«Познер сказав: якщо показувати дупу 24 години, вона стане зіркою»: інтерв’ю легенди ТБ Матвія Ганапольського

Львів’янин Матвій Ганапольський – легенда пострадянського телебачення. Останніми роками він веде власний YouTube-канал та працює на українському телеканалі Прямий. А ще Матвій Юрійович має у доробку кілька книг, 31 рік працював на радіо «Ехо Москви» та став одним із засновників нового телевізійного стилю. Про все це легендарний журналіст розповів в ексклюзивному інтерв’ю сайту BLIK.ua.

«На «Прямому» немає чемпіонату по зірковості – ми сірі конячки»

– Пане Матвію, вже 11 років український глядач має радість дивитися та слухати ваші програми в етері. Якщо повернутися в той період вашого життя, як відбулося ваше повернення до України?

– Все було дуже просто. Один мій знайомий продюсер запросив мене на новий проєкт. Тоді у Києві починало своє мовлення «Радио Вести». Я погодився, бо мені цей проєкт здався цікавим. Це вже згодом почали проявлятися речі, які свідчили про його схильність до зросійщеності. Напочатку такого не було. 

Потім я перейшов на телеканал NewsOne і там теж сталася така історія. В якийсь момент, я подумав, що це якийсь анекдот: куди я не прийду, всюди потім починає вилізати прокремлівська риторика, що для мене неприйнятно. Винятком було хіба «Радіо Ера», яке, на жаль вже припинило своє мовлення. І у 2018 році я прийшов на телеканал «Прямий», де працюю і сьогодні, чому дуже радий.

– А довго міркували над пропозицією переїхати з Москви до Києва?

– Ні, бо Україна – це моя Батьківщина. Тому рішення я ухвалив практично одразу і був дуже радий повернутися.

– Свого часу до України приїздили працювати на ТБ Савік Шустер та Євгеній Кісельов. Це ваші друзі, колеги чи конкуренти? У яких ви взаєминах?

– Я би сказав, що ми колеги. У нас цілком робочі, професіональні відносини. Савік Шустер взагалі був одним із творців українського політичного телебачення у тому вигляді, в якому ми з вами його знаємо. Бо те, що він почав робити в Україні в нульові роки – дуже важливо. Сам формат: ось вам слово, що ви думаєте з певної теми… І люди починали сперечатися і так далі. Він вмів робити атмосферу свободи у своїй студії.

І це було вкрай важливо. Ви знаєте, що коли були гроші, він привозив людей з різних областей України, створюючи максимально різноманітну глядацьку аудиторію безпосередньо у студії. Це вкрай серйозна історія, яка, мені здається, недооцінена і телевізійними колами України, і телевізійною критикою. Тому що це було таке важливе формування української свідомості, громадського суспільства.

Що стосується Жені Кисельова, то ми знаємо один одного давно, трішки працювали одночасно на «Прямому» каналі. Потім він пішов, у нього зараз свої проекти, він дуже успішний у YouTube, чого я йому і бажаю. У нього свій стиль, він класний журналіст.

– Хочу поговорити з вами про телеканал «Прямий». Хто на вашу думку топ-персони каналу з тих, хто працює в кадрі?

– Звичайно я відповідати на такі питання не уповноважений, тому що я сам працюю на цьому каналі. Я можу тільки сказати, що є такий апокриф. Значить, одну дуже відому людину – науковця чи митця – спитали, хто найвидатніший і найгеніальніший?

– І що він відповів?

– А він відповів: «нас декілька». Так і я можу сказати: зірок на «Прямому» каналі декілька. Знаєте, чому безпідставне це питання? Тому що кожен ведучий має свій бекграунд, у нього свій стиль, свої наративи, я вкрай не люблю це слово, але воно є… І у нього своя аудиторія. Один любить так, інший любить так. Розумієте, у нас нема чемпіонату по зірковості, ми такі сірі конячки. У нас є новини, у нас є гості, ми питаємо людей: «що ви про це думаєте», я трошки додаю своє бачення, що я думаю… І все, у нас чудова атмосфера, я дуже задоволений тим, що я на цьому каналі.

– Чи сприймаєте ви телеканал Прямий, як кузню кадрів, адже багато ведучих, які з вами починали свого часу, сьогодні – вже мільйонники на YouTube?

– Мільйонники, ну це ви якось загнули.  Розумієте, ми б могли стати кузнею, але не стали через війну. Тому що половина наших молодих хлопців, які починали працювати, подавали надії, вони зараз на фронті, а деякі хлопці з технічного персоналу загинули… Штат на всіх телеканалах скорочений, тому сказати, що кузня, це було б трохи закиданням шапки туди, наверх. 

Звісно, у нас є молоді люди, які працюють, але ще одна частина молодих людей або поїхали з країни, або служать. Це важко під час гарячої фази війни, а пан Трамп якось все забуває налагодити мир, щось у нього часу нема через тарифи. Відтак, я б не сказав, що цей процес (підготовки кадрів) йде успішно. А ще є така історія, як проблема колективу. Тому що кожен для того, щоб не було чвар та сварок, має займатися своєю справою. У нас вкрай демократичне налаштування каналу. У нас нема жодних темників. 

Людям важко в це повірити, бо їм легше призначити нам хазяїна. Якийсь канал промосковський, цей канал порошенківський, ну що зробиш… Людей не заткнеш, хай вони думають так, якщо їм легше.

Матвій Ганапольський. Фото: nashemisto.dp.ua

«Мої інтереси не дозволяють мені бути персонажем TikTok»

– Я знаю, що ви вчилися свого часу на режисерському факультеті. Скажіть будь ласка, в яких випадках на телебаченні вам доводилося проявляти акторську або режисерську майстерність?

– Ну весь час, тому що у чому є секрет будь-якої програми? Ти маєш собою щось уявляти, або по формі, або за змістом. Для чого? Для того, щоб тебе дивилися. Ви знаєте такого відомого ведучого, який, на жаль, себе дискредитував – Познер. І от він сказав правильну фразу, що якщо, наприклад, дупу показувати 24 години по телебаченню, то вона буде найпопулярніша.

Це абсолютно справедливо. Показуйте раз за разом щось таке і ви будете мати перегляди, але це були старі часи. Зараз, завдяки виходу YouTube, я маю на увазі не саму платформу, а оцей принцип, де ти сам собі телебачення, ти маєш взяти аудиторію, як кажуть, за гамбургським рахунком.

Тобі можна, наприклад, ботами зробити мільйон підписників. Але ж якщо подивитися потім, скільки з мільйона підписників подивилися останні відео, то буде очевидно, що підписники накручені. Взагалі, коли я в 2017-му році почав перші експерименти у YouTube, після цього щось мені розхотілося цим займатися. Але мій син сказав мені пару років тому: «Ну чому ти не робиш нічого у YouTube? Пообіцяй мені, що ти зробиш!».

– І ви зробили?

– Я почав робити контент у YouTube пізніше за інших, тому в мене далеко не мільйон підписників. Справа ще й у тім, що аудиторію фактично, розкатали. Крім того, в мене специфічні такі домашні ефіри і я практично не запрошую гостей. І для того, щоб тебе дивились, ти маєш бути цікавим, або за змістом, або за формою. Ну за формою ми знаємо Тік-Ток, там мільярдні підписники. Але те, що вони там роблять… ну це те, що говорить Познер.

На жаль, мої інтереси не дозволяють мені бути персонажем Тік-Току, тому що є правило: якщо ти гідна людина, якщо у тебе є репутація, то аудиторія має сміятися з тобою, а не над тобою. А я, ну вкрай опікуюсь своєю репутацією. Тому що репутація – це таке, от робив-робив-робив, а потім щось таке зробив і вона зникла. І все, потім це згадують все життя. От розумієте, хоча б взяти цього Познера. Такий був ведучий номер один і так далі. Так, він поїхав з Росії, але ми не чуємо, щоб він засуджував агресію, щоб він висловлював співчуття, наприклад, за вбитими дітьми.

І його репутації кінець, тому що куди він не піде, його будуть питати: «ну що ти перечекав, знову хочеш ток-шоу на Першому каналі?». Не можна служити багатьом господарям, на жаль, навіть за високу зарплату. Ти маєш обрати свій шлях і дбати про нього, як ніби у тебе сад є. І його треба окучувати, підрізати дерева, щоб були красиві яблучка, щоб ти їх міг продати. YouTube – це ринок, це конкуренція, люди голосують лайками і донатами, і ти не можеш примусити їх, якщо це свідомі люди, щоб вони тебе насильницькі любили. Ну от застав любити, хто ти такий?

– Так, YouTube – це дещо інша історія.

– Знаєте, я вже людина не молода, не в моєму віці там відкривати якісь нові шляхи, але відкривати Америку можна в аби-якому віці. І починати життя спочатку можна в аби-якому віці. І оця війна, і мої численні переїзди, і доля моїх дітей, які також їздять і навчаються, це дає мені змогу не покриватися мохом.

Це вкрай важливо – менеджувати своє життя, поставити його в таку конфігурацію, щоб ти весь час був, як в тій п’єсі. Вона називалась «Наодинці з усіма». Правда, це була п'єса про, якщо я не помиляюсь, Володимира Ілліча Лєніна, про те, що він раптом визнав, що у нього відповідальність за його дії і так далі. Так от дійсно, журналіст – він «Наодинці з усіма», добровільно, а ведучий – тим більше. Так що треба намагатись, треба спитати себе, які у тебе сильні твої сторони, треба мавпувати. Ти не можеш згенерувати матеріал відразу, ти ж не музикант і не художник, правильно?

Ти ж шукаєш, як тобі працювати з суспільством, ти дивишся, як це роблять інші, переймаєш їх манеру і так далі, а потім з цього мотлоху вилізаєш ти і оце треба цінувати. Водночас, варто розуміти, якщо глядачі – це один сад, про який треба дбати, то ти – центр цього саду і там мають бути найкрасивіші квіти.

– Свого часу ви вели програму «Бомонд» із зірками, а це насправді ж такий важкий хліб. Хто з зірок проявив зіркову хворобу і вам хотілося прямо завершити програму самостійно, а хто може навпаки вразив простотою спілкування?

– По-перше, вже майже ніхто не пам'ятає це, мені багато разів пропонували її відновити, але я сказав, що того «Бомонду» нема. Ну взагалі, от що зараз «Бомонд»? «Бомонд» мав змогу бути тільки у радянські часи. Чому? Тому що для всього Радянського Союзу були одні і ті ж зірки. А якщо брати, наприклад, теперішній час, то для когось Алла Пугачова – це «Бомонд». А для іншого – це Соловйов. Розумієте? Ніхто нікого не вчить, прибічником кого бути. Тому ця програма не може зараз існувати, тим більше під такою назвою. Бо для Володіна, голови Держдуми Росії, Пугачова – це злочинниця, а для мене Соловйов – злочинець. Так і суспільство, хтось цього любить, хтось того любить. 

Але, звичайно, було 386 програм. Частина була по телебаченню. Якщо ми вже згадали Пугачову, то вона лякалась мене, я лякався її, тому що переді мною була жива легенда, молода, красива, просто, ну, неймовірна. Вона і зараз нею залишилася. Ну і, звичайно, Жванецький, який сидів, почав говорити, я раптом зупинив його і питаю: «Ви заготували цей текст?». Він каже: «Ні, я так думаю». Тобто, розумієте, я з ними не дружив, в гості до них не ходив. 

Це були важкі часи для акторів, коли рухнуло кіно і вони, актори і співаки, нікому не були потрібні. Тому, якщо навіть вони ходили до мене із жалю, чи для популярності, бо ця програма була на Першому каналі, я все одно їм вдячний, тому що я побачив їх і це викарбувалося в мене на все життя. 

Матвій Ганапольський. Фото: facebook.com/matvey.ganapolsky

«Путін наказав не помічати «Ехо Москви», ми його не хвилювали»

– Я вас запитав про програму «Бомонд» і зловив певну рефлексію. Включив одну з програм на вашому YouTube-каналі і звернув увагу на те, що ви її ведете в кепці. А люди старшого покоління казали, що це була така фішечка програми «Бомонд», Ганапольський та кепка. Ця фішечка невипадково зберіглась і досі, чи це вже не має такого великого значення для вас? 

– Ми з вами весь час у цій нашій розмові говоримо про те, яким має бути ведучий. Не журналіст, а саме ведучий, та людина, яка сидить в ефірі. Були такі радянські стандарти, що в кадрі треба добре виглядати. А коли з'явився YouTube, все це зламалося.

І важливо тепер не те, щоб шокувати глядача, а пропонувати йому якусь відмінність. Ну а як захопити свою аудиторію, правильно? Коли я вдягав оцю кепку, це вийшло випадково, але іноді випадковість стає спасінням. Чому? Тому що ви не застали радянське телебачення, але це було таке «правильне» телебачення.

А це робилося в студії «Ехо Москви», просто сидів ведучий, тобто порушення всіх радянських канонів. Ну чому ж мені не було вдягнути кепку? У мене була якась кепка, я її вдягнув, і мені це сподобалося. І так воно пішло! І тепер, якщо ви подивитесь мої, наприклад, YouTube-ефіри, то я знову у кепці. 

– Це ваш фірмовий стиль.

– Ну і хай воно буде, розумієте? От Ганапольський, кепка… Як-то кажуть: «Хай хвалять, хай сварять, лише б згадували». Отакий цинічний підхід, будемо з ним іти по життю. Зараз люди вже мають таке різнобарв'я у засобах масової інформації, так що треба їх втримувати не кепкою, а тим, що під нею.

– З 2014 по 2022 рік ви працювали і в Україні, і водночас на «Ехо Москви». Знаючи прискіпливість російських силових структур, скажіть будь ласка, чи не виникало у вас якихось труднощів? Чи не тиснули на вас через це?

– Ні, на мене не тиснули, тому що Путін наказав, і нам було про це відомо, нас взагалі не помічати. Тобто нас нема. Він сказав: от у них там є їх аудиторія, і хай вони на цю аудиторію працюють. Мовляв, ну має ж бути щось таке і для них. Він розумів, що наша аудиторія не всеосяжна. Він розумів, що у нас нема того впливу, який є у державних засобів масової інформації російських, тому ми спокійно працювали. 

Зрештою, були в російській федерації такі люди, яких кремлівському режиму потрібно було ліквідувати. Наприклад, Борис Немцов. Оце була загроза. Після цього був Навальний. Що там звертати увагу на мене? А у 2022 році «Ехо Москви» закрили і на цьому все закінчилось. Так що вся демократія – це 31 рік, якщо можна так сказати, волі. Розумієте? Волі. 

– До речі, а що сталося з колективом?

– Ми не розлізлися між людьми, мов мишенята. Звичайно, практично всі журналісти поїхали за кордон, тому що «нрави» у товариша Путіна суворі і можна сісти просто, отак – чхнув і сів. Ніхто цього не хоче і тому з'ясувалося, що завдяки YouTube можна спокійно робити все, що завгодно на Заході. Звичайно, економічно дуже тяжко хлопцям і дівчатам вижити, але вони спокійно переїхали і тепер пояснюють, хто такий Путін, перебуваючи в різних країнах, Причому, в одному ефірі, в різних країнах, дехто, наприклад, у Німеччині, дехто, наприклад, в Грузії, є люди у Вірменії.

І хочу вам сказати, що була одна наша радіостанція «Ехо Москви», але вона перетворилась на дві радіостанції, тобто колектив поділився. Просто так, професійно, по-дружньому. І тепер є дві команди і між ними є конкуренція. І хай так буде! 

– На Вашу думку, в який момент ось цей 1937-й рік став повертатися в російському медіасередовищі? Коли стався цей моральний злам? 

– Чітко зафіксувати в Росії це неможливо. Взагалі прихід, скажімо так, не 1937-го року, а фашизму, тобто такого крайнього ступеню авторитаризму, це процес поступовий. Якщо подивитись, як приходив до влади Гітлер і, скажімо так, апофеоз його влади, це Друга світова війна. Якщо подивитись, як приходили більшовики, ну Сталін, наприклад, ми бачимо, що це процес розтягнутий у часі. Розумієте, от така собі партія націонал-соціалістична, яка там виграла вибори, вони щось длубались, длубались, длубались і виросли. 

Я хочу вам сказати, що от все, що зараз робить Путін, все, що робив Гітлер, все, що, наприклад, зараз робить Дональд Трамп… Я б не назвав те, що робить Дональд Трамп фашизмом, але це більшовизм. Найстрашніше, що може бути, коли ідея йде навипередки з здоровим глуздом. Тобто, як у більшовиків: «буде рівноправ'я»! А ми знаємо, що з цього сталося. 

Тепер ідеї можуть бути різні, у Гітлера – це національне знущання. Мовляв, ляпас, який ми отримали після Першої світової війни. Ми нація чи нас розчавили? Отаке, знаєте, зібрати націю в єдиний кулак і так далі. А людям тільки це дай! Розумієте, кожен, хто йде за подібними ідеями, вони роблять це не сходячи з дивана. Тільки пізніше з'ясовується, що вони вже в чоботах і з рушницею і вони йдуть на «сво», чи як воно називається. 

Так і Путін, у нього своя ідея під назвою відновити Радянський Союз, хоча б таке тріо зробити: Росія, Білорусь, Україна. Без України воно ніяк не виходить. У нього взагалі ніяк не виходить. І Трамп, який є людиною сучасною, який йде від бізнесу, виявляється, що фашизм нашого розуміння, він може бути таким економічним фашизмом. Тобто не обов'язково це має бути політична ідея, яка веде за собою війну, а це може бути економічна ідея, яка поведе за собою спочатку економічну війну, а потім і війну вже гарячу. Тобто йолупів на цьому світі багато, тому журналістика вона і існує і для того, щоб людям просто доносити альтернативну інформацію, щоб люди розуміли, що є інша точка зору. 

– Продовжуючи по «Еху». У яких взаєминах ви залишилися із Олексієм Венедіктовим?

– У нормальних ділових стосунках. Ми не їздимо один до одного гості, тому що він десь там їздить у себе, а я в Україні, але він 17 років був моїм головним редактором. І у мене є такі історії, за які я його ціную, є історії для мене сумнівні у його поведінці, але це частина мого життя, як і частина життя всієї нашої радіостанції. І до речі, не тільки, це важливий шматок життя всієї журналістської спільноти російської, тут викреслити нікого неможливо. 

– Скажіть, будь ласка, за 31 рік на «Ехо Москви» чи зустрічалися ви з Єльциним, Путіним і Мєдвєдєвим? Якщо так, то які це були зустрічі? 

– Путін був один раз на «Ехо Москви», але тоді він був прем'єром. Я маю на увазі кінець 90-х років. Я не був з ним в ефірі, хтось там з ним був, він просто розповів, що щось треба будувати, щось треба зносити і так далі, знаєте, такий як завхоз. Ну як прийшов, так і пішов. 

Що стосується Єльцина, то найвеличніший ліберал і демократ, наскільки пам'ятаю, ніколи не приходив на «Ехо Москви». І хочу вам сказати, що попри всі зусилля нашої радіостанції запросити Путіна, коли він ще був, скажімо так, нормальним, до 2004 року, він не приходив. У 2004 чи він щось з'їв не те, чи щось таке, але почалося те, що призвело до цієї війни. Як його не запрошували, він не приходив. 

Ну і слава Богу, бо знаєте, як начальник приходить, всі ж хочуть до нього доторкнутися. І я уявляю собі, були б фотографії, він прийшов, всі посміхаються і так далі. А от як би тепер ці фотографії виглядали? 

– Як скелети у шафі…

– Навіть у 2002 році, не кажучи про 2004 з ним не було про що говорити, насправді. Бо це абсолютне зло, яке тоді носило одну маску, а тепер носить іншу. Чи може тепер без маски він, не знаю. А може він дійсно у холодильнику лежить. 

Справа не в тім, ми з вами повинні пам'ятати, президент чи канцлер, чи прем'єр-міністр, наприклад, як у Великій Британії, це не жива людина, це функція. Він обіцяє, що щось зробить для країни, люди його обирають, тому що, наприклад, його ідеї краще за інші і після цього йдуть чергові вибори, де його піддають критиці. І він або стає на другий термін президентом чи кимось там, чи, наприклад, іде геть. От і все, отак воно має бути. 

І ми бачимо, що зараз все це рушиться. Путін пожиттєво президент, Сі Цзіпін – пожиттєво, рішенням рідної китайської компартії. Трамп? Ну я навіть не знаю, що буде далі, тому що він своїм конгресом може і себе зробити пожиттєво.

– Навіть так?

– А чому ні? Якщо він робить отаке, що він зараз робить? Він причину хорошу скаже, мовляв, оберіть мене третій, четвертий, п'ятий раз, тому що я ж обіцяв мир Україні, а тут щось переговори йдуть поганенько, треба ще мені президентом побути. Так, що все зараз іде шкереберть і нам просто треба це пережити, відстоюючи ті ідеали, на яких ми виросли, які в нас живуть і яким ми не збираємось зраджувати. 

Матвій Ганапольський. Фото: facebook.com/matvey.ganapolsky

«Якщо Портников запросить мене до ресторану, я прийду. Але…»

– До речі, не можу вас не запитати про єдиний телемарафон. У ньому немає Еспресо, Прямого та 5-го каналів. Особисто вас не запрошували долучитися до телемарафону?

– Ні, звичайно. Ви ж знаєте, що вважається, що я працюю на каналі саме Порошенка, а відповідно я не їх клієнт. Окрім того, я вам скажу парадоксальну річ. Мене марафон абсолютно не бентежить, тому що під час війни має бути, я навіть допускаю, має бути державний засіб масової інформації, який 24 години на день кричить про перемогу. От ви здивуєтесь, але я абсолютно не збентежений цим. 

Утім, має бути альтернатива. І те, що ніяк, не під яким соусом, з брехнею, з біганиною, коли йде якесь засідання суду, представники влади не приходять… Вони брешуть і кажуть, що вони не знають, як це сталося. Не знають, хто віддавав команду, що три канали, про які ви згадали, вилучили з Т2.

Ну це, розумієте, оце погано. Звичайно, опозиція рахує гроші, вона дивиться, що там мільйони і мільйони, а туди запрошують тільки тих, хто каже, що «все хорошо». Але це б не падало так в очі, якщо б була альтернатива. Слава Богу, завдяки інтернету вона є. Тому що ті люди, які визначають сьогоднішнє життя, які мають розум, а не просто біжать голосувати там кудись, ці люди дивляться YouTube і вони бачать альтернативну інформацію. І я хочу вам сказати, що українці в цьому великі майстри. Якщо щось не дають там, знаєте, викинули в двері, так вони лізуть у вікно. І ми бачимо чудові YouTube-канали, ми бачимо розслідувачів у YouTube. Взагалі Україна, мені здається, на всьому просторі колишнього Радянського Союзу –найкращий розслідувач.

– Тут важко не погодитися.

– У нас створюють цілі фільми. Інша справа, що все це показується, а після цього ніякої реакції. Іноді буває таке, трошки неперевірене. Це вже така хиба, над якою треба працювати. Але це все є. Тому я задоволений, по-перше, українським YouTube-життям. Там і мотлоху всякого багато, але є YouTube-канали, які просто займаються серйозною політикою.

І особливо розслідування. Я не хочу називати якісь конкретні засоби інформації, щоб не образити інших. Просто хочу сказати, що в Україні з журналістикою все нормально. Вона трошки, розумієте, така емоційна. Але вона розуміє, що треба запрошувати фахівців. І що роблять українські засоби масової інформації, які працюють в YouTube і ті, які викладають статті у фейсбуці, в твіттері і так далі? Вони запрошують фахівців. А війна ця висвітила фахівців. Тобто, один прийшов, один не вмів говорити, інший погано формулював свої думки, але зараз ми з вами можемо десь 15 людей назвати, яких не соромно запрошувати на ефіри.

Це люди, які вміють формулювати, які притримуються нормальної, здорової аналітичної позиції. Маю на увазі, що вони не вдарені кувалдою партійної належності. 

– Зі свого досвіду підтверджую: є такі люди. 

– Є люди, які за Зеленського «пасть порвут», а є ті, хто за Порошенка зроблять те саме. Але це пропагандисти. Це також нормально, бо пропаганда – це не завжди погано. Просто пропаганда має мати межі та здоровий глузд. Коли все погано, а на марафоні, наприклад, співають, що ми йдемо від успіху до успіху, то це виглядає дивно.

Люди, звичайно, люди хочуть хороших новин. От коли я починаю свій YouTube-вечір «Ганапольська правда», то у мене є там кілька людей: один живе в Криму, інший живе в Маріуполі, і вони завжди пишуть одну і ту ж фразу. 

– Яку?

– «Добрий день Матвію Юрійовичу, ставимо лайки і чекаємо на хороші новини, вони нам вкрай необхідні».

– Мотивуюче.

– І я їм кажу: «От будь ласка, але маємо те, що маємо», розумієте? От не треба бути Трампом і казати, що за 24 години все вирішиться. Всі цитують Черчилля, пам'ятаєте, він сказав, що «я вам нічого не можу хорошого обіцяти, а можу обіцяти тільки біль, кров і так далі». Ви знаєте, це його знаменита промова, яку він написав перед вступом Великої Британії у Другу світову війну. 

Пам'ятаєте, ми з вами говорили про репутацію?

– Так, авжеж.

– Так ось, ти не маєш просадити свою репутацію, тому що люди по-хорошому злопам'ятні. Я поясню цю фразу. Здавалося б, як це можна бути злопам'ятним по-хорошому? А знаєте як? Просто, якщо ти не виконав свої обіцянки, то люди вважають, що ти їм брехав і вони тобі тичуть цим в обличчя.

От пройшло 100 днів президентству Трампа, а він не зробив нічого з тих обіцянок, мейджорних, великих обіцянок, які він здійснив. Війна на Близькому Сході, як була, так і є. Іран, як є, так і є. Його тарифи, які він призначив, тепер починає відкладати, бо увійшов у неймовірну конфронтацію з Китаєм і з Канадою. Одна найближча країна, а інша – наймогутніша. Чи йому не казали, що таке нинішній Китай, що з ним треба обережним бути? А про українську проблему я вже не кажу, ну нічого він з Путіним зробити не може.

У нього роздратування від цього, він починає гарчати на Зеленського, навіть коли Зеленський пропонує йому гроші, 15 мільярдів доларів за 10 «Петріотів». Непрофесійність – це сучасна хвороба нинішнього часу. Він взяв своїх друзів при владі, тепер було там у них напівсекретне засідання. Формально воно секретне, але вдумайтеся: Держдепартамент та Генштаб мали розповісти Міністру оборони, Держсекретареві і Ілону Маску план можливої війни з Китаєм, протидії Китаю. І раптом Трамп закричав: «А цей що там робить, женіть його звідти!». Це він про Ілона Маска. Хоча 5 хвилин тому вони разом випивали та закусували.

– Чому на телеканалі «Прямий» ви ще не бували (якщо я не помиляюся) в одному ефірі, в одному кадрі із Віталієм Портниковим?

– Ми знаємо один одного ще по Москві вже 40 років. Віталій – неймовірно талановита людина. Просто він приїхав з РФ до України значно раніше, аніж я. І він такий, незалежний. Ми з ним були разом в ефірі, якщо я не помиляюся, на Радіо Свобода. Як в російській, так і в українській службах. Мали невеличкі дискусії. Наскільки я знаю, він ходить на незалежні канали, плюс опікується своїм YouTube і випускає 3-4 коментарі щодня. Словом, ми просто рухаємося паралельним курсом.

Ми з Портниковим у чудових стосунках. Я часто телефоную йому, ми обговорюємо політичну ситуацію. Я прошу його щось пояснити, він мене не просить, бо Віталій Портников все знає. З ним чудові взаємини. Знаєте, якщо люди поважають одне одного, а я маю надію, що у нас саме так, то можна любити один одного і на відстані. Хоча, якщо він мене запросить до якогось хорошого ресторану, я прийду. Але за його рахунок. 

Віталій Портников. Фото: Детектор медіа

«Моя кішка Марго має завдання від Господа: воно складається з трьох частин»

– Я прочитав, що ви пишете книжки в жанрі фантастика…

– Ні, одразу вас переб’ю. Вікіпедія – це велике зло. У мене сім книжок, але фантастичних серед них немає. Коли я починав, я дуже любив цей жанр і у мене є кілька оповідань. А так, у мене книжки про різне. «Кисло-сладкая журналистика» – книга, яка стала підручником журналістики на всьому пострадянському просторі. Зараз я нічого не пишу, тому що література – це… От якщо б я був професійним письменником, то можна було б писати щось таке. Але є проблема.

– Яка?

– Пошук героя. Чому література зараз буксує? Є таке поняття «ліричний герой». Це не герой, який читає вірші весь час. А просто герой. І от спитайте авдиторію: хто сьогодні герой? Звісно, скажуть, що військовослужбовець ЗСУ. Але розумієте, написати книжку чи навіть оповідання – це художній твір. Це ж не документалістика. Там взяли якогось Івана Іваненка і написали про нього статтю. Це журналістика у голому вигляді.

А якщо писати про щось інше, окрім трагедії, яку ми переживаємо сьогодні, то це неможливо. Можна писати саркастичні оповідання, еротичні або любовні і так далі. Але це важко читати, оскільки ти сидиш та чекаєш на повітряну тривогу. Навіть якщо брати письменництво колишнього Радянського Союзу, то ми бачимо, як звузилася жанрова палітра. Наприклад, якщо брати Акуніна, наприклад, то він писав історичні книги. А зараз продовжує писати книжки з історії імперії. Але він абсолютно не торкається нашого нинішнього часу. 

Чи візьмемо Сорокіна, який письменник на рівні Орвелла. І він писав 20 років тому про те, що чекає Росію. І він зараз не пише, бо те, про що він писав – збулося. А написати про сьогоднішній час, то треба трошки відступити. Треба почекати, як закінчиться ця війна. Якщо сюди прийде російський хан, це буде одна повість. А якщо ми так чи інакше переможемо, або як мінімум, збережемо себе, то наш Іван Іваненко буде зовсім іншим героєм. Героєм перемоги, а не героєм програшу і падіння. В часи змін дуже важко займатися літературою. 

– Наостанок: у вашої доньки колись був шотландський кіт. Чи все з ним добре зараз?

– Так він є, он, ходить зараз. 

Матвій Ганапольський (праворуч). Фото: facebook.com/matvey.ganapolsky

– Чи багато шкоди він коїть?

– Це вона, її звати Марго. У неї важливе завдання від Господа. Воно складається з трьох частин. Перша: пом’явкати і з’їсти щось з їжі. Друга – пом’явкати і сходити до туалету. І третє завдання найголовніше: спати після цього десь 18 годин. 

Навіть китайці, які сидять десь у Шаоліні і дивляться на горизонт, вони спринтери у порівнянні із котами. Бо кіт – це приклад ставлення до життя. Обов’язково буде завтра. І завтра ми вирішимо всі питання. А сьогодні треба поїсти і поспати. І до речі, каже кіт, якщо є якісь проблеми, то після хорошого сну вони легше вирішуються. А може, коли ти встанеш, то це вже будуть не проблеми. Тому, можливо, треба до них прислухатися.

Так що кіт є, Катя приносить його постійно в ефір і я вимагаю, щоб люди давали донати. Бо його ж треба годувати. А часи дуже важкі: Трамп скорочує нам допомогу. Де взяти гроші, щоб годувати Марго? Так що людям доведеться кидати «денежку», а як інакше? Часи суворі, ніхто не знає, що буде завтра. А кіт – це запорука спокою у домі. Хто-хто, а він дбає про свою репутацію краще за нас.