Штраф за подружній інтим: як не потрапити під суд за подружній обов’язок – юрист розібрав ситуацію

Чоловік оштрафований за рішенням суду на Харківщині на 340 гривень за секс із дружиною без її згоди. Проте чи обмежується можливість покарання менш як 10 доларами та як вам визначити і засвідчити, чи статевий акт відбувався за згодою сторін? 

На це надзвичайно важливе питання відповів для сайту практикуючий юрист Ілля Скоропашкін – звісно, все виявилося і дещо складніше, і дещо загрозливіше за новину, що завірусилася в мережі. 

«Якщо згоди нема, то навіть секс у подружжі – правопорушення»

– Чи справді чоловіка можуть оштрафувати за секс із власною дружиною без її згоди? 

– Так, згідно з українським законодавством навіть у шлюбі кожен статевий акт потребує обопільної згоди. Закон не розглядає шлюб як автоматичну згоду на інтимні стосунки між подружжям. Якщо згоди немає, то навіть подружній секс розцінюється як правопорушення. 

В даному випадку поліція склала адмінпротокол за фактом домашнього насильства. Штрафом можуть карати одноразовий випадок, що не спричинив тяжких наслідків, але законодавство має й інші механізми реакції.

– Тобто за примусовий секс у шлюбі передбачені й суворіші покарання? 

– Безперечно. Випадок із невеликим штрафом – це лише адміністративна площина (якщо правопорушення кваліфіковано як домашнє насильство без тяжких наслідків). Проте дії порушника цілком можуть підпадати під склад кримінального злочину. 

– Чи можна притягнути до кримінальної відповідальності – скажімо, за зґвалтування?

– Це реально. Зокрема, ст. 152 Кримінального кодексу України (зґвалтування) визначає зґвалтування як “проникнення в тіло іншої особи без її добровільної згоди”, і за це загрожує покарання аж до 5 років ув’язнення. Тут не має значення, чи перебувають люди в шлюбі. Сучасне українське право не містить жодних виключень: подружжя користується тими самими правами на тілесну недоторканність, як і всі інші. Тому ситуації примусу в шлюбі можуть кваліфікуватися за ст. 152 ККУ (зґвалтування) або за ст. 153 ККУ (сексуальне насильство) – залежно від конкретних обставин.

Більше того, з 2019 року у Кримінальному кодексі з’явилася окрема ст. 126-1 “Домашнє насильство”, яка карає систематичне (повторне) фізичне чи психологічне насильство в сім’ї, за що передбачена вже кримінальна відповідальність – від 150–240 годин громадських робіт до 2 років позбавлення волі. Тобто, скажімо, за перший випадок може бути адмінштраф, але якщо це повториться або супроводжується жорстокістю, може бути порушено кримінальне провадження. 

Отже, якщо випадок тяжкий – з застосуванням сили, погроз, або якщо потерпіла сторона готова наполягати – краще добиватися саме кримінального провадження. 

Ілля Скоропашкін. Фото надано Іллею Скоропашкіним

– Є випадки, коли з родинного ложа можна потрапити до в’язниці?

– Наприклад, у Франції нещодавно чоловіка засудили аж до 20 років тюрми за багаторічні зґвалтування своєї дружини за обтяжливих обставин (https://apnews.com/article/france-rape-trial-gisele-pelicot-119441ad9081a92426e0dcb8d513fada) 

В Україні поки немає настільки резонансних вироків, але правові підстави для них є повністю. Тому відповідь однозначна: винного можуть покарати набагато суворіше, ніж штраф 340 грн. – аж до тюрми.

«Як довести, що секс був без згоди – це одне з найскладніших питань»

– А як же довести, що не було згоди? У подружньому житті жінка і чоловік зазвичай мають інтимні стосунки, то як на практиці відрізнити зґвалтування від добровільного сексу?

– Це справді одне з найскладніших питань у таких справах. Закон каже: згода має бути надана добровільно і ясно кожного разу. Якщо дружина не хотіла інтимної близькості, а чоловік її примусив – це порушення, незалежно від того, що вони у шлюбі. Але на практиці доказувати відсутність згоди складно. 

Цей процес ґрунтується на сукупності факторів: швидкість повідомлення про подію, наявність травм чи слідів, показання самої потерпілої та побічних свідків, поведінка обох сторін (чи було у них раніше насильство, конфлікти). Кожна така справа – виклик для слідства і суду. Але практика напрацьовується. У разі найменшого сумніву в тому, що секс був добровільним, слід розслідувати як злочин.

– Чи були ще аналогічні справи? Можна говорити про прецеденти системність таких порушень, чи це поодинокі випадки?

– Подібні випадки вже траплялися, хоч їх не так багато. Історія, яка набула розголосу – оця справа в Ірпені (Київська область): у червні 2024 року чоловік, погрожуючи побиттям, вимагав від дружини інтимної близькості. Дружина викликала поліцію, і суд потім направив матеріали на дорозслідування, вбачаючи ознаки криміналу. По суті, цей випадок показав, що суди готові кваліфікувати подібні дії як злочин, а не тільки адміністративне правопорушення.

В реєстрі судових рішень можна знайти дуже багато рішень районних судів про домашнє насильство. Найчастіше зустрічаються випадки фізичного чи психологічного насильства – наприклад, нецензурна лайка і погрози родичам, побиття тощо, за які кривдників штрафують на ті самі 170–340 грн або арештовують на кілька діб. Сексуальне насильство в межах сім’ї фіксується рідше, частково через сором потерпілих заявляти про таке. Однак прецеденти є. 

«ЄСПЛ став на бік потерпілої і визнав, що Болгарія порушила ст.3 і ст.8 Конвенції через надто високий поріг доказування зґвалтування»

– Як щодо європейської практики? Які позиції висловлював Європейський суд з прав людини щодо домашнього насильства – фізичного, психологічного, сексуального?

– ЄСПЛ вже багато років формує прецеденти, які зобов’язують держави серйозно ставитися до проблеми домашнього насильства. Ключові моменти з практики ЄСПЛ такі:

У справі Opuz v. Turkey (Опуз проти Туреччини, 2009) ЄСПЛ вперше визнав, що систематична неспроможність влади захистити жінок від домашнього насильства є порушенням прав людини і формою дискримінації за ознакою статі. У тому випадку 

турецька поліція і суди ігнорували численні скарги жінки на побої та погрози від чоловіка. В результаті він убив її матір. 

Суд постановив, що Туреччина порушила ст.2 (право на життя), ст.3 (заборона катувань, нелюдського поводження) і ст.14 (заборона дискримінації) Конвенції. Фактично, нехтування випадками домашнього насильства суд кваліфікував як дискримінацію щодо жінок, адже переважна більшість жертв – жінки. Ця справа стала поворотною: після неї багато країн (в т.ч. Україна) змінили закони, щоб активніше боротися з домашнім насильством.

Сімейне подружжя. Фото ілюстративне створено за допомогою нейромережі

Інша резонансна справа Eremia v. Moldova (Еремія проти Молдови, 2013) – чоловік (міліціонер) систематично бив і знущався з дружини, навіть після виданого судом охоронного ордера. Влада фактично закривала очі, вмовляла потерпілу “помиритися, бо не вона перша, не вона остання кого б’ють”. ЄСПЛ визнав, що Молдова порушила ст.3 і ст.8 Конвенції, бо не зупинила жорстоке поводження, яке завдало заявниці фізичних і глибоких психологічних страждань. Суд зазначив, що невжиття заходів до домашнього насильника є непрямим потуранням гендерно зумовленому насильству, яке непропорційно зачіпає жінок. Тобто держава зобов’язана діяти з урахуванням гендерного аспекта, інакше це порушення прав людини.

Окремо варто згадати справу M.C. v. Bulgaria (M.C. проти Болгарії, 2003). Це дуже важливе рішення щодо зґвалтування: 14-річна дівчина поскаржилася на зґвалтування, але болгарська поліція закрила справу, бо “не було доказів фізичного опору, вона не кричала”. 

ЄСПЛ став на бік потерпілої і визнав, що Болгарія порушила ст.3 і ст.8 Конвенції через надто високий поріг доказування зґвалтування. 

У рішенні Суд прямо сказав: “будь-який сексуальний акт без згоди жертви є зґвалтуванням, причому згода має бути добровільною, плодом вільної волі людини, оціненої в контексті обставин. Також Суд зауважив, що жертви часто можуть не пручатись активно через психологічні фактори чи страх. Тому держави повинні відмовитися від застарілого підходу, коли вимагалося довести саме фізичний опір – достатньо довести відсутність згоди. 

Дуже свіже підтвердження дала справа H.W. v. France (2022, рішення оприлюднено у 2025 році). У ній ЄСПЛ розглядав скаргу чоловіка, засудженого у Франції за зґвалтування колишньої дружини. Він стверджував, що французькі суди не врахували “подружнього обов’язку” і його дії не мали б вважатися злочином. ЄСПЛ категорично відкинув ці доводи і зазначив, що ані право Франції, ані сама Конвенція про права людини не допускають, щоб шлюбні стосунки містили обов’язок вступати в секс без згоди. Тобто на рівні європейських стандартів чітко сказано: “шлюб – це не сексуальне рабство”.

Таким чином, європейська судова практика однозначна: домашнє насильство – в будь-якій формі, чи то фізичне, сексуальне чи психологічне – це не приватна справа, а порушення прав людини, і держави зобов’язані цьому запобігати, ефективно розслідувати та карати винних.