«На жаль, другий Майдан був іншим»: відверте інтерв’ю Євгена Нищука про війну, Театр Франка та Гаррі Поттера
Євген Нищук відомий українцям насамперед як «Голос Майдану» — спікер Помаранчевої революції та Революції Гідності. Згодом двічі очолював Міністерство культури, а з початком повномасштабного вторгнення став до лав захисників України. Після служби Нищук повернувся до мирного життя й очолив Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка в Києві. Сьогодні він поєднує управлінську роботу з творчістю та не втрачає інтересу до нових культурних явищ, зокрема й до майбутнього серіалу за мотивами «Гаррі Поттера».
Про це все Євген Нищук дав ексклюзивне інтерв’ю сайту BLIK.ua.
Як Нищук приєднався до Сил Оборони: «Моя «війна» почалася ще 20 років тому»
– Давайте, з вашого дозволу, почнемо з 2022 року. Початок повномасштабної війни – а Ви, актор і політик, долучилися до одного з добробатів, щоб піти захищати Україну. Як це було?
– Я пішов до воєнкомату та написав заяву до ЗСУ на другий чи третій день після початку широкомасштабного вторгнення. Але тоді був такий величезний наплив добровольців, довжелезні черги, і не скрізь одразу були вакансії. Мені тоді сказали, що мене повідомлять, коли щось для мене буде. Але чекати я не міг. Тож, побачивши поруч із домом місцевий добровольчий підрозділ, я одразу приєднався до нього.
Ворог був надто близько, щоб втрачати час на очікування дзвінка. Разом із хлопцями з «Вільної України» ми пройшли усю Київську кампанію, працювали на межі Ірпінь-Буча-Гостомель-Стоянка, від окупантів нас тоді відділяли лічені десятки метрів. А коли пізніше наш підрозділ перекидали на Південь України, ми ухвалили рішення офіційно мобілізуватися. Я це зробив у Миколаївській області.
– Як ваші побратими по підрозділу вас сприймали, зважаючи на ваше міністерське та майданівське минуле? Чи ставав у нагоді політичний та акторський досвід?
– Не приховую, спочатку було здивування, коли впізнавали мене, бо бачили на екранах, у театрі, кіно. Але в роботі жодних преференцій не було – я виконував ті самі завдання, що й інші. У критичні моменти ти відчуваєш неймовірну підтримку побратимів не через статус, а через людські стосунки, які в армії формуються дуже швидко і міцно. Також давалися взнаки і моя публічність, і досвід у комунікаціях та організаційних процесах – все це дозволяло швидше налагоджувати певні процеси, знаходити якісь необхідні для підрозділу речі та техніку, забезпечувати логістику тощо.
Але водночас я постійно та багато вчився бути солдатом, виконувати прості й необхідні завдання, зосереджено працювати і самоорганізовуватися.
– Чи були у вас думки або ж намір піти воювати ще до 2022 року, до великого вторгнення?
– Моя «війна» почалася ще 20 років тому, на Майданах – Помаранчевій Революції 2004-го та Революції Гідності 2013-2014 років. Вони були моїм першим політичним і організаційним досвідом боротьби.
Якби моє життя не пішло в напрямку державних та культурних інституцій, не виключаю, що міг би й раніше приєднатися до захисту країни. Але і на своєму місці я працював над важливими інституційними змінами. Це і нове дихання для українського кінематографу в частині зовсім іншого фінансування Державного агентства з питань кіно. Це і створені нові культурні інституції, які повністю змінили підхід до фінансування культурних проєктів через експертні, фахові групи, а не для визначення чиновниками, міністрами чи заступниками.
Це був безпрецедентний хід створення Українського культурного фонду та Інституту книги, коли фактично чиновники перестали розподіляти кошти – цим стали займатись фахові експертні групи. Форма, аналогічна до світових фондів – Креативної Європи, тощо. Попри різні влади, політичні гойдалки, війну – ці інституції і нині продовжують працювати, і це є моєю великою гордістю.
Нищук – про події перед Майданами: «Йшла підготовка до окупації нашої країни, широкомасштабного вторгнення. Це було лише питанням часу»
– А згадайте перший Майдан – Помаранчеву Революцію. Як все розгорталось у ті часи? Як ви опинились на сцені?
– В ті роки я співпрацював з мистецькою агенцією «Арт-Велес», яка чи не єдина наважилася працювати з опозиційними на той час політичними силами і кандидатами. Таким у той час був Віктор Ющенко. Під час передвиборчої кампанії можливості кандидатів були нерівні, тож Віктор Андрійович не мав можливості доносити якісь свої візії, бачення чи програму через телебачення, чи пресу. Все це «блокувалося». Тож ми з колегами вигадали йому тоді такий формат живого спілкування з людьми.
Так і з’явився політично-культурний тур всіма містами України та Автономною Республікою Крим. У програмі були проукраїнські патріотичні гурти та виконавці, що працювали наживо, ціле сузір’я зірок.
– То все ж таки, як ви стали голосом ще того, першого Майдану?
– Коли в день голосування 21 листопада 2004 року усвідомили, що може бути сфальсифікований український демократичний вибір, всі сказали – терпіти не будемо, спробуємо розгорнути сцену і закликатимемо людей прийти на протест. І наступного дня до нас приєдналося не тисяча-дві чи п’ять тисяч людей – надвечір Майдан був заповнений понад 100-тисячною спільнотою. І чимдалі – кількість людей збільшувалася.
Відтак, я взяв на себе сміливість спілкуватися з людьми, представником яких і став – без політичної приналежності, людина від культури, я наче як став голосом народу, голосом тих прагнень, які хотіли цих змін та перетворень. Тоді за мною закріпився цей позивний Голос Майдану. Я дійсно був кожен день на сцені, модерував, повідомляв про ті чи інші процеси, які відбувалися, координував.
Ну і за 9 років, коли знов постав важливий вибір перед країною – чи залишатися пострадянською маріонеткою, чи йти далі до європейської родини, – я знову прийшов на Майдан. На превеликий жаль, він був уже іншим, гарячішим, з великою кількістю жертв – Героїв Небесної Сотні.
– А чим відрізнялись ці два Майдани?
– Помаранчевий майдан, звісно, дещо різнився з Майданом Революції Гідності. Мав у більшій мірі політичну складову, бо тоді був конкретний вибір одного з політичних лідерів. Проте небезпека також витала над ним, внутрішні війська також були виведені в повну бойову готовність до розгону. Щоправда, дякувати Богу, на той час завдяки міжнародним партнерам, європейським лідерам, що постійно приїздили до України, ці процеси вдалося стримати.
– Що саме робили європейці, щоб тоді не допустити кровпролиття?
– Я пригадую, коли на сцену у 2004 виходили такі легендарні постаті, як, до прикладу, Лех Валенса. Вони були стримуючим фактором. На превеликий жаль, під час другого Майдану повна залежність Януковича від рішень москви не давала можливості ухвалювати власні рішення. Саме тому з’являлись ті жахливі злочинні накази. Силовий розгін студентів, жорстока спроба розгону майданівців з 10 на 11 грудня. На щастя, невдала і для тодішньої влади, і для силових структур, що дало усім велику силу та натхнення.
– Що стало точкою неповернення?
– Перші жертви 19 січня під час “Вогнехреща” на Грушевського. Далі, на превеликий жаль, постраждалих ставало ще більше і критичною точкою стало спалення Майдану та жахливі розстріли силовиками людей, озброєних дерев’яними щитами. Потім втеча Януковича, похід людей на Межигір'я, Майдан, що тонув у квітах, свічках та сльозах в пам’ять про загиблих Героїв Небесної Сотні.
Всі ці події яскраво демонстрували те, настільки тривалою та глибокою була робота проросійських сил в Україні, наскільки великою була зрада тодішнього політичного істеблішменту на користь ворога, і якої шкоди все це завдало розвитку України, її економіки, обороноздатності. Йшла, фактично, підготовка до окупації нашої країни, до широкомасштабного вторгнення. Це було лише питанням часу.
Хто з зірок за жодних обставин не міг бути на Майдані? «Всі ми тепер чудово знаємо їх імена»
– Незмінно на сценах обох Майданів було багато українських артистів. За яким принципом формувались ці виступи? Чому саме ці музиканти?
– Всі артисти, які виступали на обох цих історичних сценах, навіть у найскладніші часи мали проукраїнську позицію. Всі вони завжди підтримували український розвиток, українську мову, українську пісню. Нікого з них не доводилось нікуди кликати – вони були там, бо не могли не бути. Вони мені часто телефонували і пропонували підтримати, попри погоду чи потенційну небезпеку.
– Хто саме, скажімо так, творча обойма Майдану?
– Більшість з них була на обох Майданах – Плач Єремії, Тартак, Кому Вниз, ТНМК, Мотор’ролла, Анжеліка Рудницька, Тарас Компаніченко, Сестри Тельнюк, Марія Бурмака, Kozak System, Рутенія і багато багато інших. Тривалий час всі ці артисти не могли потрапити у радіо– чи теле-ефіри, бо всі вони були “неформатом” у зросійщеному медіа-середовищі.
Варто згадати, що на сцені були не лише музиканти, а й драматичні актори з різних театрів – приходили по-одному, чи цілими групами з творчими виступами, навіть коли директори їх театрів не підтримували таких демократичних прагнень. Тут були актори Театру Франка, приходили Римма Зюбіна та Ірма Вітовська, була з нами поруч і легендарна Ада Миколаївна Роговцева. Актори приходили, читали вірші, говорили важливі мотивуючі слова.
Також для мене було дуже важливим те, що поруч з митцями на сцені стояли представники духовенства – всіх проукраїнських церков та релігійних організацій. Звісно, кого точно не можна було там побачити – то це представників УПЦ МП. В цьому ключі дуже важливим є той шлях, який ми проходимо зараз, звільняючись від цих пут.
– А кого з артистів ніколи не було на Майданах?
– Ніколи не було і не могло бути усіх, хто мав, та й у більшості випадків, і досі має проросійську позицію – Таїсія Повалій, Ані Лорак тощо. Хтось до, хтось відразу після революційних подій переїхали до росії. Всі ми тепер чудово знаємо їх імена.
– Через роки сумнівів у правильності тих подій нема?
– Зараз, на відстані вже майже десяти років, у час широкомасштабного вторгнення, ми ще більше можемо усвідомлювати, наскільки цінними та важливими були ці події Майданів. Вони стали нашим об’єднавчим фактором, стали нашою підготовкою до великої оборони, яку ми продовжуємо і донині.
Де гастролює київський Театр Франка у часи Нищука? «Збирали аншлаги на Бродвеї, в Чикаго, Торонто»
– Пане Євгене, нині ви очолюєте Театр імені Франка. Що нового принесли?
– Театр має постійно підживлюватися молодою артистичною енергією. Молодь приносить до Театру сміливі ідеї, нову театральну мову. У Театрі Франка я відновив проведення реальних творчих конкурсів, які тривалий час не проводились. Разом з незалежною конкурсною комісією фахівців – а у нас до них долучались відомі кіно- та театральні режисери, видатні актори, директори драматичних та оперних Театрів, високопрофесійні музиканти.
Завдяки тим двом конкурсам, що ми вже провели, Театр поповнився талановитою яскравою молоддю, можливо, справжніми зірочками у майбутньому. Окрім цього, ми відкриті до співпраці з незалежними проєктами, до прикладу МУР чи Харківським Театром «Нафта». Це робить наш театр живим, конкурентним і критично мислячим організмом.
– Важливою складовою роботи театру є гастролі. Де франківці в ваші часи вже встигли побувати? Виступи у яких країнах чи містах запам’ятались найбільше?
– Для нас було дуже важливим в цих складних і, на перший погляд, найнесприятливіших умовах, почати системні, масштабні гастролі Театру. Я би їх навіть не називав гастролями – це велика культурно-дипломатична місія. Бо дуже важливо нині вести роботу у культурно-інформаційному просторі, в тому числі за кордоном, де тривалий час головні майданчики, музеї, концертні та театральні зали були заповнені в переважній більшості російським продуктом.
Тож, саме зараз, коли градус цікавості світу до України досить високий, важливо запропонувати їм якісне нове українське мистецтво. За ці півтора роки Театр Франка мав виступи в Лондоні, Парижі, Берліні, Варшаві, Мюнхені тощо.
– Як західний глядач реагував на ваші вистави?
– Наші вистави викликали серйозний інтерес спільноти на відомих театральних фестивалях. Ми мали солдаути не лише по всій Європі, а й за океаном, Театр збирав по декілька аншлагів на день у Нью-Йорку на Бродвеї, Чикаго. Торонто, Монреалі. Все це відкриває Театр світу, дає нові контакти з менеджерами та професійними спільнотами, дає можливість готувати спільні проєкти, відкривати нові творчі горизонти.
Публіка за кордоном цікава та чутлива, вона співпереживає, адже з нашими візитами вони дізнаються більше не лише про українське мистецтво, а й про нинішню ситуацію в Україні, реалії нашої війну, нашу боротьбу. Все це зміцнює міжнародну підтримку та розуміння.
– У травні цього року через сексуальний скандал був відправлений у відставку з посади директора Молодого Театру Андрій Білоус. Чому, на Вашу думку, люди вчиняють такі речі і як їх побороти?
– Однозначно, такі дії, які описує сторона постраждалих, є неприйнятними. Однозначно, за такі дії має бути відповідальність, в тому числі і кримінальна. Вона ж, на мою думку, є і єдиним можливим способом це побороти. Усі неправомірні дії та вчинки мають бути покарані за законом. Наскільки я знаю, наразі йдуть слідчі дії, тепер слово за судом.
– Чи можете назвати свою найкращу роль в театрі та кіно?
– В театрі і в кіно актори люблять говорити: «Найулюбленіша чи найкраща роль та, яку я ще не зіграв». І я сподіваюся, що найкраща – попереду. Втім, і серед тих, які є, які зараз граю чи грав, очевидно, є і близькі серцю. Серед таких театральних робіт – роль Роберта Локампа у «Трьох товаришах» за Ремарком, «Момент» за Винниченком, роль Михайла в «Украденому щасті» Івана Франка. Серед фільмів для мене є цінними, нехай там і зовсім невеличкі епізоди, але це фільми, де я ще юнаком грав з легендарними акторами – Кость Петровичем Степанковим, фільми Олега Бійми – «Острів Любові», «Прощання з Каїром». Або перші великі фільми «Залізна сотня», «Владика Андрей» про легендарного Адрея Шептицького. Чи, от, до прикладу, маленький, але дуже важливий епізод у вже сучасному фільмі «Кіборги» Ахтема Сеїтаблаєва.
Як Нищук сприймав мирне життя після війська? «Не буду приховувати, здається, що для частини людей війни ніби не існує»
– Спілкуємось з Вами після зйомок великого проєкту Анжеліки Рудницької “Територія Різдва”. Вже декілька років поспіль її команда відкриває світу нові пісні Різдвяного циклу, залучаючи до концерту українських музичних зірок, популярних артистів театру та кіно, військових. Як Ви потрапили до цього проєкту?
– «Територія Різдва» справді має глибоке коріння. Свій початок воно бере ще з історичних часів зими 2004 року, часів Помаранчевої Революції. Саме тоді так звана «неформатна» музика з живою традицією постала на головній сцені країни. Це були спроби віднайти себе, пізнати, якою є Україна у своєму мистецькому розмаїтті. До участі запрошували не лише популярних рок– та поп-артистів, а й численні вертепи та фольклорні колективи з різних регіонів України, які демонстрували самобутність і глибину наших різдвяних традицій. Це був дивовижний час, всі ми були об’єднані енергетично.
Зараз, у час війни, нам так само потрібно віднаходити те, що би так само гуртуватиме людей. Різдво для мене – це магія, шана, пам’ять і водночас мрія. Мрія про те, що ми все здолаємо, що добро переможе. «Територія Різдва» – саме такий проєкт. Тож вже декілька років поспіль ми з колегами з Театру Франка з радістю долучаємось до цієї ініціативи.
– Чи вважаєте цей проєкт важливим і чому? Який момент зйомок запам'ятався Вам найбільше?
– Весь процес створення такого проєкту – справді магічний. До знімального майданчика сходиться справжня ватага українських митців, акторів, військових. Всі ці люди об’єднані єдиним настроєм, надією, бажанням обіймати й підтримувати одне одного. Це відчуття єдності просто неймовірне. Бо це повернення і збереження традицій, яка тривалий час була під забороною. Це пізнання і відкриття себе.
– Хто з Театру Франка також задіяний у проєкті? Хто відповідав за вибір колядки?
– Поруч зі мною колеги – Народна артистка України Наталя Сумська, а також молода талановита артистка та співачка Катерина Артеменко, артист оркестру, а нині військовослужбовець Національної Гвардії України Олександр Скрябін та співачка, композиторка, дослідниця фольклору, а також головна хормейстерка нашого Театру – Сусанна Карпенко. Саме вона і запропонувала заспівати давню колядку з Рівненщини «Ой, в полі-полі вишня стояла».
– Нині ви обіймаєте посаду директора Національного театру імені Івана Франка. Але ще трохи більше року тому були військовим. Після двох років у армії в зоні бойових дій вже звикли до життя в тилу?
– Ми нині одночасно живемо у двох вимірах – ті, хто на фронті, і ті, хто для фронту. Наша активна діяльність із підтримки Театром захисників допомагає мені не відчувати розриву. Хоча, безумовно, різниця є. Я постійно спілкуюся з побратимами, які залишаються на передовій, і продовжую відчувати себе частиною цього братерства.
– Як ваш театр допомагає військовим під час повномасштабки?
– Дуже важливо, що ми із колективом Театру Франка можемо відвідувати військових у частинах, госпіталях, допомагати конкретним бригадам, волонтерським ініціативам, також ми активно працюємо з Фондом «Повернись живим», під час наших гастролей завжди проводимо по завершенні благодійні аукціони зі збором коштів на військо.
Лише за попередній сезон Театр Франка зібрав та передав на Сили оборони України понад 75 мільйонів гривень. Серед них великий потужний збір ми мали для Головного Управління Розвідки України, для яких придбали морський дрон «MAGURA V7», який назвали «Конотопська відьма», на десятки мільйонів закупили техніку та спеціалізоване обладнання для «АЗОВу», цілу партію перехоплювачів ворожих дронів для 10-ки “Едельвейсів” та багато іншого.
– Військовим часто дискомфортно в тилу. Чи відчували щось подібне після переходу на цивільну посаду?
– Так, відчував. На фронті все дуже чітко й зосереджено, там немає «підкилимних» ігор, усе зрозуміле – або чорне або біле. У цивільному житті все набагато складніше. Є багато побутових і дрібних речей, які емоційно можуть виснажувати або дратувати. Не буду приховувати, що іноді здається, що для частини людей війни ніби не існує, і це боляче. Але поруч із нами є ті, хто розуміє, хто допомагає, хто живе тим самим болем і надією. Саме завдяки таким людям вдається зберігати внутрішній баланс і продовжувати діяти.
Як Нищук став голосом фільмів про Поттера та Володаря перстнів? «Якість нашого дубляжу від самого старту була надзвичайно високою»
– Свого часу Ви чимало працювали у кіно-дублюванні. Наскільки це важливо – мати прокатні фільми українською?
– Озвучки, дубляжі українською зробили великий внесок у розвиток українського кіно-прокату, Вони продемонстрували, наскільки можуть бути якісними, чудово адаптованими світові кіно-хіти, а українська мова – звучить з екранів яскраво та живо. Пригадайте хоча б перші приклади дубляжу та озвучок – анімаційний фільм «Тачки», телесеріал “Альф”, мультсеріал «Сімпсони» і досі вважаються “класикою” та розібрані на цитати.
Якість нашого дубляжу від самого старту була надзвичайно високою. І тут величезна заслуга наших акторів, режисерів дубляжу, перекладачів, дубляжних студій, а самі фільми та анімація ставали навіть елементами «лагідної українізації», приваблювали вивчати українську мову, аби дивитись кіно. І такий її високий рівень відзначали навіть творці фільмів, захоплюючись нашими адаптаціями.
– Один з фільмів, які Ви озвучували, – «Гаррі Поттер».
– О, так. Я озвучував для показів на телебаченні і «Гаррі Поттера», і «Володаря Перстнів», і «Аладіна», і багато інших фільмів.
Щоправда, тоді я навіть уявити собі не міг, наскільки важливими та вагомими стануть ці саги для світу і для нас. Що, багато років потому, українці, як і сили світла у Толкіна, боротимуться зі злом у вигляді орків, які засіли у Мордорі, що так само поруч з нами постане весь світ. Що герої з фільму у реальності стануть поруч з Україною, приїздитимуть до нас попри небезпеки війни і допомагатимуть нашим дітям. Що мої маленькі діти дивитимуться фільми про юних чарівників, у той час, як авторка цієї неймовірної книги говоритиме на підтримку України. Колишній я у це б не повірив, але це реальність і це дивовижно.
– А Ви знаєте, що скоро на НВО вийде серіал про Гаррі Поттера? Будете дивитись?
– З огляду на велику кількість роботи, я не маю багато часу на серіали. Але, саме у цьому випадку, з радістю подивлюсь цей серіал з дітьми. Також сподіваюсь, що свого часу ми так само зможемо дивитись і обговорювати українські дитячі кіно та серіали, що виходитимуть у прокат на світових платформах. Благо, сюжетів і історій безліч. Взяти, от лише неймовірні пригоди «Тореадорів з Васюківки» геніального Всеволода Нестайка!