Як каміння потрапило до Стоунхенджа: що показало нове дослідження загадкової споруди

Давня суперечка навколо походження Стоунхенджа

Аналіз мінеральних зерен доводить: культові мегаліти до рівнини Солсбері доставили саме люди, а не льодовикові щити під час останнього льодовикового періоду. Дослідження опублікували 21 січня в журналі Communications Earth and Environment.

Його результати також пояснили автори — геологи Ентоні Кларк і Крістофер Кіркленд з Університету Кертіна (Австралія) — у виданні The Conversation.

Стоунхендж, зведений приблизно 5 тисяч років тому, десятиліттями залишається об’єктом наукових дискусій.

Археологи давно з’ясували, що частина його каменів має «чужорідне» походження: зокрема, блакитні камені (bluestones) пов’язані з пагорбами Преселі у західному Уельсі, а вівтарний камінь — імовірно з півночі Великої Британії або навіть Шотландії.

Головна інтрига полягала в іншому: як саме ці багатотонні брили опинилися на півдні Англії? Прихильники «теорії льодовикового переносу» вважали, що каміння могли принести льодовики, а люди лише використали те, що «залишила природа». Нові дані переконливо спростовують цю версію.

Мінеральне «дактилоскопування» проти льодовикової теорії Стоунхеджу

Команда дослідників застосувала передові методи мінерального аналізу — так зване мінеральне дактилоскопування. Вчені вивчали мікроскопічні зерна циркону та апатиту з річкових відкладень навколо Стоунхенджа.

Ці мінерали діють як своєрідні «геологічні архіви»:

• циркон дозволяє визначити вік порід у мільярдах років
• апатит — фіксує пізніші геологічні події, зокрема ерозію та підняття земної кори.

Якби льодовики справді принесли каміння з Уельсу чи Шотландії, у річкових відкладах навколо Солсбері мали б залишитися характерні мінеральні «сліди» цих регіонів.

Що показав аналіз понад 700 мінеральних зерен

У межах дослідження науковці проаналізували понад 700 зерен циркону та апатиту. Результати виявилися однозначними:

• Циркони мали вік від 1,7 до 1,1 мільярда років — характерний саме для геології південної Англії, а не Уельсу чи Шотландії.
• Апатити датувалися приблизно 60 мільйонами років тому — періодом, коли південь Англії був мілководним субтропічним морем.

Жодних суттєвих збігів із породами західного Уельсу або Шотландії дослідники не виявили. Це означає, що річкові відклади навколо Стоунхенджа сформовані з місцевих порід, а не матеріалу, принесеного льодовиками.

Стоунхедж. Фото: Гранд Тур

Льодовики не доходили до рівнини Солсбері

Отримані дані свідчать: під час останнього льодовикового періоду льодовикові щити Великої Британії не простягалися настільки далеко на південь, щоб досягти рівнини Солсбері.

А отже, вони фізично не могли транспортувати блакитні камені чи вівтарний камінь до місця будівництва Стоунхенджа. Це фактично виключає можливість «випадкового» природного походження мегалітів на цій території.

Людська інженерія Стоунхеджу масштабу неоліту

Особливо вражає масштаб зусиль давніх будівельників.

• Блакитні камені з пагорбів Преселі люди, ймовірно, транспортували на відстань близько 225 км.
• Вівтарний камінь вагою понад 6 тонн, за новими оцінками, могли доправити з півночі Англії або Шотландії — щонайменше 500 км, і, ймовірно, частково водними шляхами.

«Це дає нам додаткові докази того, що найекзотичніші камені пам’ятки не потрапили туди випадково, а були навмисно відібрані та перевезені», — наголошують автори дослідження.

Новий погляд на Стоунхендж

Результати роботи не лише спростовують льодовикову теорію, а й посилюють уявлення про складну соціальну організацію та інженерні можливості неолітичних спільнот Британії.

Стоунхендж постає не як випадкове поєднання природних обставин, а як свідомо спроєктований монумент, створений завдяки колосальним зусиллям людей. І що більше сучасна наука заглядає в його геологію, то очевиднішим стає: за цими каменями стояла не природа, а людський задум.

Читайте також

• Не лише ходили, а ще й стрибали: вчені зробили відкриття в дослідженні давніх кенгуру-гігантів.
• У Південній Африці батько й син встановили рекорд Гіннеса, розігнавши квадрокоптер Peregreen V4 до понад 650 км/год, що змінює уявлення про можливості дронів.