльність припинилася?

– Так, мене списали, звільнили. Після цього жив у Києві, працював на Зеленому мисі, маючи статус пенсіонера-інваліда.

– Цікаво, а ким, на якій посаді? Ви ж енергетик. 

– Я був директором бані-сауни.

– Оце так поворот!

– Так-так-так😊 Власне, до повернення на станцію після аварії, я вже працював там. Якраз власники сауни привезли фінську баню, все обладнання я приймав після монтажу. У мене було в підпорядкуванні п’ятеро людей, все було досить непогано.

– Зараз ви живете у Славутичі?

– Так. Знаєте, мені, як пороблено, не судилося у Києві жити. От навіть після технікуму, я непогано навчався, керівник дипломної роботи мав намір залишити мене у Києві. Вмовляв. Говорив, що посприяє тому, щоб я навчався у Політехнічному інституті. Та я відмовився, захотів поїхати до Прип’яті… 

Після аварії знову життя занесло в Київ і знову лише на час. Хоч і квартиру дали, навіть дві. Мені, як інваліду з променевою хворобою, за законом належить мати окреме житло, бо я, виявляється, є небезпечним для родини. Згодом почалися проблеми з дитиною, ми вирішили продати ту квартиру і переселитися до Славутича. З 2004 року живу у цьому місті. В травні буде 25 років, як тут мешкаю.

Так виглядає Прип’ять зараз. Фото: spoilt.exile / Flickr

«Бачив на власні очі цих козлів смердючих… Коли росіяни увірвалися до Славутича, в них було багато поранених»

– Виходить, ви були під тимчасовою окупацією у 2022 році, коли у Славутич увійшли російські війська?

– Звісно. Я не покидав місто. Бачив на власні очі цих козлів смердючих… За мене дуже переживали мої друзі з Києва, бо знають мій запальний характер. Боялися, щоб я не поліз на вила, щоб не вбили… Я людина дуже прямолінійна, для мене нема відтінків: є або біле, або чорне. Бог милував.

– Як поводилися окупанти? Мародерили, залякували місцеве населення?

– Знаєте, ні. Коли росіяни увірвалися до Славутича в них було багато поранених. Власне, вони й зайшли до міста лише тому, що їм потрібно було своїх солдат лишити у лікарнях. Наші медики відмовилися їх лікувати. Загалом кацапи були у Славутичі днів чотири. 

Єдине: нас попередили, мовляв, не висовуйтесь, з вікон не визирайте зайвий раз. Щось вони у місті шукали, шастали, може зброю хотіли знайти… 

– А може горілку, знаючи їх любов до спиртного.

– До мого знайомого в будинок вдерлися, забрали в нього упаковку пива. Коли вже окупанти полишали місто, я їх чудово бачив зі свого вікна, то вони на свої бронетранспортери навантажили мішки з картоплею, десь в селах, певно, накрали.

Взагалі в дні окупації ми жили у Славутичі, як на підводному човні. Ніякої інформації ззовні. Хліб видавали по талонах: 400 грам на людину в добу. І це треба було ще чергу вистояти людей десь на 150. 

«Тільки кінчений придурок міг додуматися у «рудому лісі» рити окопи. Думаю, вони вже всі повиздихали»

– Росіяни, це відомий факт, окопувалися на місці так званого «рудого лісу», де й досі верещить дозиметр. Як гадаєте, що буде з тими безголовими окупантами, які це робили?

– Тільки кінчений придурок міг додуматися у «рудому лісі» рити окопи. Думаю, вони вже всі повиздихали. Може ще й живуть, але точно недовго триватиме це.

– І цих нелюдів десятиліттями називали братами українців...

– Ніякі ми не брати! Ми два абсолютно різні народи, різні нації. Росіяни – алкаші й матєрщинніки, пияки й ґвалтівники. Повірте мені, я знаю, що кажу. Коли я з армії звільнявся, розповім вам цікавий випадок, то прилетів з Німеччини, до Москви, а не Києва. Просто до нашої столиці не було квитків. Добу потрібно чекати. Тож довелося летіти на росію. 

Так от, прилетіли ми до Москви, пішли купувати квитки на потяг до Києва, а потім зайшли до гастроному. І там у мене був культурний шок. Продавчині на касі розмовляли відбірним матюччям!

Російські війська у Славутичі. Фото: Медіа-Дім Славутич

«Азарову, Яценюку, Гройсману плювати на нас всіх було! Коли аварія на ЧАЕС була, багато з них ще шмарклі жували»

– І наостанок, а не відчуваєте ви та ваші друзі-ліквідатори, що вас держава, даруйте, тупо кинула? Звісно, 26 квітня, згадають, може, листівку надішлють чи випишуть якусь премію до пенсії, але… Хіба так треба ставитися до тих, хто врятував не лише Україну, а й світ загалом, від наслідків аварії на ЧАЕС?

– Повністю з вами згоден. Так воно і є… Раніше були якісь путівки на море, на оздоровлення, я навіть міг разом з собою сім'ю взяти, а останні 25 років – нічого. Навіть уваги якоїсь елементарної… І з пенсіями в нас, відверто кажучи, не все добре у багатьох. От у мене максимальна, але це все одно ніщо у порівнянні з тим, що маю отримувати я й інші ліквідатори. 

Попередньому керівництву нашої держави, я про Азарова, Яценюка, Гройсмана, плювати на нас усіх було! Коли аварія на ЧАЕС була, багато з них ще шмарклі жували, вони не розуміють, а радше не хочуть розуміти, що це була не якась аварія на фабриці, а найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Яка там повага… З нас познімали всі «льготи». 

Раніше за комунальні послуги я платив 50%, а потім цей Гоцман чи Гройсман вигадав цю дурнувату монетизацію якусь. Я у Славутичі загалом за всі комунальні послуги плачу близько чотирьох тисяч і мені приходить от ця монетизація в розмірі восьмисот гривень. Класна схема? 

– Та яке…

– Нині уряд щось там говорив про мораторій на комуналку, але… Пусті балачки. З того часу в нас лише на воду ціна зросла у два рази. Похерили всі закони щодо чорнобильців. Ні один закон, котрий торкається ліквідаторів, не працює! 

Раз у рік якийсь чинуша приїде на ЧАЕС, квіточки покладе біля пам’ятника ліквідаторам, полум’яний спіч видасть – і на цьому все. Можуть ще й сльозу пустити, а потім хустинкою витерти і сказати: «Хух, слава Богу, відпрацював». Гидко це все…