«Мій перший гонорар був 30 доларів»: Мирослав Кувалдін про The ВЙО, «Братів Гадюкіних» та фронтовий шансон

Для різних поколінь українців Мирослав Кувалдін, невимовно колоритна особистість нашого шоубізу, асоціюється по різному. Для тих, хто починав слухати українську музику на початку 90-х цей музикант відомий як лідер гурту The ВЙО - першої регі-формації в Україні. Для мілленіалів Мирослав — зірка музичного каналу “М1”, де він багато років працював телеведучим. Нині Кувалдін служить в ЗСУ і є частиною Культурного десанту. Його найсвіжіший музичний проєкт, створений вже після повномасштабного вторгнення, називається ІБАШ (Інструментально-Бліндажний Ансамбль Шансону) і це вже пісні, народжені в поїздках про фронту, у спілкуванні з військовими та з реальності, у якій ми всі живемо. 

BLIK.ua поговорив з Мирославом про теперішне і минуле. І про легендарний фестиваль “Червона рута”, який подарував The ВЙО майбутнє, і про дружбу з Кузею з “Братів Гадюкіних”, і про відносини з “Територією А” та про будні Культурного десанту й про проєкт ІБАШ.

«Того ж Монатіка ситуація змусила перекласти свої пісні українською»  - про те, як змінився український шоу-біз

— Мирослав, ваша творчість асоціюється з початком 90-х, тоді Україна стала незалежною і українська музика зазвучала звідусіль. Те ж саме сталося після 24 лютого 2022 року - одразу стільки нових артистів з україномовним репертуаром з'явилося, що повністю змінився фон нашого шоу-бізнесу. Чому в кризові моменти так відбувається? 

— Ви ж розумієте, що фон роблять не артисти, а засоби масової інформації —  саме вони насправді формують те, що нас оточує. І коли ЗМІ допускають нормальним щоб звучав, ну не знаю, Монатік російською мовою чи, Господи прости, Кіркоров та Басков — а так раніше й було — то воно так і звучало. Артистів, які пишуть українською, завжди вистачає, їх багато в тіні, та на поверхню їх не випускають. А такі трагічні обставини, як повномасштабне вторгнення, змусили щось вирішувати. Того ж самого Монатіка ситуація змусила перекласти свої пісні українською. Хоча мені щодо нього завжди було трохи не зрозуміло, бо людина з Луцьку взагалі, з Батьківщини УПА і раптом: “Кружит голову аж до упаду…”. Звідки це прагнення масштабування? — та ж сама ідея поїхати в Москву на “Танцевальный хит года”. Це такий шлях до успіху. Ще з Радянського Союзу цей шлях існував і дивно, що люди з нього не переключалися. Ми всі росли в таких умовах, насправді. Але хтось зробив такий вибір, а хтось інший. 

Тож в цілому тут питання більше до ЗМІ та до державної інформаційної політики. Ви пам'ятаєте у 2014 році, коли почалися перші квоти на українські пісні на радіо, які були скиглення, що ми не наберемо ті обовʼязкові 25% української музики. А це 2014 рік на секундочку. 

Мирослав Кувалдін, фото з особистого архіву

— Так, згодна, що питання до ЗМІ. Коли почали жалітися про квоти, я думала: з чого б це, бо повно було якісної музики. Ну і нічого, впоралися.

— Гарний приклад з цього приводу — це фестиваль “Червона рута”, з якого вийшов і я, і більшість класних музикантів, що зараз грають в шоу-бізнесі. Фестиваль давав можливість молодим артистам спробувати себе на класній великій сцені з гарним звуком пограти на велику аудиторію. Плюс “Червона рута” давала ефіри на радіо та на ТБ. А це вже чимало для починаючого артиста. І всі, усвідомлюючи вигоду для себе, почали швидко писати українською мовою, щоб потрапити на фестиваль. А умова була одна, маленька і не така вже страшна: 100% контенту має звучати українською мовою. Так само потім зробила “Територія А”: вони створювали артистам умови, за яких їм вигідно було робити україномовний контент. І якби у нас державна політика була такою від початку, то у нас вже давно все було б добре і, можливо, війни цієї не було, бо росіяни розуміли б, що ми різні. А оскільки вся їхня музика легко до нас прилазила, то вони нас розглядали як свій ринок, власне, як метрополія розглядає свою колонію. Ну, типу, і так всі все розуміють, то нащо все міняти? От і маємо. 

Обкладинка касети гурту The ВЙО

— За 1500 днів війни багато поп-зірок втратили популярність, і їхнє місце зайняли абсолютно нові молоді артисти. Як ви думаете, чи проблема лише в мовному питанні? 

— Молоді артисти одразу були готові співати українською і це їх підсилювало. А тим артистам, тому ж Монатіку та Олі Поляковій, хто почав перекладати свої пісні, мабуть важко було зростися зі своїм новим образом, важко було впустити в себе думку, що ти можеш бути таким самим модним - тільки українською. Хоча вони швидко зорієнтувалися і почали свій репертуар скоренько перекладати. От тільки на кардинальну перебудову потрібен час. 

Але в цілому картина втішна. Мені здається, зараз ми маємо розквіт української музики, де в грі і молоді, і не дуже молоді. 

«Шкода, що «Червона рута» залишилася в минулому» - про фестиваль, який дав квиток на велику сцену

—  Якщо ми вже згадали про “Червону руту”, то розкажіть як ви потрапили на цей фестиваль. 

— “Червона рута” (далі ЧР, - Авт.) — це фестиваль, який реально багато зробив для української культури. Шкода лише що його історія закінчилася тихо і залишилася в минулому, хоча мала продовжуватися, бо це була дійсно культова подія.  

Я на ЧР був, починаючи з другого фестивалю. У 1991 рік він проходив в Запоріжжі і це ще був Радянський Союз. А ми з гітаристом Сергієм Підкаурою, з яким пізніше разом зробили гурт The ВЙО, вже тоді писали тексти українською мовою. Тож до нас звернулися наші старші товариші — гурт “Ескорт”  — і ми написали їм пару пісень українською, а вони за це нас взяли з собою на фестиваль. Але не просто так, бо ми мали їм на сцені підтанцювати в якійсь пісні. І от з тими танцями ми вперше вийшли на сцену ЧР. Але виступ то таке, головне, що я на фесті перезнайомився з купою розкішних артистів — від Тараса Чубая до Моха з “Перкалаби” — і з головою поринув у світ української музики, культури і десь українського націоналізму. Бо на Полтавщині, де я ріс, це не було так сильно артикульовано, і більшості громадян було до цього байдуже, хоча середовище там україномовне. Але от такого свідомого прокачування української культури не було. 

До речі, той фестиваль йшов десь два тижні, і за три дні до його закінчення ми всі дізналися, що розпався Радянський Союз. У всіх у нас було таке враження, наче ми нашу українську Незалежність наспівали, всі музиканти відчували тоді причетність до цієї історичної події.

— В 1993 році ЧР проходила в Донецьку, і ви вже туди поїхали як гурт The ВЙО.

— В Донецьку на ЧР ми отримали Приз глядацьких симпатій. Ми тоді ще не грали регі, скоріше це був рок і десь трохи фанк. У нас була пісня про Сороку, яку ми грали великим складом — вісім людей — і пісня була хвилин на шість, мабуть. Ну, тоді люди себе у часі не обмежували і у них вистачало уваги прослухати довгу композицію, на відміну від сьогодення. 

«Щоб ми з ЕL Кравчуком ділили місця — такого не памʼятаю» - про конкурс у Севастополі

— Ну а в 1995 році ваш україномовний регі-гурт The ВЙО став своєрідною сенсацією фестивалю у Севастополі, в місті, яке хоч і було українським, та  вважалося осередком “русского мира”.

— Якщо ви звернули увагу, то оргкомітет фесту мав свідому політику проводити його на територіях, скажімо так, слабо українізованих. І я пам'ятаю прекрасно гала-концерти в Севастополі на площі Нахімова. Там все було дуже круто - класний апарат і людей тисяч пʼятдесят. І ще там було повно морячків Чорноморського  флоту — вони слухали концерти і у захваті підкидали свої безкозирки вгору. Вони тоді зі сльозами радощів на очах підспівували гурту ВУЗВ їх хіт “Сірко, собака мій собака” і “Ганджу” нашому The ВЙО. Я бачив, що вони відчували, наскільки Україна на порядок крутіша і по музиці, і по культурі, і по якості. І це враховуючи те, що вони ці пісні чули вперше. Але вся музика на ЧР реально була дуже модною, актуальною та незвичайною.

Сергій Підкаура та Мирослав Кувалдін, фото з особистого архіву

— В Севастополі на фестивалі хто тільки не виступав. В попсовій номінації були Ані Лорак (тоді ще Кароліна Куєк) і Катя Бужинська (тоді ще Катя Ящук). А ви в номінації  “Танцювальна музика” розділили третє місце з ЕL Кравчуком. 

— А я такого і не пам'ятаю. Ну ЕL Кравчук там був, але щоб ми з ним щось ділили - чесно забув. Але ми точно стали лауреатами.

— Цікаво, що у вас з Кравчуком творчість кардинально різна, але місце вам дали одне. Чому журі так вирішило? 

— Насправді “Червона рута” як відбувалася: спочатку в кожній області проходили відбіркові конкурси, де відбирали кращих і призначали в номінації: рок-музика, танцювальна музика, акустична музика. І ми в Полтаві на відбір заявлялися як рок-група. Це вже був регі  і у нас знову ж таки було вісім людей на сцені, включаючи духову секцію. А потім, коли ми вийшли в фінал від Полтавської області, з'ясувалося, що в Севастополь потрібно було їхати за власний кошт. А у 1995 році у всіх було сутужно з грішми, тож наші музиканти пішли у відмову з цією поїздкою. Та ми з Підкаурою не розгубилися, позичили  у одного банкіра 100$ і за них зробили фонограми на три пісні. Ну і подалися з ними у Севастополь. Але з фонограмою нас перекинули з номінації “рок-музика” у танцювальну. 

— Ну і це було норм для вас, бо регі — це досить танцювальна музика. 

— Для нас то було дуже несподівано, бо інших артистів в цій номінації фестиваль після відбору взявся продюсувати. Там був справжній творчий майданчик, бо вони залучили до проєкту найкращих аранжувальників, того ж Василя Ткача та Андрія Саліхова. І от в Києві сиділи досвідчені електронщики і робили всім фонограми, в яких мали звучати якісь там фолкові теми — це таке було негласне правило ЧР. А ми якось повз те сито проскочили, бо самі зробили фонограми. Цікаво, єдине, що нас до фольку прив'язувало, то були мої балачки про те, що “Ганджа” - це по мотивам пісні “Гандзя милка, Гандзя любка” (сміється). 

Шкода, що “Ганжа” не прозвучала тоді на сцені з живими музикантами. Зате я вперше спробував співати на сцені,  як в караоке, і це було просто жахливо. Пам'ятаю відчуття таке було, ніби ти на милицях намагаєшся танцювати. Але в принципі я швидко навчився.

Мирослав Кувалдін з друзями, фото з особистого архіву

«Брати Гадюкіни» перевернули моє ставлення до української як мови рок-музики» - про вплив легендарного гурту

— Ви з самого початку писали свої пісні соловʼїною. При цьому у вас бекграунд такий — мама росіянка, тато нігерієць. То звідки та українська взялася?

— Так, у мене в родині всі російською завжди розмовляли. Ну і зі мною можливо таке було б, але у віці п'яти років я переїхав з мамою з Днепродзержинську (нині Кам'янське, - Авт.) в Кобеляки. Думаю, то на щастя зі мною сталось, бо там я вже навчався в українській школі і з мовою проблем не мав. Чесно кажучи, перші пісні я намагався писати російською, але вони всі були на щось схожі, бо я наслухався того “русского рока”, про який потім Толік Векслярський хороший віршик склав: "Сука, сука, Сукачов, Кінчев кінчив, кінчив, кінчив”. 

А потім в кінці 80-х з'явились “Брати Гадюкіни”, які перевернули моє ставлення до української мови як мови рок-музики. Бо у них все на порядок цікавіше звучало і в тому було набагато менше штампів. На той момент зразків україномовної рок-музики було не так вже й багато і це був класний досвід. Завдяки “Братам Гадюкіним” мене переключило і я радий, що це сталося. Ну і крім того українською легше і цікавіше було працювати — вона по-іншому лягає абсолютно. 

Один з перших українських рок-гуртів “Брати Гадюкіни”, архівне фото

— Ну, вони дійсно були революцією і свідомість багатьом музикантам їх музика перевернула. А ви вірус регі від “Гадів” підчепили чи звідки взявся цей жанр у вашій голові?

— У “Гадюкіних” дійсно було пару пісень з елементами регі. Але, чесно кажучи, коли ми почали писати фонограми, у нас була драм-машина, на якій можна було ритми підбирати і, памʼятаю, ритм зі слабкою долею мене дуже впер. Я навіть не знав тоді, що це називається регі. Ми на цей ритм написали пару пісень, і я відчув, що воно мені відгукується. А потім хтось збоку послухав, сказав що це регі і дав мені послухати Боба Марлі та Пітера Тоша. І я зрозумів, що це дуже класна тема. Мені вона сподобалась через те, що ззовні вона легка, некваплива і десь розважальна, але в ній завжди піднімалися серйозні питання і соціальні в тому числі.  І ще я собі подумав, що цю музику можна танцювати сидячи чи навіть лежачи, тож я зможу грати регі, коли мені буде рочків вісімдесят. Бо так, як Мік Джаггер на глибокій пенсії “роздає”, то важко, а от регі сидячи на стульчику - легко.

Касета гурту The ВЙО

— От мені незрозуміло, чого регі так мало в Україні.  Я, наприклад, запитала у ШІ, які у нас є в Україні регі-гурти, і він назвав лише два — The ВЙО, як засновників жанру укр-регі, та 5'Nizza. 

— Ну, мені здається, що ці вібрації нам не притаманні. Регі це ж, в принципі нішова музика, а у нас тут переважно розквітає рок та поп-музика. Хоча регі дуже пасує українським ландшафтам, а ямайський вайб пасує полтавським чорноземам. Я люблю включити регі, коли їду за кермом, і спостерігати за цими хвилястими полями, горами, морями.

В Україні тисяч сто людей набереться, кому подобається ця музика. А людей, яким подобається поп-музика, набереться мільйонів п'ять. Що вигідніше робити? Всі за комерцією женуться. А у нас же більшість як бізнесмени підходять до музики. Але не забувайте, що The ВЙО — це регі із українським гумором. 

«Все, що з'являлося  в столицях, уже через тиждень було в Кобеляках» - про рідне село

— Щодо вашого рідного села Кобеляки — воно дуже специфічне, мало того, що в ньому є власний музей літератури та мистецтв, так тут з 90-х років існує центр мануальної терапії Миколи Касʼяна, який був родоначальником мануальної терапії в СРСР. Як це на житті села відбивалося? 

— Касʼян був зіркою мануальної терапії і завдяки цьому в Кобеляках завжди можна було зустріти цікавих людей, які приїздили лікуватись на пару тижнів. Вони привозили з собою новини, моду, музику, книжки. Тобто все, що з'являлося  в столицях, вже через тиждень було в Кобеляках. Я, чесно кажучи, дуже вдячний долі, що маму саме сюда після інституту направили працювати — було б це якесь містечко на 30 км ближче чи далі, думаю, що я би трішки по-іншому формувався.

Мирослав Кувалдін в юності, фото з особистого архіву

— Ви, до речі, в одному інтерв'ю розповідали про те, що записували вдома касети “Братів Гадюкіних” і обмінювали їх у цих гостей в Кобеляках на якусь іншу музику.  На що міняли? 

— Люди різне привозили, якийсь російський рок типу “Аукціон”, закордонні записи — Френка Заппу чи Майкла Джексона. Ну все, що з'являлося нового, те й везли. І я таким чином всотував світ через обмін касетами. Хоча, думаю, ті всі записи можна було і так намутити. Я “Гадюкіних” просто давав, як диверсійний акт, щоб та касета потім доїхала кудась до Нар'янмара і щоб вони там всі з цього офігіли. Це виходила така лагідна українізація. Ну, а хто знає, може 10 людей, які колись ту касету з “Гадами” послухали, зараз втекли з Росії і не пішли в армію.

«Кузя сказав: фальшиво співаєш, але прикольно» - про знайомство з Кузею з «Братів Гадюкіних» та про ін’єкцію українського на Арбаті

— А де ви з Кузею з “Гадюкіних” познайомились? Бо вас з ним в житті багато поєднує. Саме він вас зірвав переїхати в Київ з Кобеляк. 

— Ми з Кузею якраз познайомилися на ЧР в Севастополі. Він і в Донецьку був, але тоді ще був такий… ну, короче, йому не до зовнішнього світу було. А в 1995-му він вже приїхав чистий-лучистий. “Брати Гадюкіни”  - це велика група і його відповідно ми сприймали як дуже крутого типа. Він на концерти не ходив, але на репетиції заглядав, щоб молодняк послухати. Ну, він же меломан був щирий та чесний і йому було цікаво, що відбувається. І Кузя тоді до мене підійшов, сказав, щось типу “фальшиво співаєш, але прикольно”. Це було знаєш, як “зелений від босів”. 

І своїм відношенням і добрим словом Кузя тоді нам сильно допоміг. От він, а ще Богдан Ступка. Ми не були знайомі, але в якомусь інтервʼю Ступка нас згадував, сказав що The ВЙО — класний музон. А мені здається, що коли твою музику визнають метри, то це підтвердження того, що ти чимось правильним займаєшся.

— Після вашого феєричного виступу з “Ганджей” на ЧР вас мабуть почали запрошувати на концерти. Бо це була така свіжа і несподівана музика. 

— Так, у нас з Підкаурою почали з'являтися перші концерти з гонорарами. Перший мій гонорар був 30 доларів і мені його вистачило, щоб купити інструмент, щось мамі привезти і самому ще місяць фрукти їсти.

The ВЙО, фото з особистого архіву

— До речі, у 1995 році ви прийняли участь в концерті ЧР в Москві на Арбаті. Як це було? Бо в контексті нинішнього це, як балістична ракета по Кремлю.

— Це були Дні України в Росії. “Червона рута” зібрала тоді всіх помітних лауреатів — там були і “Гадюкіни”, і ВУЗВ, і “Шао Бао” з EL Кравчуком. Формат був простий — free на невеличкій сцені — хто проходив повз і зачепився, той і глядач. Хоча, насправді, то була гарна інʼєкція украʼїнського в товсту російську дупу. 

— І як росіяни на українську музику реагували?

— Нормально, а як інакше. Мені здається, що вони завжди нам трішки в плані музики заздрили. Якщо заглибитися в тему, то всі найкращі автори, які писали російську поп-музику до 2022 року, всі ті аранжувальники та композитори — думаю відсотків на 70 це були українці, що робили музику для Росії, сидячи десь на студіях в Одесі, Дніпрі чи Києві. А потім та музика поверталася до нас в Україну як модна російська попса. Тому я радий, що цей “кранік” прикрився. 

— Чи відчувається зараз в російській музиці відсутність українського сліду?

— Я не цікавлюся. Думаю, що там всі більш-менш талановиті вже повиїжджали. Тут проблема в тому, що у нас так само багато талановитих українських аранжувальників та артистів повиїжджало. І десь там за кордоном у них зараз нове ком'юніті формується, я би це назвав “СРСР 2.0” чи “Еміграція 2.0”. От за це я дуже сильно переживаю. Нам треба думати, як наших людей повертати сюди. Бо вони там асимілюються і знаходять себе. Тож нам треба щось запропонувати. Щоб Україна стала наскільки крутою та модною, щоб вони самі в чергу ставали сюди повернутися. 

Мирослав Кувалдін, фото з особистого архіву

«Юрко Юрченко, як на мене, дуже ображений на «Територію А» - про співпрацю з Рудницькою та Бригинцем

— В кінці 90-х вас продюсувала мистецька агенція “Теріторія А”. Багато хто з артистів жалівся на те, що Рудницька з Бригинцем пропонували кабальні умови. Але варіантів не було, тож всі погоджувались. Ви з ними як співпрацювали? 

— “Територія А” (далі ТА, - Авт.) була хіт-парадом, який примусив багатьох артистів, які хотіли попасти в телевізор, співати українською. Це їхня заслуга. І вони дійсно робили модну молодіжну музику та збирали величезні концерти. Ми з ними нормально співпрацювали. Я просто ніколи не розраховував з музики заробити грошей. Нам з тих гонорарів вистачало на оренду квартири і мене це влаштовувало. Мені подобалося, що там була можливість займатися творчістю і доводити її до глядача. І через це у мене ніяких образ на ТА немає. Хтось на них ображався, а хтось зміг всю цю історію капіталізувати. Вітя Павлік, мені здається, нормально себе почував — ну бо він вже дорослим дядьком зайшов до них і вірно свої пріоритети розставив. У всіх артистів по різному було.

Кадр з кліпу “Моя космішна” гурту The ВЙО

— Юрко Юрченко нещодавно у Фейсбуці, натякаючи на ТА, назвав себе “дядьком, який тягнув по життю мазу і асоціювався десятиріччями з якимось мистецьким проєктом, в який випадково вляпався в юності”. 

— Він якраз, як на мене, дуже ображений на “Територію А”. Просто Юрко Юрченко був мегапопулярний і по своїм власним відчуттям був суперзіркою. Але цьому статусу мало відповідати якесь грошове підтвердження — його просто не було. І це, думаю, його дуже збивало з пантелику. Можливо, по відношенню до Юрка Юрченка це все було не чесно, хоча не знаю, які у них були домовленості з Олександром Бригинцем (співзасновник та президент ТА, - Авт.). Та мені здається, все вже в минулому, то нащо там копирсатися.

 — Але Бригинець з Рудницькою робили з вас зірок, чи просто використовували?

— Ну, як використовували? Вони нам давали, як в армії зараз кажуть, сили і засоби. Тобто у них були ефіри і їх треба було заповнювати чимось. Вони знімали нам відеокліпи, чи ми, можливо, самі їх знімали, але техніку все рівно вони надавали. Де вони бачили потенціал — туди вкладалися і більше кліпів знімали, як тому ж Юрку Юрченко чи гурту “Аква Віта”. А хтось взагалі самостійно цим займався. Звичайно, можна ставитись до цього, як “тебе використовували” та я хочу думати, що це мені допомагало.

Мирослав Кувалдін у ЗСУ, фото з особистого архіву

«Ця музика народу заходить»  - про український фронтовий шансон

— Останнім часом у нас зʼявилось багато виконавців шансону українською — Волканов, Кременцова чи Бородін, наприклад. Я спочатку нервувала — ну типу нащо нам той  русмузон — а потім почула вашу думку, що “своє повинно займати будь які ніші, навіть такі жанри, як шансон”, і погодилася з вами. 

— Ну бо якщо цього не робити, то люди будуть шукати звичне в російському контенті. Тому я у 2018 році зробив проєкт українського шансону і продовжую це робити зараз. Шансон - це ж проста форма, доступна та зрозуміла. Пам'ятаю в дитинстві я вперше почув на магнітофоні Віллі Токарєва і це так відрізнялося життєлюбством та простотою від російського так званого шансону з його оспівуванням вʼязниці.  І така форма, як у Токарєва, може існувати. Тому право на життя українського шансону ми навіть не будемо проговорювати. У нас тут вже з'явилася інша тема — фронтовий або військовий шансон. Оскільки ми з побратимами робимо це служачи в армії, то відповідно й теми всі обертаються навколо нашого фронтового життя. Про вʼязницю тут взагалі нічого немає. У мене ж зараз служба полягає в тому, що ми, як музиканти, працюємо з моральним станом військовослужбовців і ми зустрічаємося переважно з людьми  40+. Тож ми подумали, що шансон якраз те, через що ми можемо відкрити емоційні ворота військовослужбовців.

Ну і плюс повторюся, що стиль його має бути український. У нас же ще й досі здається існує радіо “Шансон”, що їм крутити замість російськомовного шансону (радіо “Шансон” в Україні наразі не існує, хвиля змінила позивний на “Шлягер”, - BLIK.ua). 

Мирослав Кувалдін на радіо Хартія, 2024 рік, фото з особистого архіву

— Ну, Волканова будуть крутити. 

— Але таких Волканових треба багато. Мені здається, що ми нині маємо задовольнити всі музичні смаки українців. Тим більше, в тексти пісень в стилі шансон можна вкладати цікаві сенси — ми власне це і робимо. Бачу, що ця музика народу заходить, і я себе органічно в цьому стилі почуваю, бо зараз якось регі співати і розповідати людям, що треба не париться та розслабитися — це трошки недоречно. Чи не так? Ми, до речі, в Культурному десанті називаємо себе ІБАШ — інструментально-бліндажний ансамбль шансону. А платівку ми назвали “Мирослав Кувалдін і ІБАШ”, тому що нам здалося, що моє ім'я може додатково зацікавити когось з слухачів — тобто, щоб просто трошки привернути увагу.

«Нас сприймають, як побратимів» - про Культурний десант

— Ви, як військовий, служите в Культурному десанті. Той в свою чергу складається з певної кількості мобільних груп, які їздять з концертами по фронту. Я виглядає ваша мобільна група? 

— У нашому складі зараз п'ятеро учасників: бас або контрабас, труба, гітара, саксофон плюс є одна цивільна дівчина — вона грає на фортепіано і співає деякі пісні. І от ми такою групою заходимо в будь-яке розположення. Нам не потрібно багато часу та місця — ми швиденько розкладаємося і погнали. Виступаємо і по хатах, і по підвалах з бліндажами. От зараз з'явиться зелене листя і у нас почнеться тур по посадках. 

— Як військові на фронті сприймають виступи артистів? Бо вони втомлені, хочуть в безпеці поспати, а тут концерт і є наказ його слухати. І ви ж не Аня Добриднєва, яка красива і кружить там усіх. 

— Нас сприймають як побратимів, тому нормально. Армія - це ж багато людей і тут відчуття братерства є. Знаю, що ми людей приємно дивуємо, бо воно ж по різному буває. Чув якось відгук однієї дівчини-військової, яка говорила, що для неї концерт відсидіти  - то “погляд в стелю, закриваю очі і чекаю 40 хвилини доки заспівають “Червону руту”, щоби попрощатися і піти геть”. У нас зовсім інша історія. По-перше, форма доступна — шансон. По-друге, тема пісень зрозуміла військовослужбовцям, бо ми співаємо про них. Думаю, багато хто з побратимів себе впізнає в героях пісень. Що ж до Ані Добриднєвої, то так, проти краси мені важко якісь аргументи виставляти (всміхається), хоча у нас суспільство зараз настільки знервоване, що покажеш їм схід сонцям над океаном і хтось напише: “а хлопці в окопах не бачать цього”. 

— Ви от кажете що створюєте військовий шансон, а я його послухала і вважаю, що ви граете класний ретро-поп-джаз. Вам точно треба робити цивільний альбом — це всім людям зайде.

—  Ну, дякую. Воно все робиться, але розумієте, цивільний — от максимум просто співати про бджілок — зараз не на часі. Це міг би зробити гурт The ВЙО, але ми діяльність свою припинили на якийсь час. У The ВЙО все було про мирні часи, про те, що треба жити добре і не напрягатися, але мені здається, що під час війни про таке співати трошки нечесно, бо це наче не помічати, що навколо армагедон відбувається. В принципі, багато артистів так і роблять — ніби не помічаючи, що відбувається. Можливо їм здається, що вони таким чином відволікають. Хто зна, можливо, воно так і працює, але мені здається, що мистецтво має трошки відображати реальність. Насправді не скажу, що мій шлях - єдиний вірний, та думаю на кожну пісню знайдеться свій слухач. Вони є на різний смак. Головне, щоб українською.

Читайте також:

• «Бабуся всім казала, що то не я»: Астрая про першу еротичну обкладинку в Україні та «життя в холодильнику»
• «Люди буквально висіли на люстрах»: Сергій Кузнєцов з «Фрістайлу» про шалені гонорари 90-х та народні хіти
• «Два дні на вулиці співали в 20 км від реактору». Алла Кудлай – про концерт у Чорнобилі та дует з Пивоваровим